— У вас записано, що сердега Камілло, земля йому пером, перед смертю схвально згадав якогось П’єтро. Може, ви знаєте, хто це такий?

Покійний папа до висвячення звався Камілло.

Завжди прекрасно поінформований вродливий кардинал відповів, що знає дуже добре. Йдеться про П’єтро Кукана да Кукана, про якого свого часу багато говорилось у Ватікані.

— Того Кукана, що став султановим першим радником і підніс над Європою турецьку шаблю?

— Саме так, ваша святосте, — відповів вродливий кардинал.

— І повалив Марію МеДічі?

— Так, ваша святосте, — відповів вродливий кардинал.

— І підсадив на трон Людовіка Тринадцятого?

Вродливий кардинал тільки мовчки кивнув головою.

— І, ставши герцогом Страмбським, наказав повісити мого далекого родича з Перуджі, такого собі Алессандро Барберіні?

— Про цей Куканів учинок я нічого не знаю, — відповів вродливий кардинал.

— А то один з найпохвальніших його вчинків, бо Алессандро був паскудник, шолудива вівця в нашому роду, — сказав папа. — А чого це про того Кукана нічого не чути? Він помер?

— Про це я не можу подати вашій святості надійних відомостей, — відповів вродливий кардинал. — Проте ймовірно, хоч і не напевне, що він живий, бо недавно його випустили з в’язниці в château d’lf, де він був ув’язнений за наказом французького короля чи, точніше, його фаворита. Це остання звістка про нього, що дійшла до нас.

Папа замислився.

— Треба його розшукати, — нарешті сказав він. — Я його знайду, якщо він живий. Гадаю, що сердега Камілло поводився з ним не так, як треба. Куди там було такому незграбі належно використати Куканові якості, хоча, як бачимо, Камілло добре знав про них. Ніби це з господньої волі Кукан весь час ставав поперек дороги нещасному Камілло! Дурниця. Це залежало від Камілло — спрямовувати Куканові кроки куди слід. О, як попаде він у мої руки, аж тоді стане тим, до чого був призначений і що сам не зумів здійснити: миротворцем і воїном за святе діло.

І негайно ціла армія слуг церкви, незліченні добре навчені й бистрозорі шпигуни в рясах усіх барв і кроїв, у сутанах чорних, лілових та пурпурових, а також і в мирянській одежі — міщанській, шляхетській, селянській — і навіть у жебрацькому лахмітті, серед них багато й жінок усякого віку й суспільного становища, і не лише в католицьких землях, а й у протестантських, православних та мусульманських, з волі святого отця дістали завдання непомітно, але тим пильніше розшукувати ще молодого чоловіка, який, можливо, зберіг своє ім’я П’єтро Кукан да Кукан, а можливо, й прибрав інше, як робив уже не раз; на вигляд він високий, стрункий, смаглявий, темноволосий і темноокий, вродливий, дуже вправний фехтувальник та стрілець і дотепний сперечальник. Особлива прикмета — на лівій руці нема підмізинного пальця. Якщо він живий, то, можна гадати, має високу посаду або десь у війську, як блискучий полководець, або при котромусь з європейських дворів, бо це людина винятково обдарована всілякими чудовими фізичними й духовними якостями, а тому не може надовго зникнути в сірій безіменній масі.

Як бачимо, розшукуючи Петра, папа скористався з усіх могутніх засобів, що були в його розпорядженні, бо його охопило прагнення особисто познайомитися з людиною, яка, за твердженням нещасного Камілло, не вміла брехати, і залучити її до себе на службу, як залучив один з його великих попередників, Юлій Другий, людину не менш визначну, хоч і в іншій царині, — Мікеланджело Буонарроті. Та хоч засоби його були могутні, а шпиги ревні й спритні, наслідки розшуків рівнялись нулю. Під Петром Куканем з Куканя очевидно запалася земля, тож по двох роках шукання припинили.

Минуло ще п’ять років. У тисяча шістсот тридцятому, коли Війна народів, звана ще Німецькою, а в наш час Тридцятилітньою, тривала вже дванадцять років, папа прийняв у своєму палаці великого герцога Тосканського, щоб обговорити з ним деякі важливі політичні питання: в добре поінформованих колах пішла чутка, що Густав-Адольф, король протестантської Швеції, замирився з Польщею, бо хотів мати вільні руки, щоб утрутитись у Війну народів і висадитись на німецькій землі. А потім, за вечерею, якою скінчились довгі й стомливі переговори, найсвятіший отець ніби випадково згадав Петрове ім’я. Мова йшла про людську облудність та брехливість, і папа висловився жартома: мовляв, шкода, що нема вже на світі П’єтро Кукана да Кукана, єдиної людини, яка буцімто не вміла брехати.

Герцог на те байдуже зауважив:

— Нема на світі? Дивно. А я нещодавно прийняв у свою палацову варту чоловіка, що зветься так.

— Це не він, — сказав папа. — Той чоловік, про якого я говорю, не задовольнився б таким незначним становищем.

— Належати до моєї палацової варти — це не таке вже незначне становище, — заперечив тосканський герцог.

Папа з досадою пирхнув.

— Ет, ви не знаєте, про що мова. Ви певні, що цей ваш охоронець зветься саме так? П’єтро Кукан да Кукан?

— Певен, — відповів герцог. — Мене зацікавило це химерне ім’я, і я спитав його, звідки воно в нього. Він пояснив, що народився в Чехії.

— То це він! — вигукнув папа. — А який він із себе?

Герцог, задумавшись, схилив голову, і його пишне підборіддя розділилось на три абсолютно однакові складки. За хвильку він підвів голову — підборіддя знов розгладилось, — і відповів:

— Із себе він цілком звичайний.

— Високий? — допитувався папа.

Герцог потвердив: він, мовляв, приймає до своєї варти тільки людей рославих і дужих, а не якихось хирляків чи недомірків. Але зразу злякано затнувся, бо раптом згадав, що сам папа зросту скорше низенького, ніж середнього. Але найсвятіший отець не звернув уваги на цю мимовільну нечемність.

— А ще який? — спитав він. — Має божественну усмішку? Вродливий?

Це запитання розвіяло герцогів страх, що папа образився, але й здивувало його вкрай.

— Правду кажучи, ваша святосте, in puncto людської вроди я помічаю тільки вроду жінок. Я все більше й більше захоплююся отим грубим острівним народом — англійцями. Вони, окрім іншого, саме в цій справі висловлюються дуже точно: для них beautiful, вродливі, бувають тільки жінки, а чоловік, коли вийде з рук матінки-природи більш-менш пристойний, щонайбільше handsome або good-looking[7].

— Ну, то який же, ради бога, ваш П’єтро Кукан да Кукан? — Handsome чи good-looking? — спитав папа.

— Цього я не можу визначити, — відповів герцог. — Я можу тільки сказати напевне, що він не зизоокий, не капловухий, не носатий. Бо я до своєї варти приймаю тільки хлопцюг парадних.

— Отже, парадний хлопцюга, — сказав папа. — З вами, пане, говорити — як з козою на льоду танцювати. А незвичайного ви в Кукані не помітили нічого?

— Як то нічого, ваша святосте! Я ж казав — химерне ім’я.

— Ви з ним розмовляли?

— Звісно, розмовляв; людей до своєї особистої варти я добираю сам.

— І він вас не здивував своєю красномовністю?

— Не здивував, ваша святосте, бо ми з ним говорили тільки за платню. Він одержує найменшу можливу — адже він каліка, і я прийняв його вимушено, бо тепер важко знайти когось. Вальдштейнова армія поглинає всі наявні бойові сили.

— Кажете, він каліка? — з жалем перепитав папа. — А де він скалічений і як? І чи можлива річ, щоб ви прийняли до своєї особистої варти каліку?

Герцог випнув груди.

— З мого прискіпливого погляду він каліка, бо на лівій руці йому бракує пальця, і це мені не подобається. Погодьтесь, ваша святосте: це ж так, наче в гарному кришталевому келиху, якого ви придбали не без труднощів, помітити невеличку бульбашку, що його псує. Хіба не прикро?

— Прикро, — погодився папа.

— Отак і з моїм П’єтро да Куканом, — сказав герцог. — Парадний хлопцюга, як ми вже говорили, але одного з десяти пальців йому бракує. Мої предки, вічна їм честь і слава, ніколи б не взяли на службу до своєї особистої варти людину хоч би без одного з тридцяти двох зубів, визначених нам природою. А цьому чоловікові бракує пальця на лівій руці. Світ плюгавіє, але ще не настільки, щоб я прийняв Кукана, якби того пальця не було на правій.

— Тоді це він, напевне він, — зрадів папа. — Слухайте, пане-брате, як повернетесь додому, зразу пришліть до мене того Кукана, мені неодмінно треба з ним поговорити.

— Для мене буде втіхою й честю задовольнити бажання вашої святості, — чемно запевнив герцог, одначе подумав, яка це фатальна й дивна річ, що й нині, достоту як колись у давнину римські цезарі, кожен папа, просидівши на престолі кілька років, неминуче зсувається з глузду.

Top-secret

Папі справді було цікаво, і коли Петр Кукань з Куканя нарешті став перед його престолом, він не розчарувався, а навіть подумав, який тупий і немузикальний тип той герцог Тосканський — з нього ж тільки насилу-насилу пощастило витягти вбоге й вульгарне спостереження, що цей чоловік — парадний хлопцюга. Бо Петр Кукань у зрілому віці, якого саме досяг, справді був хлопцюга ще й дуже парадний — з обличчям уже не ангела-воїна, яким відзначався в юності, але вояка, загартованого життєвими бурями й непохитно готового померти не в постелі, а в сідлі. Йому було рівно тридцять п’ять років, хоч сам він визначав собі тридцять два, бо, як ми вже казали, відмовлявся рахувати три роки, прожиті не на землі, а під землею, але на вигляд він мав тридцять: пережиті страждання, труднощі й небезпеки додають людині віку, та якщо вони досить цікаві, то й зменшують; а пригоди Петра Куканя здаються нам такими цікавими, що ми пишемо про них уже третю книжку.

Він стояв перед папиним престолом випростаний, високий, гарний, у бездоганній вояцькій поставі, але обличчя його було поважне, без тої божественної усмішки, про яку говорив «сердега Камілло», ба навіть без ніякого виразу, крім хіба виразу холодної замкненості.