Владімір Нефф - Прекрасна чаклунка

— Ох, дотторе, згляньтесь на мене, — скиглив Еміліо. — Адже я вас визволив, усе своє майно кинув у пельку отому безсоромному грабіжникові, вашому каштелянові, але не шкодую ні за чим, аби лиш ви звільнили мене від оцих бородавок, що ними позначили мене в праведному гніві! Кожне ваше слово, яким ви мене закляли, справдилось, бородавки повиростали скрізь, де ви сказали: й на підошвах теж, так що я насилу ходжу! Ви єдиний у світі можете мене зцілити; благаю вас, дотторе!

Розчарований, болюче вражений тим, що це виявився не король Франції, не патер Жозеф, не Рішельє і не котрийсь із турецьких вельмож, а підлий капітан Еміліо Морзеллі і що йшлося не про славу Франції чи Туреччини, а про бородавки, Петр сказав холодно й неприязно:

— А чого ж ви, негіднику, надумали визволити мене аж оце тепер, через чотири роки?

— Бо ваше прокляття справдилось не зразу, а поступово, — пояснив, стримуючи плач, Еміліо Морзеллі. — А я, признаюся з покорою й жалем, настільки дав себе опанувати своїй пристрасті, жадобі, що зовсім позбувся свого libera arbitria[6] і тому наважився так труснути своїм гаманцем та простягти вам руку допомоги лиш тоді, коли справдилось ваше останнє, найстрашніше закляття: почало в мене відбирати пальці за те, що я взяв нагороду, призначену за вас. Ох, будьте милосердні, дотторе, зціліть мене!

— Може, мені пощастить перемогти нехіть, яку збуджує в мені ваша підлість, нікчемний поганцю, і я усуну наслідки свого закляття, — сказав Петр. — Але поки що мені б хотілося чимскоріше покинути французькі води.

Почувши ті слова, в яких він уловив бодай часткову обіцянку, що його прохання буде виконано, капітан упав перед Петром ниць і став цілувати йому чоботи.

А каштелян замку Іф, тільки-но човен з Петром зник у чорному з блискітками нічному морі, вдоволено вернувся до своєї оселі й застав там донечок: вони хоч уже й не ридали, але були страх які невеселі, насуплені, понурі.

— Що з вами, мої красунечки, потіхо моєї старості? Чого ви скисли, наче після похорону, й сидите понадимавшись? — спитав він. — Хоч так, хоч сяк, а причини для цього я не бачу. Усе вдалося, Кюкан на волі, а гроші у нас.

— Ох, таточку, як же нам не журитися? — відказали в унісон Маделона, Анрієтта, Сюзанна, Люсьєна й Сімона. — Гроші — це ще не все, ох, не все, таточку!

— Звісно, що не все, донечки, але добре їх мати, ох, добре, хай йому грець! — сказав каштелян.

— Добре їх мати, таточку, але краще мати спокій на серці і в душі, — відказали Маделона, Анрієтта, Сюзанна, Люсьєна й Сімона. — А де ж візьметься той спокій, коли ви, наш батько, допустилися злочину, за який платять життям? Ви подумали, що буде, коли спливе наверх, що ви помогли Кюканові втекти? Ви можете уявити, яке це буде лихо?

— Ніякого лиха не буде, бо П’єр Кюкан де Кюкан був випущений законно, — сказав каштелян.

Почувши ті слова, красуні-сестрички заголосили:

— Що це ви кажете, таточку, ви, такий розумний чоловік! Чи ми не бачили на власні очі, як пан де Кюкан перевдягся в свою стару матроську одежу? Ми ж власними руками для цього випрали й попрасували її! Нащо йому було перевдягатись, нащо б йому прикидатись котримсь із наших чоловіків, якби його випускали законно? Чого б йому не вийти на волю в своєму щоденному шляхетському вбранні, що так йому личило?

— І все ж його випущено законно, — відповів каштелян, хитро всміхаючись. — Я втаїв це від вас, щоб ви не пробалакались перед паном де Кюканом, але тепер він уже бозна-де, і я можу все розкрити. Саме коли я почав переговори з тим бородавчастим італійським капітаном, що обіцяв мені золоті гори, якщо я поможу Кюканові втекти, і сушив собі голову, як же влаштувати так, щоб і гроші загребти, й не влізти в халепу, прийшов з Парижа указ випустити Кюкана. Це означало, що я мушу випустити його, не маючи з того ніякого зиску, як було з шевальє де ла Прері! Але не знаєте ви свого тата, рибоньки мої. Я показав наказ начальникові охорони, а Кюканові не сказав ні слова, і капітанові-італійцеві, звичайно, теж. І тепер Кюкан думає, буцім утік, перебравшись моряком, вартові гадають, ніби Кюкан знає, що він не втік, а випущений законно, а італієць певен, що я йому за його гроші справді зробив велику послугу. Отож усе вбезпечене, красунечки мої: перед владою я чистий, та й Кюкана не маю чого боятись. Якщо він і довідається колись, як було насправді, та нападеться на мене, я скажу: помиляєтесь, мосьє де Кюкан, я вас не водив за носа, адже від Парижа до Марселя не близький світ, і наказ короля випустити вас мені вручили аж на другий день після вашої втечі, коли ви були вже бозна-де. Отож вище голівки, красунечки мої, і скажіть: який у вас татусь?

— Розумненький, — з подивом сказали Маделона, Анрієтта, Сюзанна, Люсьєна й Сімона.

Отак і вийшло, що Людовік Тринадцятий марно чекав свого улюбленця Петра Куканя з Куканя, якого звелів випустити з в’язниці, щоб віддати йому місце біля себе, звільнене смертю ревнивого й себелюбного герцога де Люїна. Та Петр не з’явився, а король нездатен був правити країною сам, тому повід ухопили розумний і енергійний Рішельє, трохи згодом висвячений у кардинали, та його повірник і радник отець Жозеф.

Для повноти зостається тільки зауважити, що артишоки «le châtelain d’If», які колишній іфський каштелян ще того ж таки року почав вирощувати масово, здобули велику популярність у гурманів і, блискуче витримавши конкуренцію на світовому ринку, виродилися й забулись лише під кінець вісімнадцятого сторіччя, в полум’ї Великої Французької революції.

Веселий папа з роду Боргезе, чиїм гербом був кумедний дракончик, той повнокровний височезний чолов’яга, що часто сміявся й любив пити вино і що його ми протягом розповіді про Петра Куканя з Куканя взнали як людину дуже симпатичну, помер на самому початку тисяча шістсот двадцять першого року, коли Петр Кукань іще сидів у замку Іф. Історично доведено, що причиною папиної смерті була звістка про перемогу католицького війська над чеською протестантською армією на Білій горі 8 листопада 1620 року: з превеликої радості його, майже сімдесятирічного діда, побив грець.

Це, кажемо ми, відомий, історично доведений факт; одначе невідомо, як саме папа виявив свою самовбивчу радість. Його особистий секретар, вродливий кардинал у червоній мантії, підперезаній золотим поясом, хоча й старанно записав радісні цапині слова, але запис той потонув у пилюці таємних ватіканських архівів, тим більше, що для невтаємниченого дослідника був абсолютно незрозумілий. Та для нас, добре обізнаних з Кукановою історією, папині слова цілком ясні, і нема причин не наводити їх тут. Так ось, покійний папа сказав своєю сієнською говіркою:

— Ох, слава богу, тисячу разів слава всевишньому за те, що батьківщина мого любого П’єтро буде очищена від єретичної корости!

Нема чого дивуватися з того, що папа, оскільки вже він був папою, ненавидів усі відміни протестантства, чи називались вони лютеранством, чи кальвінізмом, чи церквою чеських братів, чи анабаптизмом, чи ще як, і називав їх усі єретичною коростою. До цього місця в його словах усе гаразд. Але зовсім безглуздим здається те, що в цьому вияві подяки він згадав Петра та його батьківщину, бо ж, як ми знаємо, це він видав Петра туркам і найняв убивцю, щоб приніс йому в кошику Петрову голову. Тобто поводився, як Петрів найзапекліший ворог; звідки ж тоді епітет «любий», і навіщо він так вирізнив той факт, що першої перемоги католицькі сили досягли саме на Петровій батьківщині?

Відповідь напрошується сама: хоча він не збирався вибачати Петрові його політичні гасконади і тому був змушений удаватись до таких грізних заходів, але самого Петра й далі шанував і любив.

Це припущення підтверджують дальші слова, сказані папою вже на смертному ложі (після першого удару він прожив ще два з половиною місяці):

— П’єтро єдина людина в світі, що ніколи мене не обдурювала, бо йому не дано брехати.

Або:

— Ох, яка священно жорстока незбагненність волінь господніх! Чому бог мене, коли я вже став його намісником на землі, оточив нікчемами, йолопами та шахраями, а П’єтрові визначив життєвий шлях такий, щоб він весь час перетинав дорогу моїм благочестивим зусиллям?

Або:

— Ох, господи, зроби так, щоб душа моя якнайшвидше відлучилась від свого мізерного тілесного притулку, бо я не можу дочекатися хвилини, коли в високостях знову стрінуся з П’єтро, що стоїть поблизу твого престолу, і лице його осяяне тією усмішкою, якою вмів усміхатись лише він і яку б я назвав божественною, якби жив за часів поганської темноти!

Адже папа вважав, що Петр загинув, коли вертався з Франції до Туреччини.

Вродливий кардинал у червоній мантії з золотим поясом записав і ці папині передсмертні слова й поклав їх у теку з написом: «Paulus V., MISC.» — тобто «Miscellanea» — «Різне».

Наступником нашого папи був стариган з багатої болонської родини; пробувши намісником бога на землі два роки, він помер. Після нього на папський престол сів чоловік ще не старий, як на папу просто юнак — п’ятдесятирічний Маффео Барберіні з трьома ґедзями в гербі, яких згодом замінили благороднішими комахами — бджолами, чоловік енергійний, охочий до тривалих прогулянок на свіжому повітрі, так що завжди був у добрій формі, покровитель мистецтв і наук, особливо математики й астрології. Він був невисокий, рухливий, з темною, без жодної срібної нитки борідкою, підстриженою квадратом. Ніколи не хворів. Щоб пов’язати свою діяльність із діяльністю своїх безпосередніх попередників, він переглянув і вищезгадану теку «Miscellanea» Павла П’ятого й так познайомився з його останніми словами.

Будь-хто інший вирішив би, що то просто белькотіння старого склеротика, будь-хто інший, але не наш новоспечений папа, якому, завважимо принагідно, дісталось апостольське ім’я Урбан Восьмий. Він покликав того вродливого кардинала, що й досі обіймав посаду ватіканського секретаря завдяки обізнаності з дипломатичним закуліссям європейських дворів та стилістичній вправності в складанні булл і енциклік, і спитав: