— Люба моя, люба Фанні, от тепер я знаю правду. Я знаю, це правда; і твої почуття істинно благородні. Я й раніше думав, що ти так відчуваєш. Мені здавалося, що я розумію тебе. А зараз ти сказала про це тими ж словами, які я говорив твоїй подрузі і місіс Грант; це пояснення вдовольнило обох, хоч твою подругу, може, й не зовсім — вона ж душі не чує за Генрі. Я сказав їм, що ти не така, як інші, що звичка для тебе важить набагато більше від новизни і що увага Кроуфорда так прикро тебе вразила саме тому, що була чимось новим і несподіваним для тебе. Усе сталося так швидко й раптово — і налаштувало тебе проти нього; тебе ж пригнічує все, до чого ти не звикла. Я ще багато чого сказав, намагався пояснити їм твій характер. Міс Кроуфорд насмішила нас, поділившись своїми планами щодо того, як вона думає заохотити брата. Вона сподівається умовити його не втрачати надії, що з часом його покохають і що його залицяння будуть великодушно прийняті на десятий рік щасливого шлюбу.

Фанні ледве присилувала себе до посмішки, якої він чекав, хоч усі її почуття поставали проти цього. Вона боялася, що вчинила зле: надто багато говорила, перебільшувала свої страхи, яких не могла позбутися; боронячись від одного лиха, спіткала інше; і в таку мить жартівливі слова міс Кроуфорд, та ще й у переказі Едмунда, та ще й сказані з такої нагоди, завдавали їй болю.

Едмунд побачив, що вона втомлена й засмучена, і одразу ж вирішив покінчити з цією розмовою і більш не згадувати навіть саме ім'я Кроуфорда, хіба лише у зв'язку з чимось для неї приємним. Тому по хвилі він зауважив:

— Вони їдуть у понеділок. Отже, можеш бути певна, що зустрінешся зі своєю подругою завтра або в неділю. Вони справді їдуть у понеділок; а мене ледь не вмовили затриматись у Лесінгбі саме до цього дня! Я майже пообіцяв. І тоді наскільки все було б по-іншому! Я мав би все життя спокутувати ті п'ять-шість днів у Лесінгбі.

— А тобі хотілося лишитися?

— Дуже. Мене так уклінно просили, і я майже погодився. Якби я отримав листа від когось з Менсфілду і дізнався, що з вами усе гаразд, я б, певно, таки лишився; та від вас уже два тижні не було жодної звістки, і я відчув, що затримався надто довго.

— Але ж ти приємно провів час?

— Так; тобто навіть якщо ні, тому виною лише мій душевний стан. Вони всі дуже приємні люди. Сумніваюся, що вони були такої ж думки про мене. Я весь час був як не при собі, і мені не полегшало, аж доки я знов не опинився в Менсфілді.

— А ці міс Оуен, вони тобі сподобалися?

— Так, звичайно. Приємні, веселі дівчата, без особливих запитів. Але я надто перебірливий, Фанні, товариство звичайних жінок не для мене. Веселі дівчата без особливих запитів набридають чоловікові, що звик до розумних жінок. Це два різні способи існування. Ти і міс Кроуфорд надто мене розбестили.

Фанні, однак, почувалася пригніченою і втомленою; з її погляду він зрозумів, що розмовами тут не зарадиш, і, більш не намагаючись її розважити, з турботливою строгістю опікуна повів її додому.

Розділ тридцять шостий

Тепер Едмунд гадав, наче розуміє все, що Фанні могла сказати про свої почуття, і навіть те, що залишилося не сказаним, — і був цілком задоволений. Як і здавалося йому раніше, Кроуфорд надто поквапився, і має минути якийсь час, перш ніж думка про заміжжя стане для Фанні звичною, а тоді й приємною. Вона має призвичаїтися до того, що Кроуфорд у неї закоханий, а тоді, певно, зможе відповісти на його почуття.

Едмунд поділився такими міркуваннями з батьком і порадив більш нічого їй не говорити, не намагатися переконати її чи умовити, — натомість слід покладатися на старання Кроуфорда та на природну роботу її душі.

Сер Томас пообіцяв, що так воно й буде. Думка Едмунда щодо душевного стану Фанні видалася йому справедливою; він думав про її почуття так само, проте вважав їх вельми небажаними, оскільки, менше від сина схильний вірити в майбутнє, він мимоволі боявся, що, надто довго звикаючи до думки про заміжжя, Фанні може так і не відповісти на увагу молодого джентльмена раніше, ніж у нього зникне бажання виявляти цю увагу. Проте тут нічого не можна було вдіяти — лишалося тільки спокійно скоритись обставинам і сподіватись на краще.

Обіцяний візит «її подруги», як Едмунд називав міс Кроуфорд, навіював на Фанні справжнісінький жах, і вона жила в невпинному тривожному чеканні. Як сестра, така пристрасна й розгнівана, та ще й з її звичкою казати все, що спаде на думку — а з іншого боку, така гордовита і впевнена в собі, — вона з будь-якого погляду являла собою страшну загрозу для Фанні. Її невдоволення, проникливість та її власне душевне благополуччя були однаково страхітливі; і Фанні додавала сили тільки надія, що при їх зустрічі буде присутнім хтось третій. Вона намагалася ні на мить не відлучатися від леді Бертрам, не ходила до Східної кімнати й уникала самотніх прогулянок в алеї, щоб ненароком не зустрітися з міс Кроуфорд наодинці.

Вона старалася недарма. Коли міс Кроуфорд таки прийшла, вона відчувала себе в безпеці, сидячи з тітонькою в малій вітальні; і перші страшні хвилини минули, і, не відчувши ні в погляді, ні в розмові міс Кроуфорд того особливого виразу, якого з жахом очікувала, Фанні почала сподіватися, що їй не доведеться витримати нічого гіршого, ніж півгодини помірного хвилювання. Але ці надії були занадто сміливими; міс Кроуфорд не була рабою випадку. Вона будь-що вирішила побачитися з Фанні наодинці і тому невдовзі стиха мовила до неї: «Мені треба де-небудь з вами поговорити кілька хвилин». Фанні відчула ці страшні слова всім своїм єством, вони відізвалися їй у кожному ударі серця, в кожному нерві; та відмовити було неможливо. І, як завжди готова скоритися чужій волі, вона одразу ж підвелася і пішла до дверей. Вона робила це з важким серцем, але не могла вчинити інакше.

Щойно вони вийшли в передпокій, від усієї стриманості міс Кроуфорд не лишилося й сліду. Вона одразу ж похитала головою, дивлячись на Фанні з лукавим, проте дружнім докором, і, взявши її за руку, здавалося, хотіла почати розмову тієї ж миті. Однак вона не сказала нічого, крім: «Сором, дитинко, сором! Не знаю, як вас і насварити!» — І їй вистачило обачливості, щоб почекати з подальшою розмовою, поки вони не опиняться у надійному укритті. Фанні, звичайно, повела гостю до своїх володінь, у яких тепер завжди було дуже затишно; проте відчинила двері, згнітивши серце, відчуваючи, що на неї чекає така неприємна сцена, якої ще не відбувалося в цих стінах. Але загроза, що чигала на неї, раптом відсунулася — через несподіваний поворот у плині думок міс Кроуфорд; та надто розхвилювалася, побачивши перед собою Східну кімнату.

— Еге! — вигукнула вона, враз пожвавившись, — невже я знову тут? Східна кімната! Я була тут лише один раз. — І, озирнувшись довкола, наче пригадуючи все, що сталося тоді, вона додала: — Тільки один раз. Пам'ятаєте? Я прийшла репетирувати. Ваш кузен прийшов також; і в нас була репетиція. Ви були нашим глядачем і суфлером. Чудова була репетиція. Я ніколи її не забуду. Отут ми й сиділи, у цій частині кімнати; тут сидів ваш кузен, тут — я, а отам стояли стільці. І чому така солодка мить завжди минає?

На щастя для її супутниці, вона й не чекала відповіді, віддавшись приємним спогадам.

— Ми тоді репетирували таку цікаву сцену! У ній йшлося про таке… таке… ну, як це сказати? Він описував мені, що таке шлюб, і радив вийти заміж. Я мов зараз бачу, як він старається бути скромним і розважливим, — так-бо личить Анхельтові під час цих двох монологів. «Коли споріднені серця пов'язані шлюбними узами, заміжжя — це найвище щастя у житті». Певно, хоч би який час минув, у моїй пам'яті не зітреться згадка про його погляд і тон, яким він вимовляв ці слова. Дивно, — як дивно, що ми мали зіграти саме цю сцену! Якби в моїй владі було повернути будь-який із прожитих тижнів, це був би той самий тиждень — наших репетицій. Кажіть що хочете, Фанні, а це був би саме той тиждень; я ніколи не була щасливішою, ніж тоді. Отак схилити в покорі його несхитну душу! О, це було невимовне блаженство. Та, на жаль, того ж вечора все пішло шкереберть. То був вечір горезвісного приїзду вашого дядечка. Бідолашний сер Томас, чи був хоч хтось радий його бачити? І все ж, Фанні, не думайте, що я й тепер могла б говорити про сера Томаса без належної поваги, хоч, звичайно, багато тижнів його просто ненавиділа. Ні, тепер я суджу про нього справедливо. Він саме такий, яким повинен бути глава сім'ї. Ні, тепер я з сумною ясністю бачу, що люблю вас усіх. — І, промовивши ці слова з таким ніжним, серйозним виразом, якого Фанні ще ніколи не помічала в ній досі і який зараз видався їй вельми привабливим, міс Кроуфорд на мить відвернулася, намагаючись опанувати себе. — Я трошки розклеїлася, відтоді як зайшла до цієї кімнати; ви, мабуть, помітили, — по хвилі продовжувала вона з жартівливою посмішкою, — але тепер усе гаразд; тож сядьмо і любенько поговоримо, бо сварити вас, Фанні, — хоч я й збиралася це робити — у мене забракло сили. — І вона ніжно пригорнула Фанні до себе. — Люба, мила моя Фанні! Коли я думаю, що ми розлучаємося, — і хтозна, як надовго, — я відчуваю, що можу тільки любити вас.

Фанні розчулилася. Вона не очікувала нічого подібного і не змогла лишитися байдужою до цих сумних слів. Вона заплакала так, наче любила міс Кроуфорд більше, ніж могла полюбити її насправді; а міс Кроуфорд, ще більш зворушена таким виявом ніжних почуттів, притулилася до неї й мовила:

— Мені дуже шкода розлучатися з вами. Там, куди я їду, ніхто і вполовину не дорогий мені так, як ви. Хто сказав, що нам з вами не бути сестрами? Я знаю, що це неодмінно буде. Я відчуваю, ми створені для того, щоб стати ріднею; і ці сльози переконують мене, що ви також це відчуваєте, моя люба Фанні.

Фанні опанувала себе і, відповідаючи лише на частину сказаного, мовила:

— Але ж ви просто їдете від одних друзів до інших. Ви їдете до давньої подруги.