— Мене ніхто ніколи не цінуватиме.

— А що цьому заважає?

— Усе! І моє становище… і те, що я така нерозумна, незграбна…

— Щодо твоєї нерозумності та незграбності, люба моя Фанні, повір мені, в тобі немає й сліду подібних рис; або ж ти неправильно їх називаєш. Немає жодної причини, з якої ті, хто тебе знає, не змогли б тебе оцінити. Ти маєш здоровий глузд і щире серце, і я певний, що ти ніколи не відплатиш невдячністю за чужу доброту. Я не уявляю, хто б міг бути кращою за тебе подругою і компаньйонкою.

— Ти надто добрий до мене, — мовила Фанні, зашарівшись від такої похвали. — Не знаю, як тобі й дякувати за те, що ти про мене такої гарної думки. О, кузене, якщо мені доведеться поїхати, я пам’ятатиму твою доброту завжди — до останньої хвилі мого життя!

— Авжеж, сподіваюся, у такій далині, як Білий будиночок, ти не забудеш про мене. Ти говориш так, наче їдеш звідси за двісті миль, а не на інший бік парку; але ж ти все одно будеш з нами — майже так, як була досі. Обидві сім’ї зустрічатимуться щодня; єдина зміна, що на тебе чекає, — це необхідність самій приймати рішення; але тобі потрібно цього навчитися. Тут тобі завжди є за кого сховатися; а з тітонькою ти вже сама відповідатимеш за себе.

— О, не кажи так!

— Я повинен — і дуже радий це сказати. Місіс Норріс тепер значно більше пасує піклуватися про тебе, ніж моїй матінці. Такий у неї характер: вона може чимало зробити для тих, до кого справді прихильна; і вона привчить тебе цінувати твої природні риси, як вони того варті.

Фанні зітхнула.

— Я не можу так дивитися на ці речі; але вірю, що ти, певно, судиш про них вірніше за мене, і дуже тобі вдячна, що намагаєшся примирити мене з ними. Якби тільки я могла думати, що тітонька справді мене полюбить, це було б чудово — відчувати, що я комусь потрібна! Я знаю, тут я не потрібна нікому; і все-таки я дуже люблю це місце.

— Але ж ти його не покидаєш, Фанні, ти розлучаєшся тільки з будинком. Ти зможеш, як і раніше, гуляти в парку чи в саду; навіть для такого вірного серденька, як твоє, це зміна невелика. Ти будеш гуляти тими самими алеями, брати книги в тій самій бібліотеці, і бачитися з тими самими людьми, і кататися на тому самому конику.

— Так, справді. Мій старенький сірий поні! О, кузене, коли я згадую, як боялася їздити верхи, як страшно мені було слухати, коли казали, що це піде мені на користь, — варто було дядечкові заговорити про коней, я вже тремтіла з переляку, — і коли думаю, як ти хотів завжди розвіяти мої страхи, умовляв мене не боятися й переконував, що мені сподобається їздити, я відчуваю, що ти завжди правий, і сподіваюся, що твоє судження справдиться й цього разу.

— А я цілком певний, що життя з місіс Норріс буде так само корисним для твоєї душі, як прогулянки верхи — для здоров’я; до того ж воно зробить тебе щасливою.

Так завершилася їхня розмова, яка, хоч і могла зарадити Фанні, та була зайвою, позаяк місіс Норріс не мала ані найменшого бажання взяти Фанні до себе. За обставин, що склалися, вона думала лише про те, як цього уникнути. А щоб на це ніхто й не сподівався, вона обрала для себе такий будинок, що був цілком пристойним, проте найтіснішим у Менсфілдській парафії; у Білому будиночку вистачало місця лише для неї самої та слуг, а одна вільна кімната лишалася для гостей, — місіс Норріс вважала це конче необхідним. За життя її чоловіка в домі ніколи не було вільної кімнати, але тепер місіс Норріс ніяк не могла існувати без неї. Проте така обачлива поведінка не завадила іншим запідозрити її в доброму намірі; а може, саме її розмови про вільну кімнату змусили сера Томаса зробити хибне припущення, що ця кімната призначається Фанні. Леді Бертрам невдовзі висловила таку думку, безтурботно зауваживши місіс Норріс:

— Гадаю, сестро, тепер нам уже не потрібно тримати міс Лі, адже Фанні житиме в тебе.

Місіс Норріс здригнулася.

— Зі мною, люба леді Бертрам? Що ви маєте на увазі?

— А хіба вона не переїде до тебе? Мені здавалося, що ти вже про все домовилася з сером Томасом.

— Я?! Ні, ні! Я ніколи не говорила про це з сером Томасом, і він зі мною також. Щоб Фанні жила зі мною! Та я й уявити собі такого не можу, і ніхто, знаючи нас обох, не зміг би цього бажати. Господи милосердий! Що ж я робитиму з Фанні? Мені, бідній, самотній удові, дай Бог хоч самій собі якось дати ради, а не піклуватися про п’ятнадцятирічну дівчину! Вона в такому віці, коли особливо потрібні увага й турбота, і навіть найстійкіша душа має бороти життєві спокуси; та ні, звичайно, сер Томас просто не обміркував усе як слід! Сер Томас — мій щирий друг, він не став би про це говорити серйозно! Той, хто зичить мені добра, не може мені таке пропонувати. І чого це раптом сер Томас завів з вами таку розмову?

— О, та я справді не знаю. Мабуть, він гадав, що так буде краще.

— А що саме він говорив? Адже він не міг отак прямо сказати — що хоче, аби я взяла Фанні! Певна, у глибині душі він не може цього бажати!

— Ні, він тільки сказав, що вважає це ймовірним; і я теж так подумала. Ми обоє думали, що це тебе втішить. Але якщо ти не згодна, тоді про це й говорити не варто. Нам вона не завдає жодних клопотів.

— Люба сестро, подумай — як вона може мене втішити, коли я отак поневіряюся в житті? Я нещасна, згорьована вдова, втратила чоловіка, що був для мене всім на світі, і підірвала здоров’я в невпинних клопотах про нього; серце в мене розбите, я вже ніколи не матиму душевного спокою, і моїх статків ледь вистачає на життя, що повинна його забезпечити жінка шляхетного походження, аби не ганьбити світлої пам’яті померлого, — то ж хіба можу я взяти на себе такий тягар? І хіба може Фанні стати для мене розрадою? Якби навіть я могла бажати цього для себе, я нізащо не вчинила б так несправедливо з бідною дівчинкою. У вас вона має гарний нагляд, і нема сумніву, що й надалі все буде з нею гаразд; а мені хоч би якось перебутися на цьому світі.

— Отже, ти не проти самотнього життя?

— Люба леді Бертрам, що ж мені ще лишається, окрім самотності? Сподіваюся, час від часу в моєму скромному будиночку гостюватиме хтось із друзів (я завжди триматиму для них вільну кімнату); та загалом мої дні минатимуть у повній самоті. Мені б хоч якось прожити, — на більше годі й сподіватися.

— Гадаю, сестро, тобі не доведеться бідувати. Сер Томас каже, в тебе буде шістсот фунтів на рік.

— Я й не скаржуся, леді Бертрам. Я знаю, що вже не зможу жити так, як раніше; мені доведеться багато в чому собі відмовляти і постійно заощаджувати. Досі я була, безперечно, не надто ощадливою, але тепер не соромитимуся економити. Моє становище змінилося так само, як і мої прибутки. Ніхто ж не чекатиме від мене тих благодіянь, які бідний містер Норріс, як служитель церкви, вважав за свій обов'язок. Навіть уявити собі важко, скільки всілякого наброду годувалося з нашого столу! У Білому будиночку треба буде краще за цим стежити. Я повинна заощаджувати, інакше буду просто нещасною; і, щиро кажучи, мені буде дуже приємно, якщо я зможу зробити більше — тобто щось відкласти до кінця року.

— Гадаю, що зможеш. Ти завжди це уміла.

— Моя єдина мета, леді Бертрам, — бодай чимось прислужитися тим, хто зостанеться після мене. Я хочу бути багатшою лише заради блага ваших дітей. Мені більш нема про кого турбуватися; але я буду дуже рада, якщо зможу лишити їм якусь дещицю, — вона ж не буде для них зайвою.

— Ти дуже добра, але можеш про них не турбуватися. Вони будуть забезпечені як належить; сер Томас про це подбає.

— Так, але коли ваші землі на Антигуа і надалі даватимуть такі мізерні прибутки, справи сера Томаса можуть погіршитися.

— О, це невдовзі владнається. Сер Томас уже написав про це, я знаю.

— Гаразд, леді Бертрам, — мовила місіс Норріс, збираючись іти, — я можу сказати лиш одне: єдине моє бажання — бути корисною вашій родині; і якщо сер Томас ще коли-небудь заведе розмову про те, щоб я взяла Фанні до себе, ви можете сказати йому, що при моєму здоров'ї і душевному стані це річ неможлива. До того ж у мене справді немає для неї місця, адже я повинна тримати одну кімнату вільною для гостей.

Леді Бертрам передала її слова чоловікові, і цього було досить, щоб переконати його, якої він хибної думки був щодо намірів своєї родички; і відтоді остання могла не боятись жодних сподівань або натяків з його боку. Він лише дивувався з її небажання хоч щось зробити для племінниці, якою вона нібито так хотіла опікуватись; та оскільки вона вчасно дала йому та леді Бертрам зрозуміти, що вся її власність призначається їхній родині, він невдовзі змирився з її дивацтвом, яке, послуживши на користь його сім'ї, водночас змушувало його забезпечити Фанні із власних коштів.

Фанні невдовзі дізналася, що її страхи були марними, і так щиро цьому зраділа, що Едмунд, розчарований у своїх сподіваннях щодо зміни, яку він вважав такою корисною для Фанні, також радів разом з нею. Місіс Норріс переселилася до Білого будиночка, Гранти переїхали до пасторату, і, коли все це владналося, життя у Менсфілд-парку знов потекло спокійно, як завжди.

Гранти, показавши себе людьми доброзичливими й товариськими, сподобалися більшості своїх нових знайомих. Але вони мали й деякі вади, про які місіс Норріс дуже скоро дізналася. Доктор Грант любив поїсти, і йому щодня подавали аж надто розкішні обіди; а місіс Грант, замість того щоб намагатися вдовольнити його пристрасть скромнішими засобами, призначила своїй куховарці таку саму щедру платню, як у Менсфілд-парку, і сама не обтяжувала себе клопотами по господарству. Місіс Норріс була не в змозі говорити спокійно про таку прикру недбалість, як і про те, скільки масла та яєць витрачалося в домі нового священика. Вона, мовляв, також була щедрою, гостинною господинею і ненавиділа скнарість, і за її часів у пасторському домі, певно ж, ніхто не потерпав від недостатнього комфорту, ніхто не міг поскаржитися, що йому чогось бракувало; але таке господарювання — даруйте, тут вона чогось не розуміє. Вельможній пані нема чого робити в сільській парафії. Місіс Грант не завадило б зазирнути до комори в Білому будиночку. Адже всіх, кого вона розпитувала, кажуть, що місіс Грант ніколи не мала більше п'яти тисяч фунтів!