Отож, коли я тремтіла, мов осиковий лист, дивлячись, як він квитки продає на дверях та все притискає, батярище, до одвірка дівку за дівкою, не минаючи й молодиць, він і запримітив мене. Тож коли, квитка купивши, проходила й собі вся гаряча повз нього, той лайдак так мене притиснув, що аж вівкнула і… Авжеж, вгадали — зомліла! Ото була сміхота! Дівка зомліла, приперта коліном!

Очумалась я в будці кіномеханіка. Було темно, по стінах гуляли відблиски фільму, що демонструвався у залі, тріщав апарат, і пахло густо й гостро жаданим чоловіком. Любчик, помітивши, що оклигала, накинувся на мене шулікою та так почав цілувати мене, неціловану, що я вже й не знала, чи жива, чи мертва. Там він мене, у тій тісній халабуді, під шум фільму про війну і…

На жаль, жодне слово не підходить до того, що відбулося тоді між нами. Ґвалтувати не ґвалтував, бо я вся відкрилася йому з таким палом, що він, діткнувшись моєї цноти дівочої, здивувався так, що мало сам не зомлів, але за мить аж розридався від щастя і того дикого почуття, яке спостигло нас обох у тій тісній будці і не покидало мене довгі роки… навіть тепер, коли його вже ніде немає.

Того вечора і зачалась моя найстарша, Мирослава. Така ж нестримна, запалена, як і батько. І вся в нього — висока, чорнява і до любові охоча. Вже третього поміняла. Але вдало. Моїй дочці щастить — чим більше, тим кращий і багатший. У мене ж — навпаки. Четвертий, якщо не дай Боже доведеться, точно бомжем буде. Але я вже того не допущу. Ліпше самій самотою доживати віка, аніж зі злиднем чи пияком яким.

Оце я так собі йду, та думаю, та згадую, тим часом не забуваючи позирати на себе у вітрини магазинів та у вікна будинків. Ще нічогенька молодичка. Повнява в міру, в міру доглянута. Хоч тільки я знаю, який то догляд! Але, видно, я з тих жінок українських, кому чим гірше, тим ліпше. Така вже в нас історія була складна і доля нелегка віками, що ми загартувались, як сталь дамаська, на лютім вогні життя. Отож і я з тих, загартованих. Ноги попухли, ниють, аж вити хочеться, а я ще усміхаюсь до перехожих і помічаю зацікавленість в очах стрічних чоловіків. Правда, то вже такі кавалери, що вже одною ногою перед дверима раю стоять, але все-таки приємно. Та бодай і молоді були б, але ніхто, а ніхто з них ніколи не зрівняється з моїм Любком. (Це я так тугою за Любомиром Каліґулі невірному помщаюсь).

Пригадую, я в дитинстві була тиха, боязка, замість того, щоб з дітьми гасати, дріботіла в церкву, як стара, і дуже любила там свічки гасити. Ходила хвостиком за черницями та богомолками… Треба ж таке! Мама боялась, щоб в монастир не пішла, як виросту. А я й вирости не встигла, як з мене не черниця — чортиця вискочила, і то так неждано, що батьки мої мало зі світу не пішли.

Мамко моя, мамко золотенька, що ми з ним, з тим Любком, тільки не витворяли! Батьки плачуть наді мною, як над мертвою, а я встид згубила, як і цноту, вигуцую з Любком попід кущі та в його будці, аж клуб хилитається. Батько розмовляти перестав зі мною, стидався в мій бік дивитися, мама за коси волочила, а я — водно: Любко та Любко. А він, батяр безсоромний, мене осідлав, як лошицю, а сватати не збирається! Аж доки не прийшли під будку тато з мамою, міліціонером та свідком — стрийком Іваном, що вернув допіру звідтам, де сонце Кармелюку сходило, та вибили двері, та вздріли мене розкошлану, та поставили хлопа перед фактом: або весілля, або вісім років за зґвалтування неповнолітньої.

Звісно, я, мала, дурна, кричала і дряпалась, протестуючи насильству такому, але тепер вдячна, бо зосталася б покриткою по сей день, а Мирослава — байстрючкою. І то була б ганьба. Для нашої родини. Колись так було. Власне, зовсім недавно. А здається, триста років тому, так все перемінилось за цих кілька років. Все перевернулось з ніг на голову.

Якби в мене були такі криві та вигнуті ноги, я б повісилась. А вони, ці дівки нинішні, надивляться по телевізору парадів мод з парижів, де снують по сцені моделі виснажені, чисто як по цвинтарю вночі шкарлєти, ганчір'ям обмотані, та й собі голодовки влаштовують та обтягують стрейчами свої костомахи… Страх господній, ніби з Майданека їх тільки-но випустили… І як в тих чоловіків, вибачайте, тонус на той добровільний геноцид піднімається?.. Але по дитячих візочках, що вряди-годи здибаються на вулиці, видно, що не дуже…

Але то все пусте, маю на оці моду на худих та довгих. Що з того, що я була фігуриста, як лялька, та квітуча, як та писанка? А мусила Любка до шлюбу на цуґундері вести…

То я все про лиху жіночу долю. Так вже ведеться в ній: не віддасися зранку — не посватають до смерканку, яка б ти порядна та маєтна не була. Рідко хто покритку чи дівку-перестарку сватає. Такі вже ці чоловіки. Все серединки золотої шукають. Або дідько маму їх знає чого! А ще вони щосили намагаються уникнути закону, хоч від жінок вимагають законослухняності та страху перед Богом…

Та все ж довелось моєму Любкові, що плював на закони всі, як той опришок, шукати десь по світах свою останню дружину розлучатися та вести до загсу мене. Рік ми з ним були щасливі. Де в нас тільки сили бралися на ту любов, або, як зараз кажуть, секс. А що вже Любко був охочий до нього, то жах, хіба ще так до бійки тягнуло його!

Пригадую, батьки мої боялися по подвір'ї та городі ходити, бо де б не ступили: в літню кухню, комору, гараж, за хату, в садок — а там уже ми з Любком любимося. Мені зараз лице лупиться від встиду, а тоді як вдуріла, рештки розуму втратила… Та що там казати! В мене вже перейми почались, а Любко з хати не випускає, припер мене до підвіконня і вгамуватись не годен… Батьки, що на «швидку» чекали на подвір'ї, голови повідвертали, щоб того всього не бачити…

Отаке було жеребище, той Любко. Але тільки до народження Мирослави. Лиш дитина з'явилась — як відрубало! Не любив Любко дітей, лиш любив робити їх… Та який чоловік їх любить, тих дітей?! Вони згоджуються на дітей, щоб не страждати ще одним комплексом неповноцінності, себто аби не подумали, що він євнух якийсь.

Тож і Любко, пискля побачивши, зразу ж поскучнів-посмутнів, від хати відбився, як той кіт марцьовий, почав пропадати у клубі, а далі й зовсім пропав. Повіявся десь аж у Крим, там його під час бійки і зарізали. Так казали одні. А другі — нібито через якусь чергову полюбовницю порішили. І те, й інше скидалось на правду. Мене як дружину небіжчика повідомили вже після того, як котрась із його коханок поховала мого Любка на цвинтарі аж десь у Джанкої. Тим і завершився мій перший шлюб.


Зостався лиш спомин — Мирослава. От вона вже й двері мені відчиняє, напахчена, розфуфирена, як топ-модель із модного журналу, що рекламує сучасні меблі та євроремонт у квартирах. Шик і блиск! Ух і круто стоїть моя Мирослава! Але втіхи від того не маю, вже дуже якесь кручене-покручене життя в неї… Чоловіка вдома нема — десь, певно, в Китаї чи в Туреччині. Чи в Німеччину за машинами поїхав… Але — не питаю, бо почнеться сварка. Мирослава, як і її татусь, не терпить, коли втручаються в її життя. Навіть розпитуванням. Поїхав, та й годі. Приїде. А їй треба летіти на базар, позакривати контейнери, бо уроди-реалізатори вчора понапивалися і трахались на товарі цілу ніч. Падли! Ти їм шматок хліба даєш і до хліба, а воно, бидло, сере тобі в душу!

Мирослава слів не підбирає. Їй ніколи гратися в інтелігентного лоха. Їй треба крутити копійку. Он уже дівка вища за неї, закінчує школу, треба купляти місце в якомусь вузі. А де, куди? Чорт знає, тільки не це дівчисько. Їй би тільки жерти, спати, качати з мами гроші і трахатись в кущах попід вікнами!

Це моя дочка — про мою внучку Алінку. Жах!

Мирослава лається, як моя сусідка по ринку циганка Аніца. Далі кричить, маючи на увазі Алінку:

— Чьо мавчиш?! Спиш, дрянь поганая?! Вдосвіта приволоклась, сволоч! Виходь, баба прийшла! Розкажи, де шляєшся?! — І, махнувши мені рукою на прощання, хряпає дверима.

Лиш по тому з дитячої висувається заспаний писок внучки Аліни. Мені не подобається її збрезкле бліде личко, каламутний погляд, і я кажу строго:

— Покажи руки! Негайно покажи руки! — І жахаюсь, схопивши одну. — Так і є! Колешся!

— Да ну тєбя! Атстань! Ти как мама, єщьо хуже! — видирається Аліна, намагаючись заховати свої сколені вени.

— Господи, дитино, що ти робиш, чого тобі бракує, нащо ти гробиш своє здоров'я?!

Я у відчаї, я в страшному відчаї! Здається, мені ніколи не було так погано, як в цю мить. Все моє життя, здається, рушиться, пропадає, все моє життя — коту під хвіст. Нащо ці роботи, ці гроші, коли гине безневинне дитя? Невже Мирослава не бачить? Чи їй байдуже? І я біжу слідом за нею, чеберяю по сходах, ризикуючи покотитись по них до самих вхідних дверей. Але Мирослави нема. І нема машини. Поїхала зачиняти контейнери і розгонити реалізаторів. А потім (мені вже донесли добрі люди з тих самих реалізаторів) вона поїде на цілу ніч на дачу з компаньйоном по бізнесу Пашою Паханом. Про це знають усі. І Пашуньова жінка — теж. І Мирославин чоловік знає. Але тепер таке, вибачайте, блядство заведене серед крутих. Якимось свинським чи свингаразьким сексом називається. Тепер вони ним займаються групами. Але часом Мирослава, щоб зняти напряг у відсутності чоловіка, кличе Пашуню самого… Жах! Світ перевернувся! Але жаль дитини. І ноги болять вертатися на другий поверх.

— Алінко! — кричу. — Алінко! Збирайся та ходи до баби!

На балконі майже в чім мати народила виникає Алінка і каже так, що чути на третій вулиці:

— Да ну тєбя! Нє хачу твоєво лоха відєть — он мєня за калєнкі хватаєт.

Ліпше б мені було крізь землю провалитися, ніж таке почути від дитини! А щоб тебе, сволоцюго, Каліґуло проклятий, та калікою зробило! Хочу бігти, та як приросла до землі. Здається, весь мир зглядається та пальцями на мене тиче… Господи, що це робиться?! Мої тато з мамою вік звікували, як люди, як християни, а я… до чого я опустилася? А діти мої?!.

Іду додому як обпльована. Нічого не хочеться. Світа білого не бачу, не те що людей. Оце-то так! Пригріла змію на грудях! Мало йому студенток культосвітнього… Він ще й до дитини лапи тягне! Ну що це за доля клята? Що за біда: покидьок на покидькові. Кінець світа, чи що?!