Так, у відносному спокої минуло кілька днів, доки одного дня у квартирі не пролунав дзвінок капітана Шомона. Розслідування просунулось далеко вперед, вони знайшли імовірного вбивцю. Це було навіть більше, ніж припущення: підозрюваний зізнався. Через два дні вони проводять слідчий експеримент, чи хотів би я бути присутнім?

— О, так, звичайно, — погодився я.

Марі-Жан привітала мене з таким сміливим рішенням і додала, що бути в жалобі — дуже важка робота, і ще щось про загадку прийдешнього. Вона застосовувала соціально прийнятні слова, висмикнуті з якогось спеціалізованого каталогу, проте це не мало жодного значення: я відчував, що вона з любов’ю ставиться до мене. Це було неймовірно, але дуже приємно. Жінкам притаманна любов, — подумав я, сідаючи у поїзд на Шербург. Що більше вони намагаються встановити на роботі особистісні любовні стосунки, то складніше їм жити у світі, позбавленому любові. У такій атмосфері вони не можуть розквітнути, то ж і страждають від цієї своєї слабкості. У психологічних порадах у журналі «Марі-Клер» постійно нагадують: визначте чітку межу між роботою та приватним життям; проте читачам це не вдається, і сторінки «Ваші листи» у цьому ж журналі переконливо свідчать про це з відвертою наполегливістю. Біля Руану я почав обдумувати деталі справи. Велике викриття капітана Шомона стосувалося того, що Аїша підтримувала «інтимні стосунки» з моїм батьком. Як часто та на якому рівні? Цього Шомон не знав та й для продовження розслідування це було неважливо. Один з братів Аїші швидко зізнався, що приходив до старого «зажадати пояснень», що їхня розмова невдовзі переросла в бійку та що він кинув того мертвого на бетонній підлозі котельні.

Формально відтворенням злочину керував слідчий суддя, невисокий сухий та похмурий чоловік у фланелевих штанях і темній тенісці з обличчям, на якому назавжди закарбувався вираз роздратування, але капітан Шомон не забарився показати, хто тут справжній хазяїн процесу. Жвавий і бадьорий, він особисто зустрічав гостей, обмінювався з кожним кількома вітальними словами, проводжав на місце: в нього був дуже щасливий вигляд. Це була його перша справа з убивством, і він розкрив її менш ніж за тиждень. У цій огидній банальній історії він був єдиним справжнім героєм. Втиснувшись у стілець, зовні пригнічена Аїша з чорною пов’язкою на голові ледь підвела очі при моїй появі. Вона відверто відводила погляд від того місця, де сидів її брат, який у оточенні двох жандармів тупо пропалював очима підлогу. Я не відчував до нього ні симпатії, бодай найменшої, ні співчуття. Підвівши голову, він зустрівся зі мною очима. Певно, він мене впізнав. Він достеменно знав, хто я. Його повинні були попередити: за законами жанру в мене було право на помсту. Я відповідав за кров мого батька. Розуміючи стосунки, які встановлювалися між нами, я пильно дивився на нього. Поступово я потрапляв у полон ненависті; це було приємне й сильне почуття. Якби в мене була зброя, я не вагаючись застрелив би його. Вбивство такого покидька для мене не те що не має значення, а навпаки, я вважаю це вищим актом благодіяння. Крейдою жандарм накреслив на підлозі відмітки, і слідчий експеримент почався. За словами обвинувачуваного, все відбулося дуже просто: під час розмови він психував і з силою штовхнув мого батька; той упав, розбивши голову об підлогу; у пориві нестями він одразу ж утік.

Звичайно, він брехав. Капітану Шомону не треба було докладати жодних зусиль, щоб зрозуміти це. Огляд черепа жертви ясно свідчив про жорстокий характер нападу; в ньому були численні рани. Мабуть, батька били ногами. Крім того, обличчям мого батька не раз пройшлись по підлозі так, що в того ледь очі із орбіт не повилазили. «Більше нічого не знаю… — промовив обвинувачуваний. — Я наче оскаженів». Дивлячись на його нервове посмикування рук, вузьке і зле обличчя, в це можна було легко повірити: він діяв ненавмисно, мабуть, шокований ударом голови об підлогу та виглядом першої крові. Його система захисту була зрозумілою, в неї легко можна було повірити. У суді він дуже легко виплутається з цієї халепи: кілька років умовно, не більше. Капітан Шомон, задоволений ходом процесу, був ладен закінчити експеримент. Я встав зі стільця і підійшов до заскленої веранди. Вечоріло: кілька овець поверталися до своїх стаєнь. Мабуть, вони були ще тупішими за брата Аїші, проте у їх генах не було жодного гена насильства. В останній день свого життя вони бекають від жаху, їх серцевий ритм частішає, у розпачі вони перебирають ногами; потім — пістолетний постріл і все, їх життя кінчається, а тіла перетворюються на м’ясо… Ми потиснули один одному руки і розійшлись; капітан Шомон подякував мені за те, що я приїхав.

Я знову побачив Аїшу наступного дня; за порадою агента з нерухомості я вирішив прибрати будинок до приходу перших клієнтів. Я віддав їй ключі, а вона провела мене до вокзалу. Зима все сильніше стискувала над навколишніми полями свої обійми, величезні хмари нависали над огорожами. Спілкуватися нам було важко. Вона пізнала сексуальну силу мого батька, що повинно було створити занадто недоречну близькість. Все це було так дивно: вона справляла серйозне враження, а мій батько був далеко не донжуан. Проте, мабуть, у нього були якісь привабливі риси характеру, які я не помічав; насправді мені важко навіть згадати риси його обличчя. Чоловіки живуть один побіля одного немов бики в череді. Іноді їм вдається розпити разом пляшку горілки.

«Фольксваген» Аїші зупинився на Привокзальній площі; я розумів, що треба щось сказати на прощання. «Ну ось…» — промимрив я. За кілька секунд глухим голосом вона сказала: «Я поїду звідси. В мене є подруга, яка допоможе знайти мені місце офіціантки в Парижі, я продовжу своє навчання. Все одно моя сім’я вважає мене шльондрою». Я погодився і кивнув головою. «Врешті-решт, у Парижі більше людей…» — нарешті видавив я. Більше мені нічого не спало на думку, це було єдине, що я міг сказати про Париж. Здавалося, моя небагатослівність не збентежила її. «Я нічого не чекаю від своєю сім’ї, — зі злістю продовжувала вона. — Вони не тільки незаможні, але й до того ж повні блазні. Два роки тому мій батько ходив паломником до Мекки. Після цього з ним більше ні про що не можна було розмовляти. Мої брати — ще гірше: вони займаються усілякими дурницями, літрами п’ють пастіс,[1] вважаючи себе носіями справжньої віри, дозволяють собі називати мене «шльондрою», бо я хочу працювати, а не вийти заміж за одного з таких недоумків, як вони».

— Взагалі мусульмани — це не так уже й страшно… — зніяковіло промурмотів я, взяв свій саквояж і відчинив дверцята. «Сподіваюсь, у вас все буде добре…» — непереконливо сказав я. Цієї миті мені здалося, що я чітко бачу всі ці міграційні потоки, які немов кровоносні судини обплутали всю Європу. Мусульмани були в цій системі згустками крові, які дуже повільно розсмоктувались. Аїша з сумнівом подивилася на мене. Холод прокрався в машину. Подумки я навіть відчув якийсь потяг до піхв мусульманок. Трохи натужно я посміхнувся. Вона теж посміхнулась, більш щиро. Я довго тиснув їй руку, відчуваючи тепло її пальців, і відпустив тільки тоді, коли відчув, як кров тихо пульсує в її зап’ясті. За декілька метрів від машини я обернувся, щоб помахати їй рукою. Як-не-як ми зустрілися, тут під сам кінець щось відбулося між нами, щось ледь відчутне.

Влаштовуючись у вагоні поїзда, я подумав, що треба було б дати їй грошей. Та ні — це б неправильно зрозуміли. Саме в цю хвилину я вперше зрештою усвідомив, що стану багатою людиною, ну, відносно багатою. Гроші з рахунків батька вже перерахували на мій рахунок, продаж машини я доручив механіку, квартири — агенту з нерухомості; все владналося дуже просто. Вартість всього майна диктували закони ринку. Були, звичайно, ще комісійні: десять відсотків тут, десять відсотків там — не більше. Сума податків теж чітко обговорювалась: досить було подивитися в такі собі брошурки, які можна безкоштовно придбати у Податковій дирекції.

Мій батько, мабуть, не раз обмірковував, як би залишити мене без спадщини; врешті-решт він був змушений відмовитися від цієї ідеї, певне, вирішив, що заради такої мети треба виконати забагато адміністративних формальностей та ще й без гарантії успіху в майбутньому (бо не так то це й просто — позбавити спадщини дітей; закон надає вам дуже обмежені права: маленькі негідники не тільки отруюють вам життя, але й користуються потім усім тим, що ви змогли нажити важкою працею). Далебі, він подумав, що для нього в цьому не було жодного інтересу — ну яка, скажіть, різниця, що станеться з моїми грошима після моєї смерті? Ось як, на мою думку, він розмірковував. Невже ж старий козел таки помер, і я продам будинок, у якому він провів свої останні роки; я також продам «Тойоту Ленд Кроузер», котра служила йому для поїздок у шербурзький супермаркет «Казіно Жеан» за упаковками води «Евіан»? А що я мав робити з «Тойотою» марки «Ленд Кроузер»? Я, який живе біля Ботанічного саду! Схоже їздив би за равіолі «а-ля рікотта»[2] на ринок Муфтар… Ось, мабуть, і все. Коли йдеться про прямих спадкоємців, державне мито, що стягується, не дуже велике, ба навіть якщо родинні стосунки й не були дуже міцними. Зменшені податки… Я можу отримати три мільйони франків. Це ж майже п’ятнадцять моїх щорічних окладів. Таку суму некваліфікований робітник у Західній Європі міг сподіватися заробити за все життя. Не так уже й погано! Можна принаймні спробувати здихатися цієї обтяжливої убогості.

За кілька тижнів я отримаю листа від банку… Потяг повільно підходив до Байє… Я вже передбачав зміст розмови. На роботі один з професіоналів помітить дуже велике позитивне сальдо на моєму рахунку. Він захоче переговорити зі мною: кому з нас сьогодні чи завтра не буде потрібний добрий партнер з розміщення капіталу? З певною пересторогою я запитаю поради щодо надійних варіантів; він сприйме це як ситуацію, що так часто трапляється серед новачків, з легкою посмішкою. Більшість недосвідчених інвесторів надає перевагу, і він це знає, безпеці на шкоду прибутку. Вони з колегами над цим часто посміюються. Я не повинен обманюватися з цього приводу: що стосується управління капіталом, то деякі літні люди поводять себе, мов справжні новачки. Зі свого боку він намагатиметься звернути мою увагу на трохи інший сценарій, давши мені, звичайно, час все добре обміркувати. А чому б і справді не вкласти дві третини моїх коштів у надійну справу зі стабільним річним прибутком? А одну третину, яка залишиться, вкласти у якесь більш авантюрне, але й більш прибуткове підприємство? Через кілька днів роздумів, переконаний, я б схилився на користь його аргументів. А він би відчув у моєму рішенні підтримку своїх дій і з запалом підготував би необхідні документи, а наші рукостискання на прощання були б по-справжньому теплими та щирими.