Поринувши в ці думки, що перепліталися з безліччю інших, Фанні радо й весело продовжувала свою мандрівку — із тією швидкістю, на яку можна було сподіватися від сльотавого місяця лютого. Вони в'їхали до Оксфорда, але Фанні тільки краєчком ока встигла поглянути на коледж Едмунда, який вони проминули, оскільки ніде не зупинялися до самого Ньюбері, де затишна трапеза, що становила разом і обід і вечерю, завершила радощі та тривоги цього дня.

Наступного ранку вони знову вирушили в путь удосвіта; і коли без будь-яких пригод і затримок дісталися околиці Портсмута, ще не звечоріло, і Фанні могла роздивлятися довкола, милуючись новою забудовою. Вони проїхали розвідний міст, і вже почало сутеніти, коли, слідуючи голосним вказівкам Уїльяма, екіпаж заторохтів вузеньким провулком, що відгалужувався від Хай-стрит, і став перед дверима малого будиночка, у якому тепер мешкав містер Прайс.

Фанні була збентежена; її сповнювали радісні передчуття й надії. Щойно вони під'їхали, як нехлюїста на вигляд служниця, що стояла біля дверей і, мабуть, чекала на них, ступила вперед і, більше кваплячись повідомити новину, аніж допомогти прибулим, одразу ж заголосила:

— «Дрозд» вийшов з гавані, сер, тута офіцер приходив, аби сказати…

Її перервав гарненький високий хлопчак років одинадцяти, який, притьмом вискочивши з будинку, відштовхнув служницю і, поки Уїльям сам відчиняв дверцята карети, загорлав:

— Ти саме вчасно прибув. Ми тебе вже півгодини чекаємо. «Дрозд» вийшов з гавані сьогодні вранці. Я його бачив. Ото краса. Кажуть, він за день-два отримає наказ відпливати. А о четвертій приходив містер Кемпбел, питав про тебе. У нього є шлюпка з «Дрозда», і о шостій він збирається на корабель і хоче взяти тебе з собою.

Він зо два рази ошелешено глипнув на Фанні, коли Уїльям допомагав їй вийти з карети, і це був єдиний вияв братньої уваги з його боку; але все ж він дозволив їй себе поцілувати, хоч не вгаваючи все ще розписував вихід «Дрозда» з гавані, бо це цікавило його найбільше, — адже саме на цім кораблі він мав вирушати у своє перше плавання.

За мить Фанні опинилася у вузькому передпокої будинку, в обіймах матері, що дивилася на неї з щирою ніжністю; Фанні було любо бачити її обличчя ще й тому, що вона дуже нагадувала леді Бертрам; і тут-таки крутилися дві сестри Фанні: Сьюзен, висока, гарна п'ятнадцятирічна дівчина, і Бетсі, наймолодша в сім'ї — їй ішов п'ятий рік; обидві були по-своєму раді її бачити, хоча манери, виказані ними при зустрічі, навряд чи були ґречними. Та манери їй не були потрібні. Їй хотілося лише одного — щоб вони її любили; цього з неї досить.

Потім її повели до вітальні, такої тісної, що Фанні спершу прийняла її за прохідну кімнату по дорозі до іншої, більш просторої, і якусь мить стояла, очікуючи, що її запросять далі; проте, побачивши, що тут більш немає дверей, а кімната виглядає обжитою, вона схаменулася, дорікнула собі, боячись, що про її думки можуть здогадатись. Однак у матері не було часу на будь-які здогади. Вона знову метнулася до парадних дверей, на цей раз щоб привітати Уільяма.

— Ох, любий Уїльяме, як же я тобі рада. Та чи ти чув про «Дрозда»? Він уже вийшов з гавані, на три дні раніше, ніж ми думали; просто не знаю, як бути з речами Сема, я ж бо з ними не впораюся, — може, «Дрозд» уже завтра отримає наказ відпливати. Я ж і уявити не могла, що так буде. А ще й тобі треба їхати до Спітхеда. Приходив Кемпбел, та так хвилювався за тебе, чи ти встигнеш; і що ж його тепер робити? Я думала, ми любенько посидимо з тобою ввечері, а от бач, як усе вийшло.

Син весело відповів, що все завжди йде на краще, і намагався удати, що не засмучений необхідністю їхати так скоро.

— Звісно, я б залюбки посидів з вами ще кілька годин, якби «Дрозд» лишався в гавані; та якщо шлюпка вже чекає, краще мені піти одразу, і нічого тут не вдієш. До речі, а де ж «Дрозд» стоїть у Спітхеді? Біля «Канопусу», чи що? Та байдуже. Фанні пішла до вітальні, а ми чого стоїмо у передпокої? Ходімо, мамо, ви ж як слід і не подивилися на свою любу Фанні.

Вони увійшли разом, і місіс Прайс знову ніжно поцілувала доньку і, мимохідь зауваживши, як вона виросла, забідкалася, що мандрівники, мабуть, страх як зголодніли, що було цілком природно.

— Бідні мої діточки, як же ж ви, певно, втомилися! Може, щось з'їсте? Я вже не могла вас дочекатися. Ми з Бетсі півгодини вас виглядали. Це ж коли ви їли востаннє? А чим вас зараз почастувати? Я не знала, чого ви захочете — чайку чи, може, м'ясця, а то все було б уже готове. А зараз боюся, що й не встигну підсмажити біфштекс, як принесе того Кемпбела; тут і м'ясника поблизу немає. Дуже незручно, що на нашій вулиці нема м'ясника. У тому будинку було краще. Може, вип'єте чайку, він зараз закипить.

І Фанні, й Уїльям сказали, що охоче вип'ють чаю.

— Тоді, Бетсі, дитинко, біжи на кухню, подивися, чи поставила Ребекка чайника; і скажи, нехай скоренько принесе чашки. Треба нам полагодити дзвінок… Але Бетсі в нас дівчина спритна.

Бетсі хутко подріботіла до кухні, рада похизуватися своєю спритністю перед такою гарною новою сестрою.

— Боже ж мій! — бідкалася мати. — І вогник у нас он який поганенький, ви ж закоцюбнете. Постав стільця ближче до вогню, дитино. Що це Ребекка, заснула, чи що? Я звеліла їй принести вугілля ще півгодини тому. Сьюзен, ти б приглядала хоч трохи за вогнем.

— Я була нагорі, мамо, переносила свої речі, — відказала Сьюзен зухвалим тоном, який вразив Фанні. — Чи ти не пам'ятаєш, це ж ти сама щойно надумала, що ми з сестрицею Фанні житимемо в іншій кімнаті; а від Ребекки помочі не діждешся.

Подальшій суперечці завадили різноманітні клопоти: спершу прийшов по свою платню візник, потім Сем почав гиркатися з Ребеккою з приводу того, кому нести валізу сестри, — він мав щодо цього особливу думку, — і зрештою увійшов сам містер Прайс, чий гучний голос провістив його появу ще в передпокої, коли він, вилаявшись, віджбурнув ногою синів портфель і доньчину валізу та заволав, щоб йому присвітили; але, так цього й не дочекавшись, попхався до вітальні.

Фанні непевно підвелася назустріч батькові, та знову сіла, побачивши, що він не розгледів її в напівтемряві і не подумав про неї. Дружньо потиснувши руку синові, глава сім'ї заговорив:

— Ха! Здоров був, хлопче. Радий тебе бачити. Чув новину? «Дрозд» сьогодні вранці вийшов з гавані. Бач, як поспішає! Їй-право, ще трохи — і ти спізнився б. Лікар питав про тебе, він на шлюпці, о шостій збирається до Спітхеда, тож краще їдь із ним. Я заходив до Тернерів, спитати про твою платню. Все наче владналося. Не диво, як ви отримаєте наказ відпливати вже завтра; але ви не можете відпливти з таким вітром, якщо вам курс на захід; а капітан Уелш певен, що вас пошлють на захід, із «Слоном». Ото, їй-право, було б непогано! Та старий Шолі каже, оце тільки зараз сказав, що вас пошлють спершу до Тексела. Ну, ми готові, а вони вже як там собі знають. А тобі, їй-право, не пощастило, що ти не бачив, як «Дрозд» вранці виходив з гавані; проґавив таку картину! Я б і за тисячу фунтів не відмовився від такого видовища. Старий Шолі прибіг — а ми якраз снідали, — та й каже, що «Дрозд» віддав швартови. Я сю мить підхопився, одна нога тут, друга там — і на пристань. Ну, то й корабель, скажу я тобі, — краса! А тепер він пришвартувався у Спітхеді. Я години зо дві стирчав на пристані, не міг на нього намилуватися. Він став біля «Ендіміона», між ним та «Клеопатрою», на схід від тої поторочі.

— Ха! — вигукнув Уїльям. — Краще й не вигадаєш, я б і сам його там поставив. Це ж найкраще місце у Спітхеді. Але, сер, приїхала сестриця Фанні, ось вона, — він озирнувся й вивів Фанні вперед. — Тут так темно, що ви її не побачили.

Зізнавшись, що геть забув про неї, містер Прайс привітав доньку; він міцно обійняв її, зауважив, що вона вже доросла і їй треба підшукати чоловіка, і начебто був готовий забути про неї знову.

Фанні тихенько прослизнула до свого стільця, прикро вражена батьковою манерою говорити й горілчаним духом, що йшов від нього; а він продовжував говорити з сином, і лише про «Дрозда», хоча Уїльям, попри весь свій інтерес до цього предмета, не раз намагався звернути увагу батька на Фанні, на її довгу відсутність і довгу подорож.

Посидівши ще трохи в сутінках, нарешті запалили свічку; та оскільки досі ніщо не вказувало на близькість чаювання, і, судячи з повідомлень Бетсі, яка прибігала з кухні, сподіватись на нього можна було не скоро, Уїльям вирішив піти перевдягтися та зібратись у дорогу, щоб потім, не кваплячись, спокійно почаювати.

Коли він виходив з кімнати, два рум'яні хлопчаки, розпатлані й замурзані, років восьми й дев'яти, прожогом влетіли у двері; вони щойно прибігли зі школи — побачити сестру й розповісти, що «Дрозд» вийшов з гавані; це були Том і Чарлз. Чарлз народився вже після від'їзду Фанні, але Тома вона часто допомагала няньчити і тепер була дуже рада побачити його знову. Вона ніжно поцілувала обох, а Тома хотіла втримати біля себе, роздивитися в його обличчі риси того малюка, якого любила, і розповісти йому, як він о тій порі вирізняв її з-поміж усіх. Однак такі ніжності були йому ні до чого — він-бо прийшов не стояти та слухати чиїсь теревені, йому хотілося побігати й погорлати досхочу; і обидва хлопці за мить чкурнули від неї, так грюкнувши дверима вітальні, що їй віддалося у скронях.

Тепер вона побачила всіх, хто був удома; лишалися ще два брати між нею та Сьюзен, один служив клерком у якійсь лондонській установі, другий — мічманом на судні Ост-Індської компанії. Проте, побачивши всіх членів родини, вона ще не почула всього галасу, який вони могли здійняти. Наступні чверть години принесли їй ще багато нових вражень. Уїльям невдовзі почав гукати матусю й Ребекку зі сходів на третьому поверсі; він нервувався через якусь річ, що залишив там, а тепер не знайшов на місці. Він десь загубив потрібного ключа, звинуватив Бетсі у зазіханні на його новий капелюх, а інших — у тому, що деякі незначні, проте конче необхідні, обіцяні йому покращення у форменому жилеті так і не було виконано.