— Ні, Елінор, якщо вам заборонено одержувати від мене листи, тоді, я впевнена, мені краще не писати. У тому, що я дістануся додому без пригод, не може бути жодного сумніву.

Елінор відповіла:

— Ваші почуття мені зрозумілі. Не маю права наполягати. Коли ми розстанемося, я буду, як і тепер, вірити у вашу доброту.

Але цих слів разом з душевним болем у очах Елінор було достатньо, щоб миттєво перемогти гордість її подруги, і Кетрін одразу ж вигукнула:

— О, Елінор, звичайно, я вам обов’язково напишу!

Залишалася ще одна тема, на яку міс Тілні не могла не заговорити, хоч як їй це було незручно. Їй спало на думку, що після такого тривалого перебування далеко від дому в Кетрін може не знайтися потрібної суми грошей, достатньої для поїздки, і коли вона з великою делікатністю запропонувала подрузі свою допомогу, з’ясувалося, що все саме так і є. До цієї миті Кетрін про це навіть не подумала, але, зазирнувши до гаманця, побачила, що, коли б не доброта подруги, вона була б змушена діставатися рідного дому без грошей. І думка про те, в яку біду вона могла б ускочити, так приголомшила її, що вони вже не перекинулися жодним словом, аж поки не надійшла хвилина прощання. Нарешті сказали, що карету подано. Кетрін одразу ж підвелася, і ніжні тривалі обійми замінили слова прощання. Але, проходячи через хол, вона відчула неможливість залишити абатство, не згадавши того, чиє ім’я до цього часу не було вимовлено жодною з них, і, на хвилинку зупинившись, вона тремтячими губами дала зрозуміти, що «передає щире вітання відсутньому другу». Однак, згадавши його, вона вже не змогла стримувати своїх почуттів, і, затуливши майже все обличчя хусткою, вона вибігла з холу, заскочила в карету й уже за мить від’їхала від ґанку.

Розділ XXІХ

Кетрін була надто нещасною, щоб чогось боятися. Поїздка сама по собі її не лякала, і вона рушила в дорогу, не думаючи про її тривалість і не відчуваючи самотності. Скулившись у кутку карети, гірко плачучи, вона вже від’їхала на кілька миль від стін абатства, перш ніж уперше підвела голову. І вже найвище місце парку майже зникло з її очей, коли вона змогла на нього оглянутися. На лихо, їй довелося їхати тією самою дорогою, якою лише десять днів тому вона проїжджала в такому щасливому настрої, прямуючи до Вудстона, а потім повертаючись до Нортенґера. І протягом чотирнадцяти миль гіркота її переживань ставала ще відчутнішою, коли вона бачила пейзажі, на які вперше дивилася зовсім за інших обставин. З кожною милею, що наближала її до Вудстона, вона все більше страждала, і, коли проминули поворот дороги, від якого до пасторського будиночка залишилося якихось п’ять миль, вона уявила, що Генрі зараз зовсім поряд і нічого не знає про її біду. Її сум і хвилювання стали нестерпними.

День, який вона провела в цьому місці, був одним з найщасливіших у її житті. Саме там, саме того дня генерал розмовляв і поводився таким чином, вдавався до таких висловів стосовно неї та Генрі, що вона вже не мала жодного сумніву в тому, що він дійсно бажає бачити її дружиною Генрі. Так, проминуло всього лише десять днів відтоді, як він підбадьорив її своєю підкреслено доброзичливою поведінкою і навіть збентежив її своїми занадто прозорими натяками! А тепер… Що вона зробила або що мимохіть не змогла зробити, викликавши таку переміну у ставленні до себе?

Єдиний вчинок, у якому вона могла усвідомлювати себе перед ним винною, навряд чи міг стати йому відомим. Про неймовірні її підозри знали тільки вона сама і Генрі. Але у його здатності зберігати таємниці вона була впевнена не менше, ніж у своїй. Принаймні Генрі не міг виказати її навмисно. Коли б через якийсь дивний і сумний збіг обставин його батько дізнався про те, що вона посміла уявити й намагалася знайти, — про її безпідставні фантазії й недостойні пошуки, — вона б не дивувалася тому, що він обурився, хоч яким сильним це б було. Якби йому стало відомо, що вона дивилася на нього як на вбивцю, вона б не дивувалася, що він вигнав її зі свого дому. Але вона не мала сумніву, що таких вбивчих щодо неї відомостей у нього бути не могло.

Хоч якими тривожними були ці роздуми, однак не вони були для Кетрін на першому місці. Існувала думка, більш близька її серцю, більш важлива, більш захоплююча. Те, що подумає, що відчує і як виглядатиме Генрі, коли завтра, повернувшись до Нортенґера, дізнається про її від’їзд, — цим найбільше переймалася Кетрін, саме це не давало їй спокою, то викликаючи роздратування, то даючи розраду. Іноді вона з жахом уявляла собі його байдужу покірність, а іноді відповідала собі на ці питання, з приємною впевненістю уявляючи собі його жаль і обурення. З генералом, звичайно, він не посміє заговорити. Але з Елінор — що він скаже про неї Елінор?

У цьому безперервному чергуванні сумнівів і здогадів, через що вона була неспроможна на чомусь зосередитися, час минав непомітно, і поїздка здалася їй не такою тривалою, як вона очікувала. Неспокійні й надокучливі думки, що заважали їй бачити все навкруги себе відтоді, як позаду залишився Вудстон, заважали їй також спостерігати і за своїм просуванням; і, хоча ніщо по дорозі ні на хвилину не привернуло до себе її уваги, шлях аж ніяк не здався їй нудним. Від нудьги її рятувала також інша причина — вона не чекала з нетерпінням кінця поїздки, бо повернення до Фуллертона за таких обставин навіть після розлуки, що тривала цілих одинадцять тижнів, не обіцяло їй майже ніякого задоволення від зустрічі з тими, кого вона любила понад усе на світі. Що вона зможе розповісти, що не було б принизливим для неї самої і не завдало б її рідним болю? Яка її розповідь не збільшить її власного горя й не розпалить даремного гніву, наслідком якого, певне, буде образа всього сімейства Тілні, не виключаючи й безвинних? Вона ніколи не зможе справедливо охарактеризувати позитивні якості Генрі й Елінор. Вона ставилася до них надто добре, щоб висловити свої почуття. А якщо неприязнь рідних пошириться й на них, якщо через своє уявлення про генерала вони почнуть погано думати і про його дітей, це ранить Кетрін у самісіньке серце.

Перейнята цими думками, вона більше боялась, ніж мріяла побачити добре знайому дзвіницю, яка засвідчила б, що вона перебуває лише за двадцять миль від дому. Покидаючи Нортенґер, вона знала, що їй треба триматися напрямку на Солсбері. Але після першого ж перегону, вибираючи наступні пункти свого просування, їй довелося керуватися порадами станційних доглядачів — такою великою була її необізнаність про дорогу, якою їй належало їхати. Однак усе обійшлося гаразд. Її молодість, хороші манери і щедрість у грошах забезпечили їй належну увагу, що її могла потребувати мандрівниця. І, зупиняючись тільки для того, щоб змінити коней, вона подорожувала майже одинадцять годин без будь-яких пригод і тривог, доки між шостою та сьомою годиною вечора не збагнула, що в’їжджає до Фуллертона.

Героїня, яка повертається наприкінці своїх знегод до рідної домівки в щасливому усвідомленні поновленої репутації і з величністю графині, супроводжувана кількома фаетонами зі шляхетними родичами, а також каретою з четвернею коней і трьома покоївками, є образом, на якому перу його творця приємно зупинитись якомога довше. Така героїня робить честь кінцівці будь-якого роману, і його автор має право розділити з нею славу, що вона її так щедро йому дарує. Але в моєму випадку все виглядає зовсім інакше. Свою героїню я повертаю до рідного порога самотньою і приниженою, а тому не відчуваю втіхи докладно розповідати про її прибуття. Героїня в найманій поштовій кареті завдає такого жалю почуттям романіста, що в нього одразу ж зникає бажання писати в пишному й піднесеному стилі. І тому кучер швидко провезе її через село, минаючи гурти недільних роззяв, і вона одразу ж покине свій екіпаж.

Однак, хоч як Кетрін була засмучена, з’явившись у такий спосіб перед пасторським будиночком, і хоч яке приниження відчуває, розповідаючи про це, її біограф, мешканцям будиночка вона зробила неабияку приємність, яку викликало, по-перше, те, що біля його ґанку зупинилася карета, а, по-друге, що з карети вийшла вона сама. У Фуллертоні карета з мандрівником є рідкісним видовищем, і тому, побачивши її, усе сімейство зібралось коло вікна; а те, що карета зупинилася біля воріт, викликало захват усієї родини, і в усіх її членів заблищали очі, — захват, цілком несподіваний для всіх, окрім двох наймолодших дітей, шестирічного хлопчика й дівчинки чотирьох років, які чекали прибуття брата чи сестри, коли повз їх садибу проїжджав якийсь екіпаж. Яким щасливим був погляд, що перший розпізнав Кетрін! Яким щасливим був голос, що повідомив про це! А втім, належало це відкриття Джорджу чи Гаррієт, установити точно було неможливо.

Батько, мати, Сара, Джордж, Гаррієт, які зібралися коло дверей, щоб зустріти її з усією ніжністю й гостинністю, — таке видовище не могло не викликати в душі Кетрін відповідних почуттів. І, вийшовши з карети, в їхніх обіймах вона знайшла більшу розраду, ніж їй це здавалося можливим. Її так тісно оточили, так голубили, що вона навіть відчула себе щасливою! Радість зустрічі з люблячою родиною на короткий час заступила всі інші переживання, а радість їхньої зустрічі з нею майже не залишила часу для спокійної цікавості. Проте місіс Морланд, одразу ж звернувши увагу на блідість і стомлений вигляд бідолашної мандрівниці, поквапилася всадовити всіх за чайний стіл, щоб підкріпити її сили, перш ніж почнуться розпитування, які потребують докладних відповідей.

Дуже неохоче й з великими ваганнями Кетрін нарешті почала розповідати те, що через півгодини її ввічливі слухачі могли б визнати за пояснення, — до того часу вони навряд чи зрозуміли причину або усвідомили подробиці її несподіваного повернення. Вони аж ніяк не були людьми дратівливими, запальними чи надто вразливими. Але в цьому разі, коли все стало зрозуміло, навіч була кривда, що її годі було полишити без уваги або забути за півгодини. Не відчуваючи ніякої романтичної тривоги з приводу тривалого й самотнього доччиного подорожування, містер і місіс Морланд не могли не усвідомлювати, що це подорожування мало бути для неї вельми неприємним, що самі вони ніколи б його не допустили і що, відправляючи її в таку дорогу, генерал Тілні вчинив непорядно й бездушно — зовсім не так, як личить джентльменові й батькові. Чому він так повівся, що спонукало його до такого порушення правил гостинності й так раптово перетворило його найдобріше ставлення до їхньої дочки на очевидну недоброзичливість — було питанням, відповісти на яке їм було принаймні так само важко, як і самій Кетрін. Але вони не утруднювали себе тривалими роздумами. І після належної кількості марних припущень вони вичерпали весь свій гнів і своє здивування, сказавши, що «все це дивно, і він, певно, дуже дивна людина». Сара, захоплена загадковістю цього випадку, з юнацьким запалом пропонувала все нові й нові пояснення, але мати їй сказала: