Після одноманітного вечора, що здавався надто довгим і тому змусив Кетрін особливо сильно відчути відсутність Генрі, вона була рада покинути вітальню, хоч і помітила не призначений для її уваги погляд генерала, після якого його дочка смикнула за шнурок дзвоника. Проте запропоновану дворецьким свічку господар дому не взяв, — він ще не збирався лягати спати.

— Я маю прочитати ще багато паперів, — сказав він Кетрін, — перш ніж лягати спати. Турботи про долю нації, може, дадуть мені змогу склепити повіки лише через декілька годин після того, як ви заснете. Ми обоє будемо зайняті тим, чим нам і належить, — я утруднюватиму свої очі заради благоденства інших, а ви дасте спочинок своїм, щоб підготуватися до випробувань у майбутньому.

Але ні згадана справа, ні величний комплімент не завадили Кетрін думати про зовсім іншу причину, яка могла змусити його надовго відкласти нічний відпочинок. Те, що він сидів годинами над безглуздими паперами, коли всі інші члени родини вже спали, здавалося неправдоподібним. Тут, певно, існувала якась серйозніша підстава — щось таке, що можна зробити, тільки коли всі сплять. Цілком закономірно в Кетрін виникла думка, що місіс Тілні жива, з якихось невідомих причин знаходиться в ув’язненні й уночі одержує з рук безжалісного чоловіка свою мізерну їжу. Хоч якою неймовірною була ця думка, їй усе ж слід було віддати перевагу над підозрою в убивстві, яка за даних обставин природно мала з’явитись у неї досить давно. Раптовість так званої хвороби міс Тілні, відсутність у цей час її дочки, як і, можливо, інших дітей, — усе підтверджувало небезпідставність думки про те, що генерал тримає дружину під замком. Що ж спонукало його на злочин — ревнощі чи безпричинна жорстокість, — ще слід було з’ясувати.

Роздягаючись, Кетрін розмірковувала над усім цим, доки їй раптом не спало на думку, що вранці, можливо, вона пройшла повз місце ув’язнення бідолашної жінки, була всього лише за кілька кроків від тієї кімнати, де вона знемагає. Бо яка ж іще частина абатства більше підходить для цієї мети, як не та, де ще збереглися сліди чернецьких келій? Вона добре запам’ятала двері в мощеному каменем переході з високою склепінчастою стелею, — коли вона вперше повз них пройшла, уже тоді нею оволодів незрозумілий страх. Стосовно цих дверей генерал не дав ніяких пояснень. Куди ці двері могли вести? Здогад Кетрін підкріпила раптова думка про те, що заборонена галерея, де знаходилася кімната бідолашної місіс Тілні, має розташовуватись, наскільки вона могла зрозуміти, просто над підозрілим коридором, і що генерал, коли чинив свій страшний злочин, міг використати сходи, які встигла помітити Кетрін і які, мабуть, якимось таємничим чином поєднувалися із тим коридором. Довівши дружину до стану непритомності, він міг перенести її тими самими сходами.

Час від часу Кетрін лякала сміливість її власних припущень, і час від часу вона сподівалась або побоювалась, що зайшла надто далеко; але її підозри підкріплювались обставинами, знехтувати якими було неможливо.

Вона була переконана, що бік чотирикутної будівлі, де, як вона вважала, відбувся злочин, був розташований напроти того боку, де містилась її власна кімната. Їй спало на думку, що, пильно придивившись, вона зможе помітити промені світла в нижніх вікнах, які відкидатиме лампа генерала, коли він вирушить до місця ув’язнення своєї дружини. І, щоб побачити це на власні очі, Кетрін, перед тим як лягти спати, двічі виходила навшпиньках зі своєї кімнати до відповідного вікна галереї. Але надворі була цілковита темрява: певно, ще було надто рано. Звуки, що долинати знизу, свідчили про те, що слуги ще не лягли. Раніше півночі, подумала вона, спостерігати не мало сенсу. Але коли годинник проб’є дванадцяту і все в домі стихне, вона, якщо зможе побороти страх перед темрявою, прокрадеться до вікна й подивиться в нього ще раз. Годинник пробив дванадцяту, але Кетрін на той час уже півгодини як міцно спала.

Розділ XXІV

Наступного дня нагоди для обіцяного огляду таємничих приміщень не трапилося. Була неділя, і весь час між ранковою та післяполудневою службами генерал вирішив присвятити сумісній прогулянці по саду й частуванню ростбіфом у домі; а в Кетрін, попри всю її цікавість, забракло б сміливості оглядати цю частину будинку між шостою й сьомою годинами після обіду в сутінках або при ненадійному освітленні лампи, яка може згаснути в будь-яку мить. Тому цього дня Кетрін не побачила нічого, що могло б її зацікавити, окрім вишуканого пам’ятника місіс Тілні, який стояв у церкві просто перед фамільною лавою. Він одразу й надовго привернув до себе її увагу. І читання пишномовної епітафії, у якій невтішний чоловік перелічував чесноти тієї, котра, так чи інакше, була його жертвою, навіть схвилювало Кетрін до сліз.

Те, що генерал, який спорудив цей пам’ятник, міг до нього наблизитися, можливо, і не було дуже дивним, але те, що він міг сидіти перед ним, не втрачаючи самовладання, бувши в гарному настрої й зухвало позираючи навкруги, і що він до того ж насмілився увійти до церкви, — здавалося Кетрін незбагненним. Однак зовсім не тому, що вона не могла пригадати прикладів більш холоднокровної жорстокості. Вона могла назвати дюжини злодіїв, які потопали в усіляких пороках, чинили злочин за злочином, убивали всіх не розбираючись і без найменшого жалю й співчуття, доки насильницька смерть або релігійне поривання не переривали їхнього чорного діла. Існування пам’ятника само по собі анітрохи не могло розсіяти її сумнівів у тому, що місіс Тілні й справді померла. Навіть коли б Кетрін спустилася до фамільного склепу, де нібито покоїлися її останки, навіть коли б їй показали труну, де ці останки нібито містились, — що це могло б довести? Кетрін прочитала достатньо романів, щоб знати, як просто при фальшивому похороні тіло підміняють восковою фіґурою.

Наступний ранок обіцяв більше. Рання прогулянка генерала, така невчасна з усіх інших поглядів, у даному разі була сприятливою обставиною; і щойно Кетрін дізналася, що він вийшов із дому, вона одразу ж попросила міс Тілні виконати свою обіцянку. Елінор була рада їй догодити; а оскільки дорогою Кетрін нагадала їй ще про одну обіцянку, вони передусім зайшли подивитися на портрет місіс Тілні, що висів у спальні її дочки. Він зображав дуже вродливу жінку з м’яким задумливим поглядом, і цією мірою портрет виправдав очікування його нової глядачки. Однак її припущення підтвердилися не повністю. Кетрін сподівалась побачити риси, вираз і колір обличчя такі самі, які вона спостерігала якщо не в Генрі, то принаймні в Елінор — усі портрети, які вона пам’ятала з книжок, були так само схожі на матір і дитину. Їх можна було б і не поновлювати протягом поколінь. А зараз їй доводилося вдивлятися, вдумуватись і відшукувати схожість. Однак, попри це непорозуміння, Кетрін розглядала портрет з великою цікавістю, і їй було б важко від нього відірватись, коли б її не чекало щось таке, що викликало більший інтерес.

Хвилювання, яке Кетрін відчула, заходячи до великої галереї, було надто великим, щоб вона спробувала підтримати бесіду; вона змогла лише оглянутися на свою супутницю. Елінор виглядала сумною, але спокійною; і цей спокій свідчив, що міс Тілні часто відвідувала сумне місце, до якого вони наближалися. Вона знову увійшла до двостулкових дверей, знову доторкнулася до заповітного замка. Затамувавши подих, Кетрін обернулася, щоб з обережності зачинити двері за собою, і раптом побачила в кінці галереї генерала, появи якого вона так боялась! Тієї ж миті він гукнув гучним голосом, що розкотився на весь будинок: «Елінор!», — повідомивши дочку про свою присутність, а Кетрін завдавши невимовного жаху. Інстинктивним порухом вона спробувала сховатися від його погляду, майже не сподіваючись, що їй пощастило залишитися непоміченою. І коли подруга, попросивши в неї очима пробачення, заквапилася назустріч батькові й тут же зникла разом з ним, Кетрін, шукаючи порятунку, побігла до своєї кімнати й зачинилася там, гадаючи, що навряд чи вона колись насмілиться вийти зі своєї схованки. Глибоко вражена, вона провела там не менше години, співчуваючи скрутному становищу своєї бідолашної подруги й очікуючи, що розлючений генерал ось-ось покличе її до своєї кімнати. Однак ніякого виклику не було; і врешті-решт, побачивши карету, що в’їжджала до абатства, вона вирішила спуститися вниз і зустрітися з генералом під захистом гостей. У кімнаті для сніданку вона побачила веселу компанію, якій генерал відрекомендував її як подругу своєї дочки цілком доброзичливим тоном, який добре приховував його обурення, тож вона зрозуміла, що вона принаймні якийсь час може не боятися за своє життя. При першій же можливості Елінор, добре володіючи собою і даючи у такий спосіб зрозуміти, як вона дорожить репутацією генерала, шепнула подрузі: «Батько всього лише попросив мене відповісти на записку», і в Кетрін з’явилася надія, що генерал або справді її не помітив, або через якісь обставини вирішив дозволити їй так думати. Повіривши, що саме так усе й є, вона насмілилася залишитись у його товаристві після того, як гості пішли, і її припущення нічим не було спростовано.

Розмірковуючи над ранковою подією, вона вирішила спробувати відчинити заборонені двері самотужки. У всіх відношеннях буде краще, якщо Елінор нічого про це не знатиме. Знову наражати міс Тілні на небезпеку, що її вдруге там застануть, примушувати її заходити до приміщення, вигляд якого троюдить її душевну рану, — ні, не можна так поводитися з подругою. Генералів гнів для гості був менш страшним, ніж для його дочки; до того ж вона думала, що на самотині зможе більш ретельно все дослідити. Розповісти Елінор про підозри, яких, на щастя, у неї самої, певно, не було, Кетрін не могла. Тому вона не сміла при ній шукати тих доказів жорстокості генерала, які вона сподівалася знайти у вигляді досі не помічених аркушів щоденника, що його вели до останнього подиху. Дорогу до цієї кімнати вона тепер знала добре, і, позаяк хотіла покінчити з цим до повернення Генрі, якого чекали наступного ранку, їй не можна було гаяти жодної хвилини. День був сонячний, сміливості в неї було достатньо; о четвертій годині до заходу сонця залишалося не менше двох годин, а її відсутність можна було пояснити тим, що вона на півгодини раніше, ніж звичайно, пішла перевдягатися.