Леді Бертрам слухала ці палкі промови без особливої цікавості. Їй було байдуже до необачливого хазяйнування місіс Грант, але її гідність колишньої красуні була жорстоко скривджена тим, що геть не вродлива місіс Грант так добре влаштувалася в житті; і вона висловлювала свій подив з цього приводу так само часто (хоч і не так багатослівно), як місіс Норріс своє обурення з приводу іншого.

Проте не минуло й року від цих розмов, як у житті сім'ї сталася нова зміна, досить важлива, щоб привернути до себе увагу сестер. Сер Томас вирішив, що необхідно поїхати до Антигуа, аби краще владнати там свої справи, й узяв старшого сина з собою, сподіваючись припинити його небажані знайомства вдома. Вони покинули Англію з наміром повернутися за рік.

Необхідність такого рішення, викликана матеріальним становищем сера Томаса та бажанням подбати про синове благополуччя, змусила його примиритися з розлукою і довірити виховання доньок, що досягли такого небезпечного віку, турботам інших. Він знав, що леді Бертрам не здатна його замінити або хоча б сумлінно виконувати свої власні материнські обов'язки, але, доручивши дівчат невсипущому нагляду місіс Норріс та розважливості Едмунда, він міг не боятися за їхню поведінку.

Леді Бертрам була дуже невдоволена, що чоловік її покидає, але не тому, що надто за нього тривожилася: вона належала до тих людей, для яких не існує жодної небезпеки чи труднощів, поки ці речі не торкаються їх особисто.

Ставлення обох міс Бертрам до цієї події було варте співчуття, — не тому, що вони сумували, але тому, що насправді зовсім не були засмучені. Батько не викликав у них щирої любові; він ніколи не потурав їхнім примхам, і тому його відсутність, на жаль, була для них вельми зручною. Відтоді як він поїхав, дівчата могли ні в чому себе не обмежувати; і, не прагнучи тих розваг, які сер Томас, певно, мав би їм заборонити, вони одразу ж відчули, що можуть жити на власний розсуд і робити, що душа забажає. Фанні відчувала таку ж полегкість, як її кузини, але, усвідомлюючи це, соромилася власної невдячності і сумувала через те, що не сумує. Сер Томас так багато зробив для неї та для її братів, а тепер він поїхав і, можливо, ніколи вже не повернеться! А вона, розлучившись з ним, і сльозинки не зронила! Це ж сором, що вона така безсердечна. До того ж в останній день перед від'їздом він висловив надію, що наступної зими вона, певно, знов побачить Уїльяма, і наказав їй написати братові та запросити його до Менсфілду, тільки-но стане відомо, що його ескадра прибула до Англії. Він такий уважний, такий добрий!.. І якби тільки він, кажучи ці слова, усміхнувся до неї чи назвав її «любою Фанні», вона б одразу ж забула про його колишню суворість. Та насамкінець сер Томас глибоко її скривдив, мовивши: «Якщо Уїльям справді з'явиться у Менсфілді, сподіваюся, він зможе пересвідчитись, що за ці роки ти змінилася на краще… проте, боюся, він побачить, що в шістнадцять років його сестра в чомусь лишилася такою, як була в десять». Вона гірко плакала, згадуючи ці слова і після того, як дядько поїхав; а кузини, побачивши її заплакані очі, запідозрили її в лицемірстві.

Розділ четвертий

Том Бертрам останнім часом так рідко з'являвся вдома, що навряд чи можна було за ним скучити; і леді Бертрам невдовзі вже дивувалася, як добре їм усім ведеться і без його батька і як чудово зміг його замінити Едмунд, що сам вів усі домашні справи, розмовляв з управителем, писав до адвоката, віддавав накази слугам — і сумлінно оберігав матір від тривог та втоми, дозволяючи їй лише вести особисте листування.

Надійшла перша звістка від мандрівників; після приємної подорожі вони дісталися до Антигуа. Але ще до того, як листа було отримано, місіс Норріс посіли моторошні передчуття, якими вона ділилася з Едмундом щоразу, перестрівши його віч-на-віч; і, прагнучи дізнатися першою про можливу катастрофу, вона вже прикидала, як сповістити про неї родичів, коли повідомлення сера Томаса, що обидва вони живі й здорові, змусили її відкласти на деякий час і свої страхи, й урочисті приготування до фатальної звістки.

Прийшла та збігла зима, але ці приготування так і лишилися марними; новини надходили тільки добрі; а місіс Норріс була дуже заклопотана — вона влаштовувала розваги для своїх племінниць, і дбала про їхнє вбрання, і, між іншим, підшукувала для них майбутніх чоловіків; а ще ж потрібно було поратися по господарству, і час від часу втручатись у справи сестри, і стежити за необачливою місіс Грант, — отже, в неї майже не лишалося вільного часу, щоб перейматися долею відсутніх.

Обидві міс Бертрам нині були остаточно визнані першими красунями в окрузі; а оскільки їхня краса і вишукані манери поєднувалися з природною поведінкою і набутою змалку ґречністю, вони здобули прихильність світського товариства. Марнославство дівчат було таке благородне, що нічим не нагадувало про себе зовні; а похвали їхній скромності, які докладно переказувала їм місіс Норріс, посилювали в них віру у власну бездоганність.

Леді Бертрам не виїжджала разом із доньками. Вона була надто лінива, щоб завдавати собі зайвого клопоту навіть заради тої втіхи, якої зазнає кожна мати, бачачи успіх своїх дітей; тому вона доручила цей обов'язок сестрі, для якої він був вершиною її честолюбних бажань і давав можливість насолоджуватися світським життям, не витрачаючи коштів на власний виїзд.

Фанні лишалася осторонь від цих розваг, але з радістю відчувала себе незамінимою в ролі тітчиної компаньйонки, коли всіх інших членів родини кудись запрошували; і, позаяк міс Лі покинула Менсфілд, у вечір балу чи поїздки з візитами Фанні була для леді Бертрам просто знахідкою. Вона розмовляла з тітонькою, слухала її, читала їй книги; і ці тихі вечори, і спокійна певність, що в їхньому tête-à-tête їй не доведеться почути жодного недоброго слова, були цілющими для її душі, яка дуже рідко бувала вільною від тривог. Що ж до розваг своїх кузин і кузена, вона радо про них слухала — особливо про бали і про те, з ким танцював Едмунд; але вона так низько цінувала себе, що не могла навіть уявити, ніби і їй колись випадуть на долю подібні радощі; і тому слухала, не сподіваючись, що їй доведеться ближче познайомитись із світським товариством. Проте взагалі то була для неї щаслива зима; хоча Уїльям так і не прибув до Англії, надія на їхнє побачення, що ніколи не згасала в серці Фанні, дуже її втішала.

З приходом весни Фанні втратила свого вірного друга — старого сірого поні; і деякий час наслідки цієї втрати видавалися згубними не лише для її душевного стану, але й для здоров'я: хоч усі й знали, як необхідно їй їздити верхи, ніхто не потурбувався про їхнє поновлення; бо, як міркували її тітоньки, «вона може брати коней у своїх кузин, коли ті їм не потрібні». Але такої нагоди, звісно, ніколи не траплялося, бо обидві міс Бертрам здійснювали кінні прогулянки кожної ясної днини, і їм навіть не спадало на думку виявити люб'язність до Фанні, пожертвувавши власним задоволенням. Чудового ранку у квітні чи в травні вони весело вирушали на свої прогулянки; а Фанні або сиділа весь день наодинці з одною тітонькою, або ходила гуляти за велінням іншої і поверталася додому геть знеможена; леді Бертрам вважала прогулянки непотрібними і неприємними для себе, а місіс Норріс, що цілими днями метушилася, мов заведена, вимагала цього й від інших. Едмунда на цей час не було вдома, інакше він зміг би зарадити цій біді. Коли він повернувся й збагнув, що сталося з Фанні і до яких прикрих наслідків це може призвести, йому стало зрозуміло, що тут можна вдіяти лише одне; і слова «Фанні повинна мати свого коня» втілили в собі несхитну рішучість, з якою він виступав проти матері й тітоньки, коли вони — одна з лінощів, друга з ревної ощадливості — намагалися довести йому, що ця справа не варта уваги. Місіс Норріс вперто вважала, що у стайнях Менсфілд-парку, певно ж, знайдеться якась старенька конячка, а більшого Фанні й не треба; а ще можна взяти коника в управителя, чи то, може, містер Грант згодиться іноді позичати свого поні, яким їздять на пошту. На її думку, заводити коня для Фанні було не лише зайвим, але навіть трохи непристойним, — це ж певною мірою зрівняло б її з кузинами. Вона була переконана, що сер Томас ніколи не мав подібного наміру; і вдаватися до таких витрат за його відсутності, коли утримання стайні при його нинішньому матеріальному становищі і так коштує забагато, — то річ просто нечувана. «Фанні повинна мати свого коня», — незмінно відповідав Едмунд. Місіс Норріс не могла з цим погодитись. А леді Бертрам зрештою дала згоду; вона поділяла синову думку і була певна, що його батько розважив би так само; лише вмовляла Едмунда не поспішати, дочекатись повернення сера Томаса — і сер Томас владнає цю справу. Він має повернутися у вересні, — тож хіба не можна почекати до вересня?

Хоч Едмунд був незадоволений тітонькою, що майже не приділяла уваги Фанні, значно більше, ніж матір'ю, — він мусив врешті-решт дослухатись до її слів і вирішив поводитися так, щоб не викликати батькових нарікань на те, що він надто вільно розпоряджається його грішми, і водночас дати Фанні можливість здійснювати такі необхідні для неї кінні прогулянки. Він мав трьох коней, але всі вони не годилися для жінки: два були мисливські, третій — гарний їздовий кінь; і цього третього Едмунд вирішив обміняти на такого, що підійшов би кузині; обміркувавши все як слід, він невдовзі виконав свій намір. Нова кобила була просто чудова; не потрібно було жодних зусиль, щоб її об'їздити, і Фанні стала її повноправною хазяйкою. Досі Фанні не сподівалася, що якогось коня вона уподобає так само, як свого старенького сірого поні, але її захоплення конем Едмунда було незрівнянно більшим за втіху, знану раніше; і щоразу, коли вона думала про те, що Едмунд подарував їй таку радість, до її вдячності додавалося ще одне почуття, яке вона була не в змозі висловити. Вона вважала свого кузена взірцем благородства і доброти, і ніхто, крім неї, не міг оцінити його душевних чеснот, і найпалкіші вияви вдячності здавалися їй замалими, щоб його винагородити. У її почуттях до Едмунда були і повага, і вдячність, і довірлива ніжність.