Каштелян Іфської в’язниці був чоловік невисокого, але чесного роду, завзятий аматор артишоків, які вирощував на верхній площині північного бастіону, сам наносивши туди землі кошиком. Артишоки він вважав вінцем творіння. Художники, казав він, добре знають, чому на своїх безсмертних полотнах зображують небесні зорі в подобі маленьких променистих артишоків. Мавши допитливий дух, каштелян виводив слово артишок від латинського ars, artis, тобто мистецтво, і то, певне, слушно, бо ж артишок — найдосконаліший мистецький твір, що вийшов з рук господа. Каштелян був удівець, присадкуватий і вузлуватий, мов селюк; мав п’ять прегарних дочок, відданих за моряків, хлопців, безперечно, добрих, повних мужньої сили, але, на жаль, здебільшого розлучених з родиною тисячами морських миль. До Петра він ставився з пошаною, яка належиться чоловікові, що відіграв не дрібненьку роль у політичному житті Франції — дарма що та роль мала бути дограна за ґратами. Отож Петр був ув’язнений серед таких самих розкошів, як і тоді, коли його не так давно кинули були до в’язниці для принців королівської крові в Бастілії: французи обидва рази показали себе суворими, непідкупними, але надзвичайно гостинними тюремниками. Приємно, але не більше: це не підкріпило Петра, не дало йому радісного почуття впевненості, бо він не забув, що перша дорога, на яку його вивели з тієї елегантної в’язниці для принців, вела до катівні, друга на ешафот, а третя — до трупарні.

Вродливих дочок іфського каштеляна звали Маделона, Анрієтта, Сюзанна, Люсьєна й Сімона; і перша, й друга, а так само третя, четверта й п’ята були ставні, свіжі, а коси мали золотаві, як пшеничне колосся, що звільна достигає, ціловане сонцем. Запашний тягар тих кіс змушував їх ходити, гордо випроставши спину, ледь відхиливши голову назад; зате спереду вони без дурної соромливості спростовували прикрості доби контрреформації всією силою своїх принад.

А вже хода їхня — то, власне, була й не хода, а радісне плавне виступання, зграбне танечне погойдування, і ноги вони ставили по одній лінії, наче по шнурочку, підтримуючи рівновагу рухом пліч та рук, від чого нагадували квапливих сіячок. Грамоту знали не дуже, рахунки так само, зате язички мали як бритви, і завжди в них був напоготові сміх та дотепи: в цьому каштелянові доньки були щедрі, як і де в чому іншому. Отакими постають вони перед нами всі разом, ці здорові дочки краю, званого Bouches du Rhône — Гирлом Рони, — Анрієтта, Сюзанна, Люсьєна й Сімона, сестри Маделони. У нашій історії вони відіграватимуть роль зовсім другорядну, та оскільки їх аж п’ять, то ми присвятили їм більше місця, ніж якби їх було тільки чотири — я вже не кажу три, дві чи навіть одна.

Сімоні, наймолодшій, припало дбати про Петрів одяг та білизну, Анрієтта прибирала в його в’язничних покоях, Сюзанна клопоталася зачіскою, купанням та манікюром, Люсьєна їжею, а Маделона, найстарша і найрозумніша, була для нього посередницею в зносинах із світом, тобто приносила йому новини про останні події насамперед у Франції, та вряди-годи й у тих дивних, невідомих краях, що лежать за її межами; а закохані в нього були всі п’ять. Та оскільки вони були добросерді, веселі, не знали упереджень, то ніколи одна одну не ревнували й були так само закохані в Петрового товариша по нещастю, що займав сусідні апартаменти, і так само дбайливо прислуговували йому. А той товариш, як виявилось, був Петрів добрий знайомий, колишній секретар французького посольства в Стамбулі, — елегантний шевальє де ла Прері.

Двері їхніх в’язниць ніколи не були замкнені — хіба лиш тоді, коли в’язні, бажаючи побути на самоті, замикали їх зсередини, тож обидва вони провідували один одного, а щоб не втратити фізичної форми, щодня завзято грали на подвір’ї замку у м’яча — або, коли погода була погана, в більярд у головній залі, а найчастіше фехтували до знемоги, навіть до упаду, незважаючи на протести своїх злотокосих тюремниць, яким не подобалося, що вони так виморюються. Для цього в’язні мали тренувальні рапіри, які видало їм начальство в’язниці, бо такою зброєю вони не могли заподіяти шкоди ні один одному, ні іншим. В’язні домагалися й пістолів, щоб розважатися стрільбою, але їхні тюремники, аж надміру чемно вибачаючись, відмовили їм у цьому.

Шевальє де ла Прері, як Петр довідався від нього самого, заарештували в марсельському порту, саме коли він після паризького coup d’état — перевороту — збирався сісти на корабель і відплисти до Стамбула, тобто місяців за два раніше від Петра. Причина цього арешту була проста, ясна й недвозначна: як була усунена з суспільного життя скинута королева-регентка, так само усунули і її прибічників, а шевальє, на жаль, був одним з них.

— Але тоді ви б уже давно мали бути на волі, — сказав Петр.

Шевальє де ла Прері ледь звів на знак подиву свої гарні, підправлені Сюзанниним пінцетом брови.

— А чого б то я мав уже давно бути на волі?

— Бо нема сумніву, — відповів Петр, — що королева-регентка втекла з ув’язнення, повернулась до Парижа й знов узяла кермо влади в свої руки.

— А чому, на вашу думку, нема сумніву, що так сталося? — спитав шевальє де ла Прері.

— Бо так підказує логіка, — відповів Петр. — Гамбаріні був королевин підлабузник і улюбленець, а король його ненавидів. Він знав, що Гамбаріні вбив я, проте відпустив мене ласкаво. І коли мене тепер за це вбивство ув’язнили, це могло статися тільки з королевиної волі. Отже, королева знов королює. Це річ ясна, як двічі по два — чотири.

— Так, ви міркуєте логічно — і все ж помиляєтесь, — сказав шевальє де ла Прері. — Так, так, будьте певні: королева-регентка сидить у своєму замку на Луарі під пильною охороною, безсила, як труп, та, власне, вона і є трупом — звичайно, поки що тільки з політичного погляду.

Петр почав хвилюватись.

— То чому ж тоді наказано заарештувати мене? Вас посадили за те, що ви королевин прибічник, а мене — за те, що я її ворог. Це ж безглуздя!

— А що не безглуздя? — спитав шевальє. — Всі людські діла, строго кажучи, безглузді. Правда, коли не міркувати так строго й пристати до розповсюдженої думки, ніби хибні людські діла все ж мають якийсь сенс, то можна знайти й крихту сенсу в тій суперечності, яку ви, мосьє де Кюкан, щойно так точно й виразно змалювали. Справи стоять трошечки не так: я сиджу за ґратами за те, що поставив на погану карту, а ви за те, що поставили на добру, але не загребли виграшу, а таке не прощається. Бо той, хто загріб виграш за вас, — один симпатичний молодик, що став замість вас королевим фаворитом, а звуть його, коли хочете знати, Люїн, і король захопився ним за вправність у ловах із соколами. Люїн, правда, дурний, але не настільки, щоб не розуміти, що ви, хоч, може, й не зрівняєтеся з ним у соколиних ловах, — завважте, я обачно сказав «може», бо, скільки я знаю вас, не виключено, що й у цьому вишуканому мистецтві ви так само вирізняєтесь, як у фехтуванні, грі в м’яча та в інших розвагах, — так ось, хоч ви, може, й не зрівняєтеся з ним у соколиних ловах, вам не треба дуже великих зусиль, щоб обкрутити короля круг пальця, коли знов проникнете в його оточення, як вам уже було пощастило, і викинути Люїна з його розкішного, оздобленого діамантами сідла. І тому, як тільки до Парижа дійшла звістка про переворот у Стамбулі, Люїн легко вирахував: коли ви і з цієї халепи викрутитесь живий і цілий, то, ймовірно, спробуєте повернутись до Франції, і негайно подбав про те, щоб усунути вас зі сцени. Тому ми й сидимо тепер удвох у château d’If. Але скажіть, чого нам тут бракує? Оселя пристойна, вино непогане і тюремниці чарівні.

— Оцього ж то я й не збагну, — сказав Петр. — Ви з багатої родини, і, певне, саме ваша рідня дбає, щоб ви у в’язниці не знали нестатків.

— Певне, що дбає, і хай собі дбає, — відказав шевальє. — Однаково це вийде дешевше, ніж якби я був на волі, бо я, пане де Кюкан, зовсім не взірець ощадності.

— Але хто ж дбає про мене? — спитав Петр. — Коли мене заарештували, я не мав нічого, крім череса з жменькою цехінів, та й той лишили мені. Поясніть, будь ласка, хто мене тут утримує так розкішно, і я вже перестану докучати вам наївними запитаннями.

— Бувши вами, я брав би, що дають, і ні про що не питав, — сказав шевальє. — Ви маєте тільки жменьку цехінів і більше нічогісінько? Ох, пане де Кюкан, при таких талантах, якими вас наділило небо, ходити по світу з голим задом, — це треба вміти, і перед таким незвичайним умінням я скидаю капелюха. Та, якщо не помиляюсь, я завдав вам образи, яку можна змити тільки кров’ю.

— Гаразд, биймося, — погодився Петр. — Тільки не раніш, ніж ви відповісте на моє запитання: хто мене тут утримує?

— Хіба я знаю, — сказав шевальє де ла Прері. — Ті чудові якості, що про них я згадав, здобули вам могутніх ворогів — наприклад, папу, королеву-матір, герцога Люїна або принца Мустафу, що вже напевне став султаном. Але дали й друзів — наприклад, короля Франції.

— Що віддав наказ посадити мене, — докинув Петр.

— Скажіть точніше: підписав, — поправив його шевальє. — Бо Люїн, скільки мені відомо, зваблює його не тільки до здорового полювання на свіжому повітрі, а й до пияцтва. Король підписав наказ або сп’яну, або зі злості на вас, бо ви його покинули, але він вас любить і вдячний вам за те, що ви для нього зробили, тож не хоче, щоб ви гнили десь у підземеллі. Ви розумієте все значення моїх слів? Кажуть, точність — це ввічливість королів; можна додати, що вдячність — це найкоштовніша, бо найрідкісніша окраса королів. Уклоняюсь вам у пояс, мосьє де Кюкан: мене підтримує над водою моя скромна родина, а вас сам вінценосний владар найславнішої і найпишнішої країни світу — Франції. Але, якщо не помиляюсь, ви викликали мене на двобій.

— Гаразд, биймося, — сказав Петр.

І вони схрестили свої тренувальні рапіри й фехтували, незважаючи на лемент прекрасної Маделони, поки зовсім знесиліли.

Новини, що їх, як уже сказано, Маделона приносила Петрові з міста, були нечисленні й не дуже цікаві, бо, як виявилось, у Франції нічого надзвичайного не діялося, та й увесь довколишній світ, на превелике Петрове задоволення, спокійно куняв. Фатальна звістка про згадану вище коронацію штірійського ерцгерцога Фердинанда на чеського короля не дійшла до прекрасного вушка Маделони, та якби й дійшла, то зразу б і вилетіла в друге вушко, бо Маделона нічого не знала ні про якусь там Штірію, ні про якусь там Чехію, отож звісток, що стосувалися цих країн, запам’ятати не могла. Зате тим докладніше могла вона інформувати Петра про долю королеви-матері: та, справді, як твердив шевальє де ла Прері, сиділа крячкою в замку на Луарі, де її ув’язнили; вона нібито страшенно розгладла, а єпископ Рішельє, ув’язнений під одним дахом з нею, хворіє на живіт. А взагалі нема нічого нового, вартого згадки, і любчик П’єр може не терзатися страхом, що через своє недобровільне перебування в château d’If щось прогавить. А потім Маделона принесла йому з міста, з книгарні «Дванадцять подвигів Геракла» вчені книжки, які він хотів мати.