Місце для танцю


Увечері того вівторка в серпні тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого року Роберт Кінкейд не зводив очей із Франчески Джонсон. Вона теж зосереджено дивилася на нього. Десять кроків розділяли їх, проте вони були прикуті одне до одного міцно, глибоко й нерозривно.

Задзвонив телефон. Вона й далі дивилася на Кінкейда і навіть не ворухнулася, почувши перший дзвінок, потім другий… Між другим та третім дзвінком запала німа тиша, і тоді Роберт глибоко зітхнув, опустивши погляд на свої сумки з фотокамерами, а вона, перетнувши кухню, зняла слухавку з телефона, що висів на стіні позаду його стільця:

— Родина Джонсонів… Привіт, Мардж. Так, у мене все гаразд. У четвер увечері?

Франческа подумки порахувала: він сказав, що пробуде тут тиждень, приїхав він учора, а сьогодні тільки вівторок. Збрехати було легко.

Вона стояла біля дверей ґанку, тримаючи слухавку в лівій руці. Він сидів до неї спиною, зовсім поруч. Франческа простягла праву руку й поклала долоню на його плече — цілком буденно, як роблять деякі жінки щодо небайдужих їм чоловіків. А Роберт Кінкейд за якісь двадцять чотири години таки став їй небайдужий.

— О, Мардж, я маю дуже багато діла. Їду на закупи до Де-Мойна. Випала чудова нагода переробити купу справ, відкладених на потім. Ну, знаєш, поки Річарда й дітей немає вдома.

Її рука спокійно лежала на його плечі. Франческа відчувала, як від шиї під ключицю збігає міцний м’яз. Вона дивилася на його густе сиве волосся з проділом посередині, що спадало на комірець. Мардж тим часом белькотіла собі далі.

— Так, Річард нещодавно телефонував… Ні, оцінюватимуть у середу, не раніше. Тобто завтра. Річард сказав, що вони повернуться в п’ятницю, пізно ввечері. На щось там хочуть подивитися ще в четвер. Звідти довго добиратись. А у вантажівці для перевезення худоби й поготів. Ні, футбольні тренування починаються не на тому тижні. Еге, ще цілий тиждень. Принаймні Майкл так сказав.

До її свідомості раптом дійшло, яким теплим він був. Крізь сорочку тепло проникало в її долоню, текло вгору, до плечей та шиї, а звідти вже розпливалося по всьому її тілу, не зустрічаючи на своєму шляху ніяких перешкод. Вона й сама не опиралася цьому. Роберт сидів тихо й нерухомо, щоб не виявити, бува, чимось своєї присутності й не насторожити Мардж. Франческа розуміла це.

— О, так, той чоловік питав дорогу.

Отже, як вона й гадала, вчора Флойд Кларк, приїхавши додому, розповів дружині, що бачив на подвір’ї Джонсонів зелений пікап.

— Фотограф? Господи, не знаю! Я не звернула особливої уваги. Цілком може бути.

Брехати ставало все легше.

— Він шукав міст Роузмен… Що, справді? Фотографував старі мости, так? Ну, гаразд. У цьому нема нічого непристойного.

— Хіпі? — Франческа пирснула й побачила, що Кінкейд похитав головою. — Ну, я не впевнена, що знаю, які з себе хіпі. Той хлопець був чемний. Лише на одну-дві хвилини затримався, а тоді поїхав… Ой, не знаю, чи є хіпі в Італії, Мардж. Я не була там вісім років. Та й навряд чи я зможу розпізнати хіпі, якщо навіть зустріну його.

Мардж не вгавала ні на мить, виповідаючи, що встигла вичитати про комуни, наркотики та вільне кохання.

— Мардж, я саме збиралася лягти у ванну, коли ти зателефонувала, тож я краще побіжу, поки вода не охолола… Гаразд, я неодмінно зателефоную тобі пізніше. Бувай.

Їй не хотілося прибирати руку з його плеча, але жінка не мала переконливого приводу залишатися поряд. Вона підійшла до раковини й увімкнула радіо. Знову кантрі. Франческа покрутила ручку приймача й почула звуки великого оркестру. На тому й зупинилася.

— Мандарин, — сказав він.

— Що?

— Пісня. Вона зветься «Мандарин». Про жінку з Аргентини.

І знов почалася розмова ні про що. Аби говорити, говорити, говорити… Аби виграти час і розібратися в тому, що відбувається… І чути в глибинах свідомості, як тихо клацають двері, зачиняючись за двома людьми в кухні айовського будинку.

Вона м’яко всміхнулася йому:

— Зголодніли? Я зготувала вечерю. Тільки скажіть.

— Це був довгий і прекрасний день. Я б не відмовився від пива перед вечерею. Вип’єте зі мною?

Він щосили себе стримував і закликав до здорового глузду, відчуваючи, що з кожною секундою втрачає його.

Жінка погодилася. Він відкоркував дві пляшки й поставив одну перед нею. Франческа була задоволена зі свого вигляду й настрою, почуваючись, нарешті, жінкою. Так, саме жінкою. Безтурботною, теплою, гарною. Вона сиділа на кухонному стільці, схрестивши ноги, і поділ її сукні трохи задерся вгору, оголивши праве коліно. Кінкейд притулився спиною до холодильника, склавши руки на грудях. У правій руці він тримав пиво. Франческу тішило, що він помітив її ноги, — так воно й було насправді.

Ніщо в ній не сховалося від його уваги. Він міг би підвестися й піти раніше. Та й досі може. Здоровий глузд криком кричав до нього: «Облиш це, Кінкейде. Повертайся на свою стежку. Знімай мости, їдь до Індії. Дорогою зупинися в Бангкоку й придивися до доньки торгівця шовком, яка володіє всіма таємницями любовного екстазу, їй нашептав їх прадавній дух. Плавай з нею гольцем на світанку в озерах серед джунглів, а смеркома слухай, як вона кричить, коли ти виймаєш з неї душу. Облиш це все! — шипів голос. — Ти цього не подужаєш».

Проте почалося повільне вуличне танго. Десь заграла музика — він чув старенький акордеон. Мелодія лунала десь далеко позаду чи, навпаки, попереду. Цього він достеменно не знав. І все ж музика невпинно наближалася до нього. Від звуків танго розмивалося його уявлення про добро та зло і зникали в безжальному вирі всі можливості, крім злиття. Музика діяла невблаганно, лишаючи тільки один шлях — в обійми до Франчески Джонсон.

— Можемо потанцювати, коли хочете. Музика якраз підхожа, — запропонував він серйозним, сором’язливим тоном і зараз-таки вибачився:

— Танцюю я не дуже добре, але, гадаю, зможу впоратися з цим у кухні, якщо ви, звісно, не проти.

Джек дряпав двері ґанку, просячись усередину. Йому доведеться зачекати надворі.

Франческа злегка почервоніла.

— Гаразд. Однак я теж уже не дуже вправно танцюю… Юнкою в Італії танцювала, але тепер — переважно на Новий рік і зовсім трохи в інші свята.

Він усміхнувся й поставив своє пиво на кухонний стіл. Франческа підвелася, і вони двоє рушили назустріч одне одному.

— Ви слухаєте вечірню танцювальну програму на чиказькому радіо «Дабл’ю-джі-ен», — зненацька долинув з динаміків приємний баритон. — Сьогодні вівторок, і ми повернемося до вас після новин.

Обоє розсміялися. Телефонні дзвінки й реклама. Між ними стояла сувора реальність, і вони розуміли це без слів.

Проте Роберт простяг ліву руку й узяв Франчесчину долоню у свою. Він і далі сидів невимушено, схилившись над столом і схрестивши ноги, права поверх лівої. А жінка стояла поруч, спираючись на раковину, і дивилась у вікно, відчуваючи дотик його тонких пальців. Надворі не було ані повіву. Кукурудза навіть не ворушилася.

— О, хвилинку, — вона неохоче забрала руку з його долоні й відчинила правий нижній відділ мисника, діставши звідти дві білі свічки, куплені вранці у Де-Мойні разом з маленькими латунними свічниками.

Франческа поставила свічки на стіл. Він підійшов, злегка нахилив свічки по черзі й запалив їх, а вона тим часом вимкнула верхнє світло. Стало зовсім темно — лише крихітні вогники тяглися вгору й ледь помітно тріпотіли в застиглому повітрі цієї безвітряної ночі. Ще ніколи простенька кухня не видавалася Франчесці такою гарною.

Знову заграла музика. На щастя для них обох, то була неспішна інтерпретація пісні «Осіннє листя».

Франческа почувалася ніяково. Він теж. Але, коли Роберт узяв її за руку й торкнувся її талії, жінка потяглася до нього, і незручність зникла. Далі все пішло напрочуд легко. Він міцніше обійняв її за талію й пригорнув до себе.

Вона вловила запах його шкіри — чистої, вимитої й теплої. Приємний запах цивілізованого чоловіка, в якому все ж збереглася часточка чогось первісного.

— Гарні парфуми, — промовив він, притягши її руку до себе й поклавши на груди, коло плеча.

— Дякую.

Вони повільно танцювали, майже на одному місці. Вона відчувала, як його ноги рухаються біля її ніг. Час від часу вони торкалися одне одного животами.

Пісня скінчилася, однак він не випускав її зі своїх обіймів і нишком наспівував щойно стихлу мелодію. Отак вони й стояли, аж поки почалася нова. Роберт знову повів Франческу в танець, і вони танцювали, а за вікном тужливо скрекотіла сарана, жаліючись на близький кінець літа.

Крізь легку бавовняну сорочку Франческа відчувала м’язи його плечей. Він був справжній, справжніший за всіх, кого вона знала у своєму житті. Чоловік легко схилив голову й торкнувся щокою її щоки.

У ті дні, проведені разом, він якось назвав себе одним з останніх ковбоїв. Роберт і Франческа сиділи на траві біля насоса на задньому подвір’ї. Жінка не зрозуміла його і спитала, що саме він має на увазі.

— Є певна порода чоловіків, яка помалу вимирає, — пояснив він. — Або от-от вимре. Світ стає дедалі впорядкованішим. Аж занадто впорядкованим для таких, як я. Усе на своєму місці і на все є своє місце. Так, маю визнати, що свої фотокамери я теж тримаю в бездоганному порядку, однак я кажу про щось більше. Правила й приписи, закони та суспільні звичаї. Ієрархії влади, зони впливу, довгострокові плани й бюджети. Наша сила в єдності, корпоративний дух. Світ пом’ятих костюмів та іменних наклейок на портфелях. Але не всі чоловіки однакові. Дехто пристосується до цього нового світу. А дехто — може, невеличка жменька нас — не зможе. Гляньте на ці всі комп’ютери, на цих роботів. Задумайтеся над тим, що вони нам несуть. У колишньому світі ми були потрібні, бо вміли робити те, чого ні інші люди, ні машини не могли. Ми, до речі, й досі швидконогі, сильні, спритні, завзяті та витривалі. Природа наділила нас сміливістю. Ми можемо кидати списи на далеку відстань і змагатися в рукопашних боях. А проте комп’ютери та роботи незабаром пануватимуть над усім. Певна річ, машинами керуватиме людина, однак це вже не вимагатиме від неї ні сміливості, ні сили, ні інших подібних до них рис. Фактично чоловіки пережили епоху своєї корисності. Усе, що тепер треба, — банк сперми для продовження роду, і до того вже йдеться. Жінки кажуть, що більшість чоловіків — нікудишні коханці, тож, коли секс замінять наукою, ніхто цього й не помітить. Ми відмовляємося від природної свободи заради впорядкованості, зводячи нанівець свої почуття. На чільне місце ми поставили корисність, ефективність та інші інтелектуальні виверти. Але зникає свобода — і ковбої пропадають разом з нею, наче гірські леви та сірі вовки. У сьогоднішньому світі майже не лишилося місця для вільних мандрівців. Я один з останніх ковбоїв. Моя праця дає мені сяку-таку особисту свободу, яку тільки можна нині уявити собі. Та я за цим не сумую. Хіба що шкодую трохи. А інакше й бути не може, адже це наш єдиний шанс не знищити одне одного. Я переконаний, що чоловічі гормони — основне джерело негараздів на цій планеті. Одна річ — підкорити вороже плем’я чи окремого воїна, друга — мати на озброєнні ракети, а третя — володіти силою, що дає змогу нищити природу, як ми це й робимо. Рейчел Карсон має рацію. Так само, як Джон Мюїр і Олдо Леопольд. Прокляття сучасності — в надмірі чоловічих гормонів там, де вони можуть заподіяти непоправної шкоди. Я маю на увазі навіть не міжнародні війни чи насильство над природою. Ідеться про звичайну войовничість, яка розділяє нас, і пов’язані з цим проблеми, що їх треба розв’язувати. Ми маємо піднестися над своїми гормонами чи бодай приборкати їх. Гадаю, настав час облишити дитячі забавки й помудрішати. Я розумію це, хай йому грець. Розумію й беззастережно визнаю. Просто хочу пофотографувати ще трохи й піти з життя раніше, ніж остаточно застарію чи комусь нашкоджу.