Владімір Нефф - Прекрасна чаклунка

— Можете, — відказав Петр. — Але користі з цього вам не буде, бо тоді я для вас і ваших хворих і пальцем не ворухну.

— А я вас, дотторе, кину акулам, — сказав капітан ще під владою своєї пристрасті,

— І це ви можете, — відказав Петр. — Але запевняю, що прокляття, яким я вас тоді покараю, не буде вам на користь і стане тим згубніше, що його не буде кому зняти з вас — адже я помру.

І гостро подивився в очі капітанові. Той видимо поблід, тобто на його смаглявому сицилійському виду біля перенісся проступили зеленаві плями, і опустив погляд.

— Ну, коли ви, дотторе, інакше не згодні, хай буде по-вашому. Давайте сюди тих п’ятсот цехінів, що ви мені накидаєте, і ми розпрощаємось у Марселі як добрі друзі.

Не варто сушити голову, чи капітан Еміліо справдив би свою обіцянку, чи ні, якби не сталося те, що сталося: коли добропорядна «Венеція» після довгого плавання — бо вона раз по раз заходила в якісь непевні, відомі лиш утаємниченим пристані й скрізь щось вантажила, вивантажувала, перевантажувала, — нарешті доплуганилася до острівців Помег і Ратонно, а проминувши їх, плавною дугою звернула до марсельського рейду, військовий дозор біля церкви Нотрдам-де-ля-Гард, високо над містом, оголосив про її прибуття пострілом з гармати, і як тільки вляглась луна, від пристані відчалив і поплив до «Венеції», що, згорнувши всі вітрила, рухалася тільки з розгону, човен французької військової сторожі з трьома морськими піхотинцями на веслах та стерничим-сержантом. А коли та шлюпка наблизилась до «Венеції» на відстань голосу, сержант підніс до губів рупор і зачитав з офіційного паперу офіційне оголошення такого змісту:

— Уряд його величності короля Франції Людовіка Тринадцятого доводить до відома всіх французьких громадян, а також підданих інших країн, які прибудуть до Франції чи до французьких вод, що призначено нагороду в десять тисяч золотих дукатів за повідомлення, яке допомогло б спіймати злочинця на ім’я П’єр Кюкан де Кюкан, чи по-італійському П’єтро Кукан да Кукан, який винен в убивстві превелебного кардинала Гамбаріні й тепер нібито прямує до Франції. Підписав його величність король Франції Людовік Тринадцятий.

Коли сержант дочитав до кінця, на судні запала тиша, бо всі моряки, що юрмились на палубі, отетеріли, а не тільки Петр, що вже готувався вибратись у широкий світ і вживати дальших заходів до порятунку людства. Тепер він був приголомшений новим провалом усіх планів і надій, отож знову, як уже не раз у житті, просто не знав, що йому діяти. Але отетерів не сам Петр, а й капітан Еміліо, його кузени та небожі й інші матроси біля шкотів і рифів. Поспіль бандити, вбивці й насильники, вони почували міцно вкорінену, виплекану за багато поколінь відразу до законів, влади й судів, а тому запродатись поліції та жандармам, стати донощиками здавалось їм найпідлішою з усіх підлот. Це один бік справи, який був на користь Петрові. Та з другого боку, всі ці люди, хоч любили знатися з нечистою силою, були дуже побожні, перейняті палкою любов’ю до діви Марії й пошаною до хреста, до мощей святих, до храмів, свяченої води і всіх церковних атрибутів — ну, і звісно, до всіх представників духівництва від наймізернішого сільського священика аж до найсвятішого отця в Римі, а тому, як почули, що правосуддя розшукує дотторе П’єтро да Кукана за вбивство не звичайної людини — за це б його ніхто не осудив, — але кардинала, і то справжнього, тобто італійського, вони були вражені й шоковані, і це почуття надавало їм права виказати Петра, не докоряючи собі: адже вбивство справжнього кардинала — це зовсім не те, що звичайне вбивство, це щось куди гірше, це блюзнірство, зневага величі божої. Одначе вони не важилися зробити це, бо дуже боялися диявольських очей дотторе, якими той міг зурочити їх на смерть або обернути в соляні стовпи, що ними вони й так уже наполовину стали. Тому вони тупцювались нерішуче й дивились на свого капітана, чекаючи, як поведеться той.

Капітан Еміліо, звичайно, стояв перед тією самою дилемою, одначе він, як освічений богослов, не так глибоко, не так щиро поділяв їхні простацькі сумніви, а крім того, був безмірно захланний, одержимий мамоною, тож і дав себе захопити пристрасті, що, як ми вже знаємо, обмежувала його здатність вільно судити; і він щодуху закричав згори у відповідь сержантові:

— Той П’єтро да Кукан тут, у наших руках, заберіть його!

— Chouette, on у va, — сказав француз-сержант, що означало приблизно: «Чудово, зараз прибудемо!»

Кульгавий Бенвенуто, здібний до комерції капітанів небіж, доклав і свою пайку до успіху цих переговорів:

— А гроші, десять тисяч дукатів, при вас?

— За гроші не турбуйся, куцанчику, — відповів сержант і кивнув своїм веслярам, щоб налягли на весла.

Екіпаж «Венеції» загомонів з полегкістю, бо напруження так славно розв’язалось, але гомонів недовго, бо Петр утупив у капітана Еміліо свої страшні для них очі, тепер шалені від люті, й промовив здушено, але так виразно, що було чути аж до вершечків щогл:

— Еміліо Морзеллі, ти, боягузе, не хотів бути marcato, так будь тепер подвійно marcato, будь marcatissimo, таким примітним і бридким, щоб усі жандарми на світі не тільки впізнавали тебе, але щоб їм кишки вивертало з огиди, як побачать тебе! Зичу тобі насамперед, щоб твоя давня паскудна бородавка повернулась на своє місце!

Охоплений жахом, капітан Морзеллі лапнув за те місце на щоці, де була його бридка бородавка, але, нічого не налапавши, похмуро зареготав:

— Ха-ха-ха!

І моряки хором підхопили той регіт:

— Ха-ха-ха!

Та Петр не збентежився тим, що його закляття не подіяло, а провадив:

— А друга хай виросте на кінчику носа!

— Хе-хе-хе! — реготав капітан Еміліо, бо його ніс лишався чистим і гарним, як і перше.

— Хе-хе-хе! — глумився екіпаж.

— І посеред лоба! — кричав Петр.

— Ги-ги-ги! — іржав капітан Еміліо і, задерши голову, підставляв своє чоло, ще по-юнацькому гладеньке, ласкавому сонцю.

— Ги-ги-ги! — сміялись Морзеллі і не-Морзеллі.

— І на правій щоці! Й на підборідді! — безнадійно кричав Петр. — І на руках! І на ногах! І на грудях! І на спині!

Тим часом Бенвенуто кинув французькій військовій шлюпці линву, і солдати один за одним піднялись на палубу по щаблях, прибитих до опуклого боку корабля. Петр ступив їм назустріч:

— Панове, я до ваших послуг.

— А гроші? — спитав Бенвенуто.

— По гроші хай ваш капітан прийде до інтендантства, — відповів сержант.

— Хай прийде, — втрутився Петр. — Та коли він до них доторкнеться, хай йому повідбирає пальці на обох руках. Ну, ходімо, панове.

Сержант, чемно вклонившись, пропустив Петра вперед. Команда добропорядного судна «Венеція» провела свого зганьбленого дотторе-чаклуна невгамовними вибухами здорових веселощів.

Капітан Еміліо сміявся з усіма, але не зовсім щиро: він був трохи занепокоєний, бо йому здавалося, що те місце на щоці, на яке Петр спрямував своє перше закляття, почало легенько свербіти, трошечки пекти, крихітку німіти.

Оскільки наша розповідь ще задовго до того, як сам оповідач це усвідомив, збилася з приємного блукання по оберненій у казку минувшині на певні колії серйозно документованої історії, треба нагадати, що йдеться про той тисяча шістсот сімнадцятий рік, коли велика війна європейських народів хоч уже й назріла, але ще не спалахнула і, можливо, в останню хвилину ще можна було їй запобігти. Але цього не сталось, війна, як відомо, вибухнула, бо саме в той час найздібніший і найпалкіший прихильник миру, найвідважніший, найкрасномовніший захисник розуму й правди, Петр Кукань з Куканя, був не в тому місці, де його присутність була настійно потрібна: в рідній Празі. Справді, якби Петр був у Празі, то завдяки його кмітливості та ораторській вправності напевне пощастило б відвернути найжахливішу помилку в чеській і взагалі європейській історії, коли чеські протестанти в незрозумілому засліпленні обрали чеським королем нікчемного князька-католика, мізерного штірійського ерцгерцога Фердинанда з роду Габсбургів, підступного негідника, про якого було відомо, що він навертав своїх підданців у католицтво за допомогою шибениць і заганяв людей до церкви гончаками, і який потім, вірний своїй підлоті, чудово віддячив своїм чеським виборцям за їхню добромисну недотепну постанову: через чотири роки стратив їх усіх на Старомеській площі. Еге, якби на тих нещасливих виборах був присутній Петр Кукань з Куканя, вони скінчились би напевне інакше, і якби Петр Кукань з Куканя був присутній при горезвісній празькій дефенестрації, то дефенестровані, тобто викинуті з вікна, навряд чи лишились би живі-здорові, а отже, не змогли б потім поквитатися. Та марна річ міркувати про те, що і як було б, якби сталося те, чого не сталося. Петра в ту темну історичну годину в Празі не було, бо йому і в найкошмарнішому сні не могло приверзтися, що перше полум’я європейської пожежі, яку він давно в тривозі передбачав, проб’ється саме там, у його золотій матінці Празі, яку він покинув шістнадцять років тому, та якби це й могло спасти йому на думку, що з того: адже він саме сидів у марсельському замку-в’язниці на острівці Іф, куди його приставили після арешту та короткої процедури в військовому інтендантстві.

Оскільки ця назва, château d’If, дуже добре відома з художньої літератури, викликає певні асоціації, поквапимось уточнити, що Петр був ув’язнений не в тому жахливому підземеллі, де через дві сотні років пробув найкращу пору своєї молодості благородний моряк Едмон Дантес, а в вигідних апартаментах, не тільки вмебльованих солідними меблями в стилі кінця Орлеанської династії, а й опоряджених килимами та дорогими гобеленами, з котрих на одному був зображений Силен, що держить на руках маленького Діоніса, на другому Дедал, що робить штучні крила для себе й для свого сина Ікара, а на третьому, найкоштовнішому, — покарання жорстокої Дірки, як її прив’язують до рогів дикого бика. А щоб в’язень у цьому розкішному антуражі й сам виглядав як слід, найкращий марсельський кравець — той самий, що недавно пошив йому біле турецьке вбрання, — за таємним наказом з якихось високих сфер забезпечив його одягом для його скромних умов: домашнім, робочим і для переміни; найславетніший bottier, так само за таємним наказом згори, постачив його відповідним комплектом взуття, а модний chemisier — шовковою білизною.