Роками вона обдумувала ці його слова. Усе видавалося їй правильним, та все ж сама його істота суперечила тому, що він тоді сказав. У Роберті відчувалась якась природжена войовничість, проте він цілком підбив її під себе, пускаючи в діло чи стримуючи її з власної волі. І саме цим він бентежив і водночас приваблював Франческу — неймовірною силою, але підвладною йому, зваженою і влучною, мов стріла. Силою, змішаною з теплотою, без жодного знаку ницості.

Тієї вівторкової ночі, танцюючи в кухні, вони поступово й невимушено наближалися одне до одного. Франческа притулялася до його грудей і думала, чи відчуває він її перса крізь тонку тканину своєї сорочки та її сукні. І не сумнівалася, що відчуває.

Їй було так добре з ним. Вона хотіла, щоб це все тривало вічно. Нехай лунають старі пісні й лине танець, нехай ще сильніше пригортається до її тіла його тіло. Франческа знову почувалася жінкою. І знову з’явилося місце для танцю. Повільно й невпинно вона поверталася до рідної стихії, у якій ще ніколи не була.

Стояла спека. У повітрі зависла волога. Далеко на південному заході прогуркотів грім. Нетля обліпила віконні сітки, приваблена полум’ям свічок.

У цю хвилину він тонув у ній, а вона — у ньому. Жінка відірвала щоку від його щоки й зазирнула в його темні очі. Тоді він поцілував її, і вона відповіла — довгим, м’яким, нестримним і глибоким, мов річка, поцілунком.

Вони більше не вдавали, що танцюють. Її руки обвилися навколо його шиї. Лівою рукою він обіймав її за талію, а правою гладив її шию, щоки, волосся. Томас Вулф казав про «дух давнього завзяття». І тепер цей дух ожив у Франчесці Джонсон. У них обох.

Сидячи коло вікна у свій шістдесят сьомий день народження, Франческа позирала на дощ і згадувала. Вона віднесла бренді в кухню й зупинилася на мить, дивлячись на те саме місце, де колись вони обоє стояли. Незгасні почуття переповнювали її зсередини. Вони були такі сильні, що жінка наважувалася давати їм волю лише раз на рік, інакше її душа просто розірвалася б під натиском бурхливих емоцій.

Вона відганяла від себе спогади цілком свідомо — то була справа виживання. Але останніми роками подробиці тих подій зринали в її пам’яті дедалі частіше, і жінка вже навіть не намагалася протистояти їм. Перед очима виникали образи — чіткі, справжні, наче все відбувалося саме цієї миті. Хоч насправді спливло стільки часу! Двадцять два роки! Тепер давні події потроху оберталися на реальність — ту, задля якої було варто жити.

Вона знала, що їй шістдесят сім, і змирилася з цим. Однак уявити собі, що Робертові Кінкейду вже під сімдесят п’ять, вона не могла. Не годна була думати про це, не могла уявити собі цього — чи принаймні уявити, що уявляє. Він був тут, із нею, просто в цій кухні. У своїй білій сорочці, з довгим сивим волоссям, у штанах кольору хакі й коричневих сандаліях, зі срібним браслетом на руці та срібним ланцюжком на шиї. Роберт Кінкейд був тут і обіймав її.

Нарешті вона м’яко відсторонилася від нього, там, у кухні, і, взявши за руку, повела сходами нагору. Повз кімнати Керолін і Майкла до своєї спальні, де ввімкнула маленьку настінну лампу коло ліжка.

Тепер, через багато років, Франческа взяла бренді й поволі рушила сходами, тримаючи праву руку за спиною, немов вела за собою власні спогади. Вона піднялася нагору й пішла коридором до спальні.

Матеріальні образи закарбувалися в її мозку так чітко, що їй здавалося, ніби вона дивиться на майстерні фотографії, які розгортали перед нею плетеницю подій тієї ночі. Франческа пам’ятала, як вони неквапом, наче уві сні, скинули одяг і голими лягли в ліжко. Пам’ятала, як він схилився над нею, а потім повільно торкнувся грудьми її живота й персів. Як він робив це знов і знов, мовби звір під час шлюбних забав, змальованих у старому підручнику зоології. Чаклуючи над нею, він цілував її губи та вуха або проводив язиком уздовж її шиї — так прекрасний леопард у високій траві вилизує свою подругу.

Він був справжній звір. Граційний, дужий самець, який не намагався відверто підкорити її, а проте підкорював цілком, даруючи їй саме ті відчуття, яких вона тоді жадала.

Але те, що між ними відбувалося, виходило далеко за межі фізичного світу, хоч здатність любитися так довго й невтомно була частиною його влади. Та її кохання до нього — хай це тепер і звучить банально, коли взяти до уваги, скільки вже сказано на цю тему за останні двадцять років, — було духовним. Саме духовним, а не банальним.

У вирі пристрасті вона все шепотіла йому:

— Роберте, ти такий сильний, що мені аж страшно.

Він був сильний фізично, однак застосовував свою силу дуже обережно. А втім, ішлося про щось більше.

Секс становив лише якусь частину його сили. Відтоді як Франческа зустріла Роберта, вона передчувала, чи принаймні сподівалася, що станеться щось приємне. Вона прагнула порушити тяжку одноманітність повсякдення. Але й гадки не мала, що пізнає його дивовижну, незбагненну силу.

Їй видавалося, ніби він оволодівав нею в усіх вимірах, і це по-справжньому лякало її. Попервах вона анітрохи не сумнівалася, що якась частина її зможе залишитися відчуженою, хоч би що сталося між нею та Робертом Кінкейдом, — частина, що завжди належала родині та її життю в окрузі Медісон.

Проте Роберт цілком опанував і цю частину. Франческа мала б зрозуміти, що так станеться, тієї самої миті, коли він вийшов зі свого пікапа, щоб спитати дорогу. Вже тоді їй спало на думку, що він шаман, і перше враження не зрадило її.

Вони любилися годину чи, може, довше, а потім він повільно відсторонявся, милуючись нею й запалюючи по черзі цигарки: одну для себе, другу — для неї. Часом він просто лежав поряд, гладячи рукою її тіло. Відтак він знову опинявся в ній, ніжно шепочучи на вухо, як кохає її, і цілував після кожної вимовленої фрази, обхопивши рукою її талію. Він притискав Франческу до себе й сам притискався до неї.

І тоді розум її неначе перевертався, а дихання важчало. Вона дозволяла підхопити себе й понести туди, де жив його дух, — у дивні, заселені примарами місця, десь коло самих початків дарвінізму.

Уткнувшись обличчям у його шию й торкаючись його шкіри своєю шкірою, вона вловлювала запахи річки й димучих вогнищ, чула, як поїзди, чахкаючи, відходять від зимових станцій далекого минулого, бачила мандрівців у чорному вбранні, чий шлях пролягав уздовж замерзлих річок та літніх лук до кінця всього сущого.

А чарівний леопард знов і знов налітав на неї, наче вітер прерій, і, звиваючись під ним, вона мчала на тому вітрі, мов весталка в храмі, назустріч солодкому податливому полум’ю, яке плавко тягло в забуття.

І, задихаючись, вона ніжно шепотіла:

— О, Роберте… Роберте… Я не володію собою.

Роками не маючи оргазмів, вона переживала їх тепер один по одному завдяки цьому дивовижному, напівказковому чоловікові. Франческа чудувалася з його витривалості, а він казав, що може досягати екстазу як фізично, так і духовно, і що оргазми розуму відзначаються особливим характером.

Вона навіть не уявляла, про що він говорить. Франчесці лише було зрозуміло, що він захопив її в свої тенета, прив’язавши до себе так міцно, що вона б, мабуть, задихнулася, якби не відчувала нестримної особистої свободи.

Ніч тривала. А з нею — і довгий спіральний танець. Для Роберта Кінкейда більше не існувало ні ліній, ні напрямів — тільки форма, звук і тінь. Він ішов на поклик прадавнього духу, і дорогу йому освітлювали спалахи залитого сонцем інею, що танув на літній траві й багряному осінньому листі.

Роберт чув слова, які шепотів сам, проте йому видавалося, ніби то промовляє хтось інший. Він упізнав уривок вірша Рільке[7]: «Кружляю… круг вежі високої, // Спрадавна, од віку віків»[8]. Рядки з ритуального сонячного співу племені навахо. Він пошепки розповідав Франчесці про видива, що їх вона пробуджувала в ньому, — про піщані бурі й пурпурові вітри, про брунатних пеліканів, які пливли на дельфінах верхи на північ уздовж африканського узбережжя.

Звуки… тихі, ледь уловні звуки виривалися з її губ, коли вона вигиналася йому назустріч. Але то була мова, яку він цілком розумів, і в цій жінці, що лежала під ним, торкаючись животом його живота, у самій її глибині, Роберт Кінкейд знайшов те, чого шукав усе своє життя.

Нарешті Роберт зрозумів значення усіх маленьких слідів на пустих пляжах, якими йому доводилося блукати, усіх таємничих вантажів на суднах, що ніколи не виходили в море, усіх прихованих облич, які дивилися йому вслід з-поза запнутих фіранок, коли він ішов звивистими вуличками присмеркових міст. І, наче могутній мисливець давніх часів, що раз у раз долає довгі милі, перш ніж перед ним замигтять вогні рідного селища, Роберт побачив світло в кінці шляху, і самотність відступила. Нарешті. Нарешті він прийшов… прийшов. Він лежав цілком довершений і навіки сповнений кохання до цієї жінки. Нарешті.

Перед ранком він трохи підвівся на ліжку і сказав, дивлячись їй просто в очі:

— Ось чому я тут, на цій планеті, у цей час, Франческо. Не за тим, щоб мандрувати чи творити картини, а щоб кохати тебе. Тепер я це знаю. Я все падав кудись із величезної висоти, крізь відстань і час, і це тривало довше, ніж я живу на світі. Ці всі роки мене тягло до тебе.

Коли вони зійшли вниз, радіо все ще грало. Надворі світало, проте сонце ховалося за тонкою завісою хмар.

— Франческо, я хочу попросити тебе про одну річ, — він усміхнувся до неї, поки вона поралася коло кавника.

— Слухаю тебе, — вона глянула на нього.

«О Боже, як я його кохаю!» — думала Франческа й хотіла його з новою силою, мріючи, щоб це ніколи не закінчувалося.

— Надінь джинси й майку, які були на тобі вчора ввечері. І сандалії. А більше нічого не треба. Я хочу сфотографувати тебе такою, яка ти тепер, цього ранку. Фотографія лише для нас двох.