Навіть бал не міг би потішити Кетрін більше, ніж ця маленька поїздка, — так їй хотілося побачити Вудстон. Її серце ще тріпотіло від щастя, коли через годину до кімнати, де вона сиділа з Елінор, увійшов Генрі, одягнутий по-дорожньому, і сказав:

— Я прийшов до вас, молоді леді, у дуже філософському настрої. Хочу зазначити, що в цьому світі за все доводиться платити. Наші угоди часто виявляються невигідними, бо ми віддаємо наявне щастя за вексель на майбутнє, який, може так статися, буде неоплаченим. Подивіться на мене. Сподіваючись на приємність побачити вас у Вудстоні в середу, — але якій можуть завадити погода або двадцять інших причин, — я мушу їхати просто зараз, на два дні раніше, ніж збирався.

— Їхати? — спитала Кетрін, і на її обличчі відбився подив. — Навіщо?

— Як — навіщо? Ви ще питаєтеся? Мені слід поспішати, щоб якнайшвидше злякати мою стару економку — адже я маю сказати їй заздалегідь, щоб вона приготувала для вас обід.

— О, ви жартуєте!

— На жаль, ні. На жаль — тому, що я б залюбки залишився.

— Але як ви можете думати про це після того, що сказав генерал? Адже він так не хотів вас обтяжувати і сказав, що вдовольниться тим, що буде у вашому домі! — Генрі посміхнувся. — Я впевнена, що для мене й вашої сестри це зовсім не обов’язково. Адже ви й самі це знаєте. А генерал так наполягав, щоб ви не влаштовували нічого особливого. Між іншим, коли б він навіть про це й не казав, — у нього завжди такий розкішний стіл, що упродовж одного дня він міг би цілком задовольнитися більш скромним.

— Мені б хотілося міркувати так, як ви, — для його та своєї втіхи. До побачення. Завтра неділя, Елінор, і тому я не повернуся.

Він поїхав. І, оскільки для Кетрін було набагато легше засумніватись у власних поглядах, ніж у судженнях Генрі, то вона, хоч яким неприємним був для неї його від’їзд, невдовзі переконалася в його необхідності. Але незрозуміла поведінка генерала ще довго не йшла їй з думки. Його вибагливість до їжі вона помічала й раніше, а ось те, що він так рішуче стверджував одне, маючи на увазі зовсім інше, було для неї вельми дивним! Як таку людину можна зрозуміти? І хто, як не Генрі, міг знати, чого хоче його батько?

Однак від суботи до середи їм доведеться прожити без Генрі. Таким був сумний підсумок її роздумів. А лист від капітана Тілні, безперечно, прийде за його відсутності, і в середу, вона не мала жодного сумніву, йтиме дощ. Минуле, теперішнє й майбутнє виглядали однаково сумними. Її брат був таким нещасним. Вона втратила близьку подругу Ізабеллу. А відсутність Генрі завжди відбивалася на настрої Елінор. Чим би їй зацікавитися чи розважитися? Їй набридли гаї й чагарники, усюди так акуратно підстрижені, і саме абатство для неї більше не відрізнялося від будь-якої іншої будівлі. Єдиним відчуттям, що його воно викликало, був болісний спогад про її безглузді вигадки. Які зміни в ній відбулися! У ній, яка так прагнула побачити абатство! Тепер для її уяви не було нічого милішого за скромний затишок парафіяльного будиночка, схожого на Фуллертон, але краще впорядкованого. У Фуллертоні, звичайно, є свої вади, але у Вудстоні, імовірно, їх нема. Якби то лиш швидше надійшла середа!

Вона надійшла, і саме тоді, коли її слід було чекати. І це був чудовий сонячний день. Кетрін почувалася на сьомому небі. О десятій годині запряжена четвернею карета з трьома їздцями відбула з Нортенґера і, проїхавши безперешкодно майже двадцять миль, в’їхала до Вудстона, великого густонаселеного села, розташованого в місцевості, яку неможливо було назвати похмурою. Кетрін посоромилася сказати, як їй тут сподобалось, оскільки генерал визнав за необхідне вибачитися за рівнинну місцевість, де було розташоване село, і його невеликі розміри. Але Кетрін це село здавалося найприємнішим з усіх місць, які вона будь-коли відвідувала, і вона з великим захопленням дивилася на кожний охайний будиночок, який міг би зійти хоча б за котедж, кожну крамницю з дрібним товаром, повз яку вони проїжджали. У кінці села, досить віддаленому від усіх інших його будинків, стояв дім священика — нещодавно побудований солідний кам’яний будинок з газоном, що був розбитий півколом, і зеленою хвірткою. І коли вони під’їхали до дверей, Генрі разом зі своїми друзями, що розважали його під час самотності, — великим щеням ньюфаундленда і двома чи трьома тер’єрами, — уже стояв перед ними, ладен допомогти їм вийти з екіпажа і приділити їм усіляку увагу.

Коли Кетрін заходила до будинку, вона була надто заклопотана своїми думками, щоб одразу ж огледітися навкруги й розговоритися. І доки генерал не спитав її, чи подобається їй кімната, до якої вони зайшли, Кетрін навряд чи навіть помітила, де вони посідали. Роздивившись, вона одразу ж дійшла висновку, що ця кімната є найзручнішою у світі. Однак вона чомусь зашарілася і не висловила свого відвертого захоплення, тому спокійна її похвала розчарувала батька Генріха.

— Ми не вважаємо цей Вудстон пристойним житлом, — сказав він. — Його не можна порівняти з Фуллертоном чи Нортенґером. Ми дивимося на нього лише як на парафіяльний будиночок, — звичайно, маленький і тісний, але цілком придатний для мешкання в ньому. Він аж ніяк не гірший за більшість подібних будівель. Гадаю, в Англії знайдеться небагато сільських пасторських будиночків, які хоча б трохи наближалися до нього. Проте і його можна вдосконалити — не стану заперечувати. Можливо, звісно, що це лиш тимчасове житло, але, між нами кажучи, я терпіти не можу, тимчасового житла.

Кетрін неуважно дослухалася до його промови, аби вникнути в неї чи відчути себе ображеною. І завдяки тому, що Генрі розпочав розмову на іншу тему, а слуга приніс тацю з закускою, до генерала знову повернулася його люб’язність, а до Кетрін — її звичайна невимушеність.

Кімната, де вони знаходилися, була просторою, добре спланованою й гарно вмебльованою їдальнею. Покинувши її, щоб погуляти по саду, вони увійшли спочатку до меншого приміщення, яке належало господареві будинку, в якому з такої нагоди був наведений неабиякий лад, а далі — до приміщення, що було призначене для вітальні, — стосовно нього, попри те, що воно не було обставлене, Кетрін висловила щире захоплення, чого виявилося достатньо навіть для того, щоб вдовольнити генерала. Це була кімната приємної форми, з вікнами, які спускалися майже до підлоги і з яких відкривався чудовий краєвид, щоправда, лише на зелені луки. І вияву її захоплення була властива та природна простота, що йшла від щирого серця.

— О! Чому ж ви не вмеблювали цю кімнату, містере Тілні? Як шкода, що вона ще порожня! Це найгарніша кімната з усіх, які я коли-небудь бачила, найгарніша кімната у світі!

— Сподіваюся, — сказав генерал з вельми задоволеною усмішкою, — невдовзі її буде обставлено. Для цього тільки треба узнати смак її майбутньої хазяйки.

— Якби це був мій дім, я б увесь свій час проводила тут. О, який славний маленький котедж видно серед дерев! Це ж яблуні! Це найгарніший котедж…

— Він вам подобається? Ви схвалюєте його вигляд? Цього достатньо. Генрі, не забудь, — треба сказати про це Робінсонові. Котедж залишається.

Така люб’язність знову примусила Кетрін відчути цілковите збентеження, і вона відразу замовкла. І хоча генерал підкреслено поцікавився кольором шпалер і фіранок, якому вона б віддала перевагу, нічого схожого на впевнене твердження з цього приводу йому не пощастило домогтися. Свіжі враження й свіже повітря, однак, невдовзі ж допомогли їй відвернути увагу від цих натяків, які її так бентежили. І, діставшися тієї частини угідь, які прилягали до будинку, угідь, де збиралися розбити парк (це була стежка, що облямовувала луки та над впорядкуванням якої Генрі почав працювати півроку тому), Кетрін уже цілком прийшла до тями, аби визнати її найприємнішим місцем для прогулянок з усіх, що вона будь-коли відвідувала, — дарма що там іще не було жодного кущика, який піднявся б вище за зелену лаву, що стояла на повороті.

Доки вони прогулялись ще однією лукою й частиною села, що прилягала до неї, відвідали стайні з їхніми удосконаленнями і погралися з чарівними цуценятами, які тільки-но навчилися бігати, час надбіг до чвертої години, хоч Кетрін здавалося, що іще немає й третьої. О четвертій вони мали сісти обідати, а о шостій — вирушити додому. Жоден день ще не минав так швидко!

Вона не могла не помітити, що щедрий обід не викликав у генерала ані найменшого здивування; більше того, він марно шукав очима на буфетній стійці ростбіф, якого там не виявилося. Його син і дочка помітили щось інше. Вони рідко бачили, щоб він їв з таким апетитом за якимсь столом, окрім свого власного, і щоб він колись гнівався так мало через те, що підігріте масло розплавилося.

О шостій годині, після того як генералові була подана кава, гості знову сіли в екіпаж. Протягом усього візиту поводження генерала з Кетрін було таким люб’язним і так переконливо свідчило про очікувану ним подію, що, коли б Кетрін була так само впевнена в намірах його сина, вона б залишала Вудстон, не дуже тривожачись про те, ким і коли вона сюди повернеться.

Розділ XXVII

Новий ранок приніс дуже несподіваного листа від Ізабелли такого змісту:

«Бат, квітень…

Моя обожнювана Кетрін!

Я одержала два ваші милі листи з величезною приємністю й зобов’язана тисячу разів попросити у вас вибачення за те, що не відповіла на них раніше. Мені справді дуже соромно за свої лінощі, але в цьому жахливому місці ні для чого неможливо знайти час. Відтоді як ви покинули Бат, я майже щодня бралася за перо, щоб написати вам, але щоразу мені заважала якась безглуздя дрібниця. Благаю вас, напишіть мені якнайшвидше і адресуйте листа нам додому. Слава Богу, завтра ми покидаємо це бридке місце. Відтоді як ви залишили Бат, він мене більше не тішить — усе нібито потьмянішало, і всі люди, варті того, щоб їх любити, звідси поїхали. Але, на мою думку, коли б я могла з вами бачитися, мені б не було діла до інших, бо ви для мене дорожчі за всіх. Я дуже тривожуся про вашого любого брата. Він не надсилає мені листів відтоді, як поїхав до Оксфорда, і я боюся, що ми з ним невірно зрозуміли одне одного. Але ваша добра турбота все виправить: він — єдина людина, якого я могла покохати й справді кохала, і я вірю, що ви зможете переконати його в цьому. Весняні моди тепер забуті, і капелюшки носять такі жахливі, що ви, певне, не змогли б собі і уявити. Сподіваюся, ви приємно проводите час, але, мабуть, ви про мене й не згадуєте. Не буду вам нічого розповідати з того, що могла б, про сім’ю, у якій ви живете, бо я хочу бути великодушною і не підбурювати вас проти тих, кого ви поважаєте. Але так важко зрозуміти, кому можна довіряти: молоді люди ніколи не знають сьогодні, що їм спаде в голову завтра. Рада вам повідомити, що людина, до якої я відчуваю особливу огиду, покинула Бат. З цього визначення ви здогадаєтесь, що я маю на увазі капітана Тілні, який, як ви пригадуєте, особливо мені надокучав і переслідував мене перед вашим від’їздом. А потім він поводився ще гірше й буквально став моєю тінню. Багато дівчат потрапили б на його гачок — так ще ніхто ні до кого не залицявся. Але я занадто добре знаю цю непостійну стать. Два дні тому він поїхав до свого полку, і я сподіваюся, що ніколи більше не побачу цю настирливу особу. Він найбільший фат, якого я коли-небудь бачила, і неймовірно бридкий. Останні два дні перед своїм від’їздом він не відходив від Шарлотти Девіз. Я співчувала його смаку, але не приділяла йому уваги. Востаннє ми з ним зустрічалися на Бат-стріт, і я одразу ж увійшла до крамниці, щоб він не міг заговорити зі мною. Мені навіть дивитися на нього не хотілось. Потім він рушив до Галереї-бювета, але я б за ним не пішла нізащо в світі. Він зовсім не схожий на вашого брата! Благаю вас, повідомте мені щось про Джеймса. Я дуже за нього хвилююся, перед від’їздом він виглядав таким нещасним — через застуду чи ще через якусь неприємність, яка зіпсувала йому настрій. Я б написала йому сама, але я загубила його адресу. До того ж, як я вам уже натякнула, я боюся, що він щось невірно зрозумів у моїй поведінці. Благаю, поясніть йому все, щоб він заспокоївся. А якщо він усе ще сумніватиметься, кілька слів, що їх він мені надішле, або його візит до Патні, коли він знову буде в Лондоні, усе розставлять по своїх місцях. Я вже цілий вік не була ні в залах, ні в театрі, за винятком учорашнього вечора. Ми з Ходжесами пішли туди просто так, за дешевими білетами — за півціни. Вони самі мене туди затягли. Я твердо вирішила не давати їм приводу казати, нібито я нікуди не виходжу через від’їзд Тілні. Ми випадково зустрілися в Мітчеллів, і вони удали, нібито вельми здивовані, що побачили мене там. Я знаю, якими вони є насправді: якийсь час вони навіть не вважали за потрібне бути зі мною ввічливими, а тепер вони — сама приязнь. Але я не така наївна, щоб їм повірити. Ви ж знаєте, я теж маю задню думку. Енн Мітчелл спробувала зробити собі тюрбан, подібний до того, у якому я була тиждень тому на концерті, але в неї нічого не вийшло. Напевно, він пасував тільки до мого незвичайного обличчя — принаймні так тоді казав Тілні, стверджуючи, нібито всі мною милуються. Але він — остання людина, до чиїх слів я прислухаюся. Тепер я ношу все тільки пурпурове. Я знаю, що виглядаю в ньому потворою, але мені то байдуже — адже це улюблений колір вашого чудового брата. Не гайте ж часу, моя найдорожча, обожнювана мною Кетрін, і напишіть йому й мені, яка навіки… і т. д.».