2

Все має свій кінець. І ніч також. Із заціпеніння мене вивів чистий та дзвінкий голос капітана Шомона. Він вибачився, що не зміг заскочити напередодні. Я запропонував йому кави. Поки грілася вода, він поставив свій ноутбук на кухонний стіл, приєднав принтер, надаючи мені можливість перед від’їздом перечитати та підписати свідчення; я схвально щось буркнув. У жандармерії, яка потерпала від адміністративних формальностей, не вистачало часу на виконання своєї головної функції — проведення розслідувань. Про це я дізнався завдяки телевізійним передачам. Цього разу капітан палко підтримав мене. Ось ідеальний допит, добрий початок, взаємна довіра… Windows вантажився з невеликим веселим шумом.

Смерть мого батька трапилась увечері або вночі чотирнадцятого листопада. В цей день я працював; п’ятнадцятого я теж був на роботі. Звичайно, я міг би взяти машину, вбити батька та вночі повернутися. Що робив я ввечері та вночі чотирнадцятого листопада? Наскільки пам’ятаю — нічого… Нічого примітного. В пам’яті, у всякому випадку, не залишилося про це ніяких спогадів, хоча минув лише один тиждень. У мене не було ні постійної сексуальної партнерки, ні по-справжньому близького друга… Ну як тут згадати? Дні минають… Минають та й годі. Я кинув заклопотаний погляд на капітана Шомона; я дуже хотів допомогти йому або принаймні підказати напрямок пошуків. «Зараз подивлюся в записній книжці», — сказав я. Шукав я безнадійно, не очікуючи від цього жодних результатів. Проте напроти чотирнадцятого стояв номер мобільного телефону, а під ним ім’я — Коралі. Що це ще за Коралі? Казна що, а не записник.

«Що за мізки в мене?! Не мізок, а купа лайна…» — подумав я, розчаровано посміхаючись.

— Не знаю, мабуть, я був на вернісажі.

— Вернісажі? — він терпляче чекав. Його пальці завмерли в кількох сантиметрах від клавіатури.

— Так, я працюю в Міністерстві культури… Готую досьє для фінансування виставок, а іноді концертів.

— Концертів?

— Концертів… сучасного танцю… — Я почувався вкрай незатишно, сором цілком охопив мене.

— Отже, ви займаєтеся культурою.

— Еге ж… Саме так… Можна так сказати.

Він серйозно, але й не без легкої симпатії подивився на мене. Він неясно здогадувався, що десь у житті існує культурна сфера. У службових обов’язках йому доводилось зустрічатись з різними людьми; жодне соціальне середовище не залишалось йому чужим. Жандармерія — гуманістична організація.


Решта бесіди пройшла більш-менш нормально. Я бачив чимало телевізійних фільмів і підготувався до подібного діалогу. Чи знав я ворогів свого батька? Ні, але, правду кажучи, друзів я теж не знав. Мій батько не був такою важливою постаттю, щоб мати ворогів. Кому була потрібна його смерть? Ну так, мені. Коли я був у нього останній раз? Десь у серпні. У конторі в серпні у мене небагато роботи. Мої колеги змушені кудись їхати відпочивати, бо в них є сім’ї, діти… Я ж залишаюсь у Парижі, граю в карти на комп’ютері та вихідними тиняюсь по 15-му округу; іноді заходжу до батька. Чи були в мене з ним добрі стосунки? І так, і ні. Скоріше — ні, але раз чи два на рік я ходив провідати його. Це не так уже й погано.

Він кивнув. Я відчував, що мої свідчення добігають кінця; мені хотілось би сказати і більше… Я відчував незрозумілу, бодай ненормальну симпатію до капітана Шомона. Він уже налаштував принтер. «Мій батько був добрим спортсменом!» — різко викрикнув я. Він очікуючи подивився на мене. «Не знаю… — почав я, розгублено розводячи руками, — я просто хотів сказати, що він був у непоганій фізичній формі». Він кивнув і з прикрістю почав друкувати.

Підписавши свідчення, я провів капітана до дверей. «Я розумію, з мене поганий свідок». — «Усі свідки погані…» — відповів він. Деякий час я обдумував цей афоризм. Перед нами пролягали безкрайні тоскні поля. Капітан сів у свій «Пежо 305», він триматиме мене в курсі розслідування. У разі смерті прямого родича державному службовцю надають три дні відпустки. Отже, я міг не поспішати, купити місцевого камамберу; проте я відразу ж поїхав до Парижа.

Останній день відпустки я провів у різних туристичних агенціях. Мені подобалося дивитися туристичні каталоги, бачити в їхньому абстрактному мистецтві вміння виразити в кількох рядках тарифів та фотографіях вселенського раю різноманітні місця світу; над усе мені подобалася система зірок, яка виражала рівень раю, на який людина могла сподіватися. Я не був щасливим, проте поважав саме поняття щастя та невпинно і наполегливо прагнув до нього. За моделлю Маршала, покупець — раціональна особа, яка намагається максимізувати своє задоволення, враховуючи існуючі ціни; а ось у моделі Веблена закладений аналіз впливу групи людей на процес купівлі (згідно з цією концепцією, людина прагне або асоціювати себе з натовпом, або, навпаки, — показати свою індивідуальність). За моделлю Копланда процес купівлі залежить суто від типу товару чи послуги (купівля звичайного товару, зважена купівля, купівля спеціалізованого товару), тоді як за моделлю Бодріяра-Бекера споживання означає також передачу певних знаків. У душі я більше схиляюсь до моделі Маршала.

Повернувшись на роботу, я повідомив Марі-Жан, що мені необхідна відпустка. Марі-Жан — моя колега, ми разом готуємо досьє на виставки, працюючи на сучасну культуру. Їй тридцять п’ять років. У неї світле пряме волосся, яскраво-блакитні очі… Про її приватне життя мені нічого не відомо. Ієрархічно вона займає трохи вищу за мою позицію, але ніяк на це не зважає. Для неї більш важлива спільна праця. Щоразу, коли до нас заходить справді важлива особа — представник Дирекції образотворчих мистецтв або член Кабінету Міністрів, вона особливо наголошує на командному дусі, що панує в колективі. «А ось найважливіший робітник нашого відділу! — вигукує вона, вриваючись до мого кабінету. — Той, хто жонглює бухгалтерськими балансами та цифрами… Без нього я була б абсолютно безпорадною». Потім вона сміється; поважні відвідувачі сміються разом з нею або принаймні поблажливо посміхаються. Я також посміхаюсь, в рамках дозволеного, звичайно. Я намагаюся уявити себе жонглером, проте насправді я добре володію лише простими арифметичними діями. Що б не казала про себе Марі-Жан, насправді її робота найскладніша: вона має бути в курсі усіх нових тенденцій та напрямків. Займаючись культурою, вона постійно чує навколо себе докори в консерватизмі, ба навіть у мракобіссі. Цю небезпеку вона повинна передбачати і застерігати від неї як себе, так і все міністерство, тому й підтримує постійні контакти з митцями, художниками, галереями, редакторами журналів, яких я особисто не розумів; ці телефонні дзвінки надихають її, дають щиру радість, бо її пристрасть до сучасного мистецтва справжня. Зі свого боку я цьому не противлюся: я в жодному разі не ремісник, та до традицій живопису я байдужий. У мене залишилось до них досить стримане ставлення, яке пасує простому бухгалтеру. Питання естетики й політики мене не хвилюють; я не прагну винайти нові моделі поведінки чи нове ставлення до світу. Від цього я відмовився тільки-но мої плечі покруглішали, а обличчя уподобало маску смутку. Я бачив чимало виставок, вернісажів та не вартих уваги пам’ятних вистав. Відтоді я зробив для себе чіткий висновок: мистецтво не здатне змінити життя. У всякому разі моє життя.


Я розповів Марі-Жан про свою жалобу; вона висловила мені співчуття і навіть поклала руку на плече. Моє прохання про відпустку вона визнала цілком природним. «Тобі треба відпочити, Мішель, — сказала вона, — повернутися до самого себе». Я намагався уявити собі запропонований процес повернення до себе і вирішив, що вона має рацію. «Сесилія закінчить твою роботу по бюджету, — продовжувала Марі-Жан, — я поговорю з нею». На що це вона натякала? І хто така ця Сесилія? Озирнувшись навколо, я побачив попередній проект афіші і одразу ж згадав. Сесилія була рудою товстухою, яка постійно жувала батончики «Кедбері» і працювала у відділі не більше двох місяців. У неї був строковий контракт чи контракт за суспільно-корисною працею, коротше кажучи, така собі зневажена особа. І дійсно, напередодні смерті батька я працював над попереднім бюджетом виставки «Руки вгору, паливоди!», яка мала відкритися в січні в Бур-ля-Рені. Йшлося про серію фотографій актів поліцейської жорстокості в Івліні. Але на перший план виходило не документальне висвітлення подій, а скоріше якась театральність світу, що супроводжувалась періодичними кадрами із серіалів про поліцейське управління Лос-Анджелеса. Актор зробив вибір на користь легкого висвітлення сюжету, комедійних гегів, а не на очікувану соціальну злободенність. Отже, досить цікавий проект, ні дорогий, ні складний; навіть така нездара, як Сесилія, могла закінчити обрахунок попереднього бюджету.



Зазвичай, виходячи з офісу, я прямував до піп-шоу. Коштувало мені це п’ятдесят франків, іноді сімдесят, коли еякуляція затримувалась. Від вигляду жіночої піхви, що рухається, мені туманіло в голові. Суперечливі напрямки фільмів сучасного мистецтва, рівновага між збереженням культурної спадщини та підтримка живої творчості… — все це дуже швидко зникало перед магією піхв, що рухаються. Я ніжно спустошував свої яйця. В той же час у кондитерській поряд з міністерством Сесилія впивалася зубами в шоколадні тістечка. У нас були практично однакові збуджувальні причини.

Зрідка я ходив до приватного салону за п’ятсот франків; це було в ті дні, коли моєму членові було дуже погано і він мені нагадував вимогливий нікчемний непотрібний придаток, що пахне сиром; тоді треба було, щоб якась дівка взяла його у свої руки, збуджувалась, нехай удавано, від сили мого члена, достатності його сімені. Як би там не було, вдома я був у сім тридцять. По-перше, вмикав «Питання до чемпіона", передачу, яку я записував на видеомагнитофон; потім я перемикав на національні новини. Ситуація, пов’язана зі скаженими коровами, мене не цікавила, я споживаю головним чином картопляні пюре «Муслін» з сиром. Вечір проходив за звичним сценарієм. Я не був нещасним, у мене було сто двадцять вісім каналів. О другій годині ночі я додивився тюркський мюзикл.