Влітку тисяча шістсот вісімнадцятого року, під кінець дванадцятого місяця свого ув’язнення, Петр почув звістку про дефенестрацію, яка відбулася наприкінці травня в Ліоні. Купка протестантів-фанатиків, чи то гугенотів, буцімто вдерлась до ратуші й викинула з вікна трьох міських старшин-католиків. Але дефенестрованим нічого не сталося: вони впали на купу гною, відразу підхопилися й чкурнули навтікача. Гугеноти буцімто стріляли їм услід, але не влучили.

Петр, що не міг не згадати про більш успішну дефенестрацію, яку він свого часу вчинив власними руками в головній радній залі султанського сералю, зі смаком посміявся з цієї пригоди.

— Quelle gaucherie! — кричав він. — Яке партацтво! — Він сміявся так, що Маделона, вірна дочка французької землі, аж уразилась: вона не визнавала за чужинцями, хай навіть найсимпатичнішими їй, права сміятися з будь-чого, що стосувалося її батьківщини. Вона б не вразилась, якби знала, що та дефенестрація сталась не у Франції, а в Чехії, не в Ліоні, а в Празі; і Петр, знаючи правду, сміявся б не так весело. З підміною Праги на Ліон вийшло дуже просто. Інформатор Маделонйн сплутав Прагу з Віднем, по-французькому В’єн, а Маделона подумала, що то французький В’єн — місто на Роні, й переплутала той В’єн з більшим і значнішим Ліоном. Це річ проста й зрозуміла; такі помилки трапляються нерідко. Отак і вийшло, що звістка про початок всеєвропейського конфлікту, якого Петр боявся, дійшла до нього дуже спотворена шумом, як кажуть кібернетики, тож він — і не зрозумів, про що йдеться, і, замість журитися, боки рвав зі сміху.

Минуло ще вісім місяців, і Маделона принесла з міста звістку, яка не здалась Петрові веселою, зате звеселила шевальє де ла Прері. Сталося те, що, за Петровими розрахунками, мало статись багато раніше: королева-мати втекла зі свого ув’язнення в замку на Луарі. Та коли шевальє сподівався, що тепер, оскільки його висока протекторка на волі, його теж випустять із-за грат, він помилявся. Королева поїхала до старовинного міста Ангулема в південно-західній Франції до одного зі своїх могутніх прибічників — герцога д’Епернона — і оголосила війну коронованому синові; але патер Жозеф, що поквапився до неї, умовив її помиритися з королем. Ще через рік, у тисяча шістсот двадцятому, мати з сином посварилися знов, але військо, що надав їй прибічник-герцог, було розбите впень королівською армією.

— Я б заклався, що герцогові д’Епернону, винному в усій цій баталії, нічого не буде, а ми двоє, ні в чому не винні, й далі сидимо в цій норі без надії колись вирватися з неї, — сказав шевальє де ла Прері.

— Це тому, що ми тільки мушки, а не жуки, — пояснив Петр.

— Боюся, що зміст ваших слів не доходить до мене.

Петр відповів:

— На ратуші в Прахатицях, не найменшому з містечок мого рідного краю, що його я так давно покинув, є напис: «Закон — як павутиння: жук його прориває, муха в ньому застрягає».

— Ідіть ви к бісу з такою мудрістю, — сказав шевальє.

— Таку образу можна змити тільки кров’ю! — вигукнув Петр.

І вони знову ухопилися за тренувальні рапіри, а що обидва давно переступили ту межу, за якою в’язниця, хай найрозкішніша, починає тиснути на нерви, то досада, безнадія і нудьга подвоїли їхні сили, і вони бились так довго й завзято, як іще ніколи.

Наприкінці того року Маделона прибігла з дивною новиною про бій на якійсь Montagne Noire — Чорній горі: тамтешні жителі-християни нібито повстали проти турків, одначе були розбиті.

— Це нас не обходить, — сказав Петр, бо не знав, що звістка теж спотворена: згаданий бій відбувся не на Чорній горі над Адріатичним морем, а на Білій горі під Прагою і не між християнами-чорногорцями та турками, а між військом чеських протестантів та армією католицького цісаря Фердинанда.

А поза тим, здавалось, у світі не сталося нічого.

Та наступного року до château d’If проникла звістка, яка викликала спалах безмірної радості в шевальє де ла Прері: хоч він був людина світська душею й тілом і — на відміну від Петра — пильно додержував правил двірського етикету, проте вмів щиро тішитися з прикрощів та недоладностей, які часто трапляються при точному виконанні тих правил. Сталося так, що іспанський король Філіпп Третій, у сорок років уже вкрай підупалий на здоров’ї, з обома паралізованими ногами, згорів живцем, коли на ньому зайнявся одяг від розпаленого каміна, перед яким він сидів. З’юрмившись довкола, придворні безпорадно дивились, як король горить, і дали йому загинути, бо серед них випадково не було того вельможі, котрий за правилами етикету єдиний мав право підвести короля з крісла.

— Це чудова й повчальна історія, — сказав шевальє, коли перший напад, сміху минув. — Вона утверджує нас у побожно-радісному переконанні, що істоти, котрі над нами владарюють, тобто імператори й королі, — це щось вище, ніж люди, бо вони включені в систему, так само далеку й незрозумілу для звичайних людей і так само певну й незмінну, як система руху небесних тіл.

— Дев’ять чи десять років тому, — озвався Петр, — я за незгоду в справах етикету вбив на дуелі дворянина, що мав такі погляди, як ви, але відтоді я постарішав і порозумнішав настільки, що не ворухнув би й пальцем через питання, є в королев ноги чи нема — а про це тоді йшлося, — або чи слушно, чи неслушно дати згоріти без допомоги коронованому каліці. Я бачу в цьому тільки один з незліченних виявів тупості, якою відзначаються всі діяння людей — на відміну від мудрої закономірності та передбачливості, властивої явищам природи.

— Не кажіть мені за природу, природа теж тупа, — заперечив шевальє. — Вона різноманітна, згоден, але в цій різноманітності повторюється, а це тупість. Таке мені спадає на думку щоразу, як я бачу наших тюремниць. Гарні, принадні, але як могла та наша природа допустити, щоб вони всі були однакові на зріст, однаково біляві, однаково дурні! Коли обнімаєш одну, то здається, наче обнімаєш п’ятьох відразу, а це й для дужого чоловіка забагато, або що обнімаєш ману, віддзеркалення, а цього й для не вельми дужого чоловіка замало. Ви помітили, що вони, коли ходять, ставлять ноги по одній лінії, ніби ступають по натягненій шворці?

— Я не сліпий, — відказав Петр.

— Я спершу дивився на їхню ходу з цілком законним замилуванням, бо вона справді граційна й зваблива; якби ж тільки вони не ходили всі однаково! Якби хоч одна з них трохи повертала ступні носками назовні, а п’ятами всередину! Ох, як я тішуся, що знов котрийсь із їхніх чоловіків приїде додому!

Петр відказав понуро:

— Так ніколи ж усі п’ятеро відразу не приїдуть.

— То краще випиймо й пом’янімо згорілого короля, — сказав шевальє. — Він був добрий король. Шалену діяльність свого батька, Філіппа Другого, він щасливо врівноважив тим, що не робив нічого. Йому не щастило, і через те він ніколи не мав нагоди оголосити своєю заслугою примху сприятливого випадку, отож був чесний, правдивий і не страждав від манії величності. З Францією, королевою всіх країн, він живу мирі, і за це хай йому проститься тисяча років мук у чистилищі. Маделоно, налий нам вина. Або принеси зразу повний кошик — повний кошик, кажу, а не одну пляшку, щоб за тобою прибігла Анрієтта з другою, а тоді Сюзанна з третьою, а тоді ще Люсьєна й Сімона з четвертою та п’ятою. То буде така нудота, що й пити перехочеться.

На одностайну думку мудреців, час — функція руху. А це означає — коли взагалі воно може щось означати, — що якби не було руху, то не було б і часу, або, кажучи вільніше й сміливіше, рух і час — те саме. Ця велика істина може привести нас до висновку, що для людини, яка рухалась би проти плину часу, часу б не існувало: вона б анулювала його своїм рухом. А що так не буває і що ніхто досі не уникнув часу, то це, безперечно, наслідок того, що ніхто ще не зумів рухатись у такому напрямі. Одначе незаперечно, що на людину, яка або взагалі не може рухатись, або дуже обмежена в своїх рухах, плин часу діє як найтяжче, стає для неї нестерпним тягарем. Ми бачили, як два наші в’язні, Петр Кукань з Куканя й шевальє де ла Прері, хоч обидва були добре виховані та освічені, пробувши нескінченні чотири роки в château d’If, знаходили дедалі менше приємності в товаристві один одного; на четвертий рік, за календарем тисяча шістсот двадцять перший, вони вже почали потихеньку ненавидіти один одного й усамітнювались у своїх апартаментах що далі, то на довший час.

Шевальє де ла Прері просиджував нескінченні години біля свого вікна, стежачи за льотом птахів, що кружляли над островами Помег і Ратонно, тоді ще незаселеними, і весь бліднув, а чоло йому вкривалося холодним потом, коли котрась із п’яти вродливих каштелянових донечок стукалась у його двері, щоб спитати, чи не хоче він чого та чому він такий сумний. А Петр, цілеспрямованіший і допитливіший, заглиблювавсь у книжки, що їх йому, як уже сказано, приносила Маделона з книгарні «Дванадцять подвигів Геракла», і шукав у цьому відлюдницькому ділі розваги й задоволення, неприступних його товаришеві по нещастю. Тоді в краях, не захоплених війною, про яку ніхто не думав, що вона протриває тридцять років, і про яку Петр взагалі не знав, саме дозрівав серед учених і мислителів умонастрій, якнайкраще відповідний Петровій натурі; він звістував еру Великого Сумніву. Поки в Центральній Європі кипіли криваві бої, розпалювані питанням, чи для спасіння душі вистачить самої віри, а чи треба ще накупити індульгенцій, щоб грішникова душа не попала до чистилища, і чи повинні люди в тлумаченні догматів віри коритись авторитетові церкви, а чи вони мають право тлумачити ті догмати вільно, по-своєму? І чи може попасти до раю той, хто хоч і був належно охрещений, але без власної волі й несвідомо, тобто ще немовлям? Отож поки в Центральній Європі люди вбивали одні одних за такі тонкощі, французькі та англійські мудреці, не захоплені цією огидною колотнечею, в тиші своїх кабінетів заглиблювались у цілком протилежні думки, принципово й методично піддаючи сумніву все, що бачили, знали й відчували. Вони вважали що пузаті книжки схоластів, написані протягом тисячоліття, містять самі нісенітниці, плітки, бабські забобони та вчене просторікання, а єдині розумні слова, будь-коли вимовлені, — це слова великого Августина Аврелія, записані тисячу двісті років тому: «Коли я сумніваюсь, то принаймні знаю, що сумніваюсь; а коли я знаю, що сумніваюсь, то знаю, що існую». А поки математик і філософ Декарт, учасник бою на Білій горі, доходив висновку, що ці слова — «Сумніваюсь, отже, існую» — можна сміливо перемінити в «Cogito, ergo sum» — «Мислю, отже, існую», — і так відкинув свій найперший і найдошкульніший сумнів — сумнів у власному існуванні, — на британському острові вчений лорд-канцлер Френсіс Бекон удосконалив свою бібліотеку тим, що попросту викинув її у вікно й сів до роботи: заповнювати спорожнілі полиці новими томами, які мусив написати сам і які мали містити тільки правду. Людство, писав учений канцлер, споконвіку блудило, знаджуване зі шляху істини чотирма видами помилок. Найменш згубні ті помилки, до яких людина доходить сама, як наприклад, коли, йдучи вночі лісом, вважає пень за скулену постать лиходія, що чатує на неї. Прикріший другий вид помилок — ті, до яких ми доходимо в спілкуванні з іншими людьми; це так звані помилки торговища, тобто місця, де люди сходяться найбільшими юрбами. Третій, ще гірший вид, — це ті, котрих ми набираємося з книжок, а найзгубніші — ті, котрі є спільними для всього людства. Отож усім цим помилкам, твердив учений канцлер, треба покласти край якнайрішучіше і якнайскоріше. Пізнаваймо природу не для того, щоб її пізнати, а для того, щоб навчитися панувати над нею. Всі знання, що не служать нашому добробутові й могутності, нікчемні. В чудовому творі «Нова Атлантида» Бекон потім переконливо змалював рай, у якому опиниться людина, коли, послухавшись його, Беконових, порад, зробить природу своєю служницею і, винайшовши парову машину, автомобіль, літак, телефон, підводні човни та роботів, підніметься на найвищі вершини щастя.