Довжелезний лист, сповнений лише моїх власних турбот, — це занадто навіть для такого друга, як Фанні. Кроуфорда я востаннє бачив на прийомі у місіс Фрезер. Я все більш задоволений його поведінкою й розмовами. У нього немає й сліду вагань. Він чудово знає, чого хоче, і діє згідно зі своїми намірами, — це неоціненна риса. Побачивши його й мою старшу сестру в одній кімнаті, я не міг не згадати того, що ти розповіла мені колись, і треба визнати, зустріч була не вельми дружньою. З її боку навіть вчувалася ворожість. Вона ледве розмовляла з ним. Я бачив, як він ошелешено відсахнувся від неї, і мені було шкода, що місіс Рашворт гнівається на нього за уявну образу, завдану Марії Бертрам.

Ти, певно, захочеш почути мою думку про її подружнє життя. На вигляд вона аж ніяк не здається нещасною. Сподіваюся, у них усе гаразд. Я двічі обідав на Уїмпол-стрит, міг би бувати там і частіше, якби не принизлива необхідність бути Рашвортові за брата. Джулія поринула у вир лондонських розваг. Мене ж там мало що розважало, але вдома такого іще менше. У нас тут не дуже весело. Надто бракує тебе. А як я скучив за тобою — і передати не можу. Матуся шле тобі привіт і сподівається, що ти їй напишеш. Вона згадує про тебе щогодини, і мені прикро думати, скільки ще тижнів їй, певно, доведеться обходитися без тебе. Батько збирається привезти тебе сам, але не раніше Великодня, коли поїде до Лондона у справах. Сподіваюся, тобі ведеться добре у Портсмуті, проте ця поїздка не повинна стати щорічною. Я хочу, щоб ти була вдома і я міг почути твою думку щодо Торнтон-Лейсі. У мене щось не лежить душа до великих перебудов, поки я не впевнений, що в Торнтон-Лейсі колись з'явиться господиня. Напевне, я все-таки напишу до неї. Уже вирішено, що Гранти їдуть до Бату; вони покидають Менсфілд у понеділок. Я цьому радий. Мені зараз надто не по собі, щоб я міг бажати будь-чийого товариства; але твоя тітонька, здається, не може примиритися з тим, що про таку важливу подію в житті Менсфілду ти дізнаєшся від мене, а не від неї. Завжди твій, люба моя Фанні,

Едмунд».

«Ніколи, ні, більш ніколи в житті я не захочу отримувати листи, — потай вирішила Фанні, дочитавши до кінця. — Що вони приносять, окрім розчарування й болю? Не раніше Великодня! Як мені це витримати? А бідна тітонька згадує про мене щогодини!»

Фанні боролася з цими думками, як тільки могла, та вже наступної миті ладна була подумати, що сер Томас недобрий і до тітоньки, і до неї самої. Що ж до головного предмета, в листі не було жодного рядка, який міг би потамувати її гнів. Вона була так роздратована, що майже лютилася на Едмунда. «То нема чого зволікати, — мовила вона до себе. — Чому це досі не вирішено? Він засліплений, і ніщо не зніме полуди з його очей, ніщо його не врятує, — адже скільки разів перед ним поставала правда, та все марно. Він одружиться з нею — і буде нещасним. Дай Боже, щоб під її впливом він не змінився на гірше!» Фанні знову проглянула листа. «Її щира любов до мене!» — які дурниці! Вона не любить нікого, крім себе та свого брата. «Її друзі упродовж років збивають її з пуття»!.. Схоже на те, що це вона їх збиває. Певно, всі вони розбещують одне одного; та якщо вони люблять її настільки більше, ніж вона — їх, то щось не віриться, наче вони можуть їй зашкодити, — хіба лише своїми лестощами. «Єдина жінка у світі, яку я можу уявити своєю дружиною». От цьому я вірю. Вона підкорила його назавжди. Погодиться вона чи відмовить, його серце віддано їй довіку. «Втративши Мері, втрачу Кроуфорда і Фанні». «Едмунде, мене ти не знаєш. Наші сім'ї ніколи не поєднаються, якщо їх не поєднаєш ти. О, напиши, напиши до неї! Поклади цьому край. Тоді скінчаться й ці болісні підозри. Прийми рішення, зв'яжи себе, винеси собі вирок».

Проте такі почуття були надто близькі до гніву, щоб довго переважати в розмові Фанні з собою. Скоро гнів минув, і їй стало сумно. Турбота Едмунда, його ласкаві слова, його довірливі зізнання зворушили її до глибини душі. Він просто надто добрий до всіх. Інакше кажучи, цей лист був таким, якого вона не хотіла б одержувати більш ніколи в житті, проте водночас йому не було ціни, — от і по всьому.

Кожен, хто полюбляє писати листи, навіть якщо не має чого повідомити (а серед жіноцтва таких осіб знайдеться чимало), мусить поспівчувати леді Бертрам за те, що не їй належала честь повідомити таку надзвичайну новину з менсфілдського життя, як від'їзд Грантів до Бату; і кожен зрозуміє, як прикро їй було усвідомлювати, що цю почесну місію взяв на себе її невдячний син — і в кінці свого довгого листа відвів кілька рядків цій новині, яка мала б зайняти більшу частину сторінки в її власному посланні.

Леді Бертрам була, можна сказати, митцем епістолярного жанру; ще з перших років заміжжя, не маючи інших занять і завдяки тому, що сер Томас був членом парламенту, вона почала вести широке листування і виробила свій особливий, розтягнутий та велемовний стиль, у якому розписувала навіть повсякденні дрібниці. Вона могла обійтися й малим, проте, щоб написати племінниці, їй все ж таки була потрібна хоч якась тема для обговорення; і, невдовзі маючи втратити таке невичерпне джерело новин, як подагра доктора Гранта чи ранкові візити місіс Грант, вона була дуже засмучена, що її позбавили останньої можливості про них написати. Однак невдовзі її було щедро винагороджено. Леді Бертрам таки дочекалася своєї щасливої нагоди. Через кілька днів після Едмундового листа Фанні отримала послання від тітоньки, що починалося так:

«Люба Фанні,

я беруся за перо, щоб повідомити вельми прикру новину, яка, безперечно, тебе стривожить».

То було набагато краще, ніж братися за перо, щоб познайомити Фанні з усіма подробицями майбутньої поїздки Грантів, оскільки нинішня новина була такого роду, що обіцяла епістолярні заняття упродовж багатьох днів. Вона стосувалася небезпечної хвороби старшого сина, про яку в сім'ї дізналися від посильного кілька годин тому.

У компанії молодих людей Том вирушив з Лондона до Нью-Маркета, де наслідки падіння та недавньої пиятики, якими він спершу знехтував, викликали в нього пропасницю; і коли компанія роз'їхалася, він, не в змозі рухатися, був покинутий на самоті в домі одного зі своїх приятелів, у товаристві своєї хвороби та під наглядом самих лише слуг. Замість того щоб скоро видужати і поїхати услід за друзями, як він думав спочатку, він почувався дедалі гірше; через деякий час йому стало так зле, що він, як і його лікар, наважився послати листа до Менсфілду.

«Це прикре повідомлення, як ти можеш уявити, — продовжувала її світлість, розповівши про те, що сталося, — дуже нас схвилювало; і ми не можемо позбавитися лихих передчуттів та великої тривоги за нашого бідного хворого, чий стан, як побоюється сер Томас, є дуже небезпечним; Едмунд люб'язно запропонував, що негайно приїде доглядати брата, але я рада повідомити, що сер Томас не залишить мене о цій скрутній порі, адже це було б для мене надто тяжко. У нашому маленькому товаристві дуже бракуватиме Едмунда, проте я вірю й сподіваюся, що він знайде бідного хворого вже не в такому загрозливому стані і зможе невдовзі привезти його до Менсфілду; сер Томас вважає це за необхідне і гадає, що це буде краще з будь-яких міркувань, і я втішаю себе надією, що бідний страдник невдовзі зможе подолати таку подорож без особливих труднощів та шкоди для себе. Оскільки я не сумніваюся, що ти, люба Фанні, співчуваєш нам за цих прикрих обставин, я дуже скоро напишу до тебе знову».

Почуття Фанні, коли вона дізналася цю новину, були, безперечно, набагато більш сердечні та щирі, ніж манера письма її тітоньки. Вона вболівала за кожного з рідних. Том тяжко хворий, Едмунд поїхав його доглядати, а мале товариство в Менсфілді лишилося сумувати за ними, — ці тривоги витіснили всі, чи то майже всі, її власні прикрощі. У неї вистачило себелюбства лише на те, щоб подумати, чи встиг Едмунд написати до міс Кроуфорд, перш ніж отримав цю звістку; але жодне почуття, що не було милосердним та безкорисливим, не могло заволодіти нею надовго. Тітонька не забувала про неї, писала знову та й знов; у Менсфілді постійно отримували повідомлення від Едмунда, і ці повідомлення з такою ж постійністю передавалися Фанні — у такому ж само велемовному стилі, з такою ж сумішшю віри, надій, страхів, що чергувалися між собою та мимоволі витікали одне з одного. То була наче гра в переполох. Страждання, яких леді Бертрам не бачила, лишали її уяву спокійною; і вона залюбки писала про тривоги, страхи та бідного хворого, поки Тома не привезли до Менсфілду і вона не побачила на власні очі разючої зміни, що з ним сталася. Тоді лист до Фанні, який вона почала писати перед цим, було закінчено в зовсім іншому стилі, мовою душевного сум'яття. «Його щойно привезли, моя люба Фанні, і віднесли нагору; я просто злякалася, як його побачила, не знаю, що й робити. Я певна, він був дуже хворий. Бідний Том! Мені його дуже шкода, і страшно за нього, і серові Томасу також; як я була б рада, якби ти була поруч і мене втішила. Але сер Томас сподівається, що завтра йому буде краще, і каже, що це йому погіршало від переїзду».

Тривога, що тепер пробудилася в материнському серці, минула не скоро. Через нетерпляче бажання Тома опинитися в Менсфілді, у затишку рідної оселі, про яку він навряд чи згадував, поки був при здоров'ї, його привезли туди зарано, в нього знову почалася пропасниця, і в перший тиждень по приїзді його стан був тяжчим, ніж будь-коли. Усі були налякані, леді Бертрам описувала свої цілоденні страхи племінниці, яка тепер, власне, жила цими листами і проводила весь свій час у стражданнях через сьогоднішній лист та чеканні завтрашнього. Не відчуваючи особливої прихильності до свого старшого кузена, вона, добросерда й вразлива, зараз жахалася самої думки про те, що може його втратити; а її строгі принципи змушували Фанні тривожитися ще більше, коли вона усвідомлювала, яким нікчемним було його життя, як мало він звик дбати про когось, окрім себе.