Ми ще добре пам’ятаємо, як Петр Кукань з Куканя, за кілька років перед тим ставши володарем Страмби, збирався заснувати університет, названий ім’ям славетного гуманіста Помпонацці, де вивчали б тільки дослідне природознавство та математику, і можемо уявити, як палко билось його серце, коли він знайомився з ідеями англійського лорда-канцлера, про чиє існування досі не знав і в кому розпізнав тепер свого однодумця. З’явилася свідомість того, що він зі своїми поглядами не самотній у світі й що інші люди, ученіші й здібніші, думають так, як і він, отож дотеперішні Петрові спроби врятувати й удосконалити людство, хоча й катастрофічно безуспішні, зовсім не були передчасні чи безглузді, так що досить тільки їх повторювати, щоб вони врешті вдалися, бо час для них наспів. Ця свідомість давала Петрові таке солодке задоволення, що аж плакати хотілось, але водночас завдавала нестерпної муки, бо чим натхненніше розгортались над книжками вченого канцлера крила його духу для тріумфального злету, тим тяжче було зносити неможливість цього злету в умовах ув’язнення. Тільки сила волі не давала Петрові запасти в розпач. Але на турботливі розпити сестричок, чи не бажає він чого та чому він такий невеселий, він реагував ще дратливіше, ніж його товариш по ув’язненню: щирив зуби й гарчав.

Саме в ту пору у Маделони рівно через дев’ять місяців після дводенних відвідин її чоловіка, гарпунника Жана Дютрука, народилася рудоволоса дівчинка, яку охрестили Констансою. І в Анрієтти знайшлася донечка — Агнеса. Вона народилася через сім місяців по тому, як у її тата, корабельного теслі Армана Коньяса, скінчилася двотижнева відпустка і він мусив знову йти в плавання. Хоч і недоношена, дитина була здоровенька й важила не менше за більшість новонароджених. Зате синок Сімони й капітана Леона Бассена — того самого Бассена, що подужав горилу, — народився переношений. Мати носила його під серцем аж одинадцять місяців, тож і не дивно, що дитя вродилось напрочуд дуже й гарне, з темним волоссячком і смаглявим, ніжним личком задерикуватого янголяти, якому дуже пасували чорні, вогнисті, широко розставлені очі. В Петра спитали поради, як назвати його, і він обрав ім’я Венсеслас.

У серпні того року, коли згорів добрий іспанський король Філіпп, шевальє де ла Прері випустили на волю; королева-мати тоді вже жила в добрій згоді з сином, і, хоч вона вже більш ніколи не досягла давньої могутності, годилось випустити на волю її прибічників. Прощання обох в’язнів, які щиро подружили за час довгорічного перебування в château d’If, хоч останнім часом і дратували один одного трошечки, було зворушливе. Перше ніж покинути замок, шевальє де ла Прері наостанок пофехтував з Петром, зіграв з ним у paume[2] і в більярд, а тоді, пообіцявши поклопотатися в Парижі за Петрове звільнення, сів у наготований човен і під стримуване ридання злотокосих каштелянових донечок та голосний плач їхніх діток відплив. Петр зі стиснутим серцем подумав: скінчився ще один період його життя, знов у нього розпливлось у руках і потонуло в мороку те, що довго було для нього повсякденною дійсністю, а він за цей час тільки постарішав на чотири роки й не просунувся життєвим шляхом ні на п’ядь. А що втекти з острова, з цих могутніх мурів та веж, стережених сильними загонами до зубів озброєних гвардійців, було неможливо, то Петр вирішив покласти край такому нікчемному життю і вже розмірковував, як здійснити цей похмурий задум: чи стрибнути з котроїсь вежі й розчерепити собі голову, чи сплести з простирадла мотузку й повіситись, а чи померти з голоду. Інших способів покинути цей світ він не знаходив, бо не мав нічого гострого й шпичастого, щоб простромити собі серце, як його батько, ані вогнепальної зброї, щоб пустити собі кулю в голову, а якби попросив, щоб йому купили в місті смертоносної отрути, то це було б єдине його бажання, якого милі каштелянові дочки не погодились би задовольнити.

І ось, коли він одного разу так сидів і, тупо дивлячись перед себе, міркував про ці невеселі справи, знаходячи в тому якесь похмуре задоволення, до нього прийшов сам каштелян і, довгенько по мулявшись, несподівано запитав його:

— Мосьє де Кюкан… Мосьє де Кюкан… скажіть мені… даруйте таку сміливість… я знаю, вам тут живеться непогано, і, сподіваюся, ви задоволені всім, але все ж таки… для людини молодої, як оце ви… сидіти весь час в одному місці — хіба це життя?.. Одне слово — чи не хотіли б ви звіятися звідси?

— Пробачте? — перепитав Петр.

— Я хотів сказати: втекти, — поправився каштелян. — Щезнути, вшитися, одне слово — звіятись, як я сказав.

У Петра закалатало серце: він-бо знав, що каштелян чоловік порядний, непитущий і не базіка.

— Певне, що хотів би, — відказав він. — Але як?

— А це, пробачте, полиште на мене, — відповів каштелян. — Один багатий вельможа притьмом хоче вас визволити, а грошей йому не шкода. Це простісіньке діло. Досить буде вам перебратись на моряка, і я випущу вас звідси, як буцімто свого зятя. Це буде, коли смеркне. Начальник варти, правда, знає, що тут зараз нема жодного з моїх зятів, але то дарма: він згоден заплющити не одно, а обоє очей.

— А хто ж той багатий вельможа, що хоче визволити мене? — спитав Петр.

— Цього я, пробачте, не знаю, — відповів каштелян. — Я не домовлявся з ним сам, він прислав до мене свою людину. Ох, пане де Кюкан, заклинаю вас: скористайтеся з нагоди, бо вона може більш не трапитись! Виходьте в широкий світ із цих мурів, бо вони, хоч і обвішані дорогими гобеленами, все ж таки тюремні мури, нічого не вдієш! Ви ще молодий, здоровий; тіштеся життям, а тішитись ним можна тільки на волі. Станьте птахом, пробувши чотири роки ведмедем, замкненим у клітці!

Каштелян говорив так натхненно й палко, що Петрові, звиклому наражатись на всілякі несподівані підступи, це почало здаватись підозрілим. Тому він обережно сказав:

— Я ціную волю, але не менше ціную порядність. Я б не хотів здобути волю ціною вашого нещастя, бо ви завжди ставились до мене ласкаво й чесно. Адже нема сумніву: коли я втечу, вас обвинуватять і ви матимете, лагідно кажучи, неабиякі прикрощі.

На ті слова каштелян аж застогнав, а коли заговорив знову, його піднесено-риторичний тон де й подівся.

— Про це не дбайте, на це можете начхати, пане де Кюкан! Будьте певні, я знаю, що роблю: ваша втеча дасть мені стільки, що я нарешті зможу здійснити свою давню мрію: кинути к бісу оце каштелянство, десь тепленько угніздитися з дітьми та онуками і вже до самої смерті спокійно вирощувати артишоки на великих полях, а не на грядочці, як тут. І подбати про власне безсмертя, викинувши на світовий ринок виведений мною сорт, гарніший і соковитіший за «le gros vert de Laon»[3] і смачніший за «le camus de Bretagne»[4]. Сорт, який зватиметься «le châtelain d’If»[5]! Ні про що не думайте, пане де Кюкан, усе як слід зважено й домовлено і залежить тепер тільки від вас, тобто від вашого «згода!», від вашого спасенного, жаданого «згода!»

Ці логічні докази розвіяли Петрову підозру, і він справді сказав те жадане «згода!». І ввечері того ж таки дня, вдягнений у ту саму матроську одежу, в якій був заарештований на добропорядному судні «Венеція», маючи під сорочкою той самий черес із своїми останніми цехінами, під здушене ридання каштелянових злотокосих дочок і голосний плач їхніх діток — так само, як нещодавно шевальє де ла Прері, — пройшов з каштеляном шість окутих залізом брам, з котрих дві мали звідні мости, а чотири — звідні грати, просто перед носом у вартових, які всі удавали, ніби не бачать нічого, бо заплющували очі. Петр марно силкувався вгадати, скільки ж це грошей довелось вивалити його невідомому добродійникові, щоб підкупити всіх цих людей; йому кортіло довідатися, хто ж той добродійник і чому він так хоче, щоб Петр опинився на волі. Може, сам король, що чинить так нишком від матері та свого ревнивого фаворита? А може — хто знає! — патер Жозеф, сам убогий, але рука могутнього ордену, чи Рішельє, чи — не виключено — котрийсь із турецьких вельмож, свідомий того, що єдиний, хто може повернути Туреччині її збляклу славу, — це він, паша Абдулла? Прагнення дізнатись, кому він має дякувати за своє врятування, захопило його, мов гарячка, і що більше Петр думав, що напруженіше вгадував, то дужче розпалювались його нетерплячка й цікавість.

Каштелян з Петром нарешті пройшли через передню захисну площину, звану барбаканом, до потайної брамки для вилазок, званої потерною. Тут кінчалась оборонна система замку, а далі був уже тільки крутий кам’янистий берег, що його ліниво обмивала морська піна. Потім вони спустилися зміїстою дорогою до короткого дерев’яного причалу, біля якого погойдувався на хвилі човен з одним веслярем. Петр сів у човен, і весляр наліг на весла.

— Куди ви мене везете? — спитав Петр, коли човен відплив від острова на таку відстань, що білий, залитий місячним сяйвом château d’If стало видно в усій його похмурій, важкій, непривітній цілості.

— Побачите, пане, — відповів весляр.

— А до кого ви мене везете? Кому ви служите? — допитувався Петр.

— Побачите, пане, — знову відповів весляр.

Човен дугою завернув до західного рогу безлюдного острівця Помег, не видного з марсельської гавані. Там, серед скель, палахкотів у темряві невеличкий вогник. Весляр пристав до берега.

— Ідіть, пане, самі до отого багаттячка, — сказав він каліченою французькою мовою.

— А нащо воно розпалене? — спитав Петр.

— Для світла й для тепла. Адже холодно й темно.

Петр вийшов з човна й помалу рушив під крики нічних птахів до вогню.

— Є тут хто? — гукнув він.

Замість відповіді з темряви вибіг якийсь високий чоловік і, здійнявши вгору руки, впав на коліна, аж гупнуло. І Петр у подиві втупив очі в знайоме обличчя — обличчя капітана Еміліо Морзеллі, смагляве, колись гарне, а тепер спотворене величезними волохатими бородавками, схожими на бризки грязюки: одна була на лівій щоці, друга на правій, одна на лобі, одна на підборідді, а найбільша і найбридкіша — на кінчику носа. І руки, які він простягав до Петра, були всі в бородавках.