Тетяна Белімова - Львів. Смаколики. Різдво

Коли вона вибігла на вулицю, простоволоса, без верхнього одягу, в тапках на босу ногу, там уже нікого не було. Тобто перехожі були, звісно, але нікого, хто б виходив з під’їзду, вона не помітила. Як йому вдалося так швидко зникнути?

Хтось з роботи, мабуть, вирішив зробити їй подарунок, але звідки він дізнався її адресу, про неї вона колегам не говорила. Невже Ігор попросив когось про послугу? Але він точно не знав про її бажання скуштувати справжні, львівські, з маком і повидлом пампухи. Тільки мамі вона писала про це.

У роздумах Віка повернула до будинку. Біля під’їзду на землі напівлежав, напівсидів, притулившись до фундаменту, бомж. Зарослий, у в’язаній шапці до брів і заплямленій балоновій куртці, ліва половина його обличчя сіпалася, а ліва рука висіла, мов рукав на вішаку.

Віка подумала, що комусь цього Різдва гірше, ніж їй. Намацала згорнуті купюри у кишені джинсів — решту з якоїсь покупки — і поклала перед бомжем на тротуар.

Вона починала розуміти. Якийсь чоловік (що то був чоловік, вона знала точно), простуючи з роботи додому (якщо він львів’янин) або від одного кафе до іншого (якщо турист), знайшов її телефон, заліз у вайбер і прочитав листування, а також подивився фото її помешкання, будинку і двору, яких вона наклацала цілу купу. І вирішив зробити такий чудовий сюрприз…

Розум говорив, що не варто очікувати продовження романтичної пригоди і таємничий незнайомець навряд чи ще колись постукає в її двері, навпаки, слід обуритись таким нахабним порушенням конфіденційності, але…

Підіймаючися скрипучими дерев’яними сходами, вона ловила себе на думці, що замість злості в її душі розквітає весна. Так, напевно, написали б у дамських романах…

Тарас ішов вулицею Шевченка повз Янівський цвинтар у напрямку Брюхович, де розташувався притулок для тварин.

Колись мама відправила його туди, щоб передати старі ковдри й покривала. Побачивши стан того притулку, він дав директорці ще певну суму на розходи, йому подякували і попросили з’їздити забрати у постачальника крупи, які той не мав можливості привезти, але він, пославшись на зайнятість, відмовився. Не пасувало бухгалтеру крутої фірми займатися якимись безпритульними собаками, нічого з ними не станеться, якщо поголодають день-два…

Тепер він сам був безхатьком і відчув на власній шкурі, що собою являє той голод, і, бувало, безпритульні собаки зігрівали його в холодні дні та ночі, а він натомість ділився з ними залишками їжі.

Він також зрозумів, наскільки дорога, пройдена пішки, відрізняється від тієї самої дороги, яку проїхав на автомобілі! І начебто ті самі десять кілометрів, а відчуття зовсім інші.

Можна було б, звісно, звернутися у соціальні служби, де ведуть облік безпритульних і де можна домовитися про їжу й нічліг. Але він чомусь боявся, що після цього остаточно стане бомжем і дороги назад не буде…

Що далі від центру, то менше траплялося машин і людей, і сніг був білішим, і сонце світило яскравіше. А при наближенні до Брюхович обабіч траси почали з’являтися вілли, при спогляданні яких йому, мешканцю підвалу, хотілося уточнити, чи він, бува, не забрів на іншу планету…

Колись він так само дивився на бідних із того боку паркану і думав собі, як можна опуститися до такого рівня. І ніхто йому не сказав тоді: не зарікайся!

…Йти було далеко, час від часу він сідав на узбіччі, даючи відпочинок ногам і втамовуючи спрагу снігом. Втамовувати голод було нічим, викопані з тайника гроші він усі витратив: купив подарунок на різдвяному ярмарку на проспекті Свободи і дерматиновий рюкзак у Вікторовича, який мав блати з продавцями з Краківського базару і допоміг йому заповнити рюкзак тим, що могло стати у пригоді у подальшому. Тому він просто вставав і йшов далі, аж поки сосни не обступили його зусібіч, високі, міцні, схожі на сторожу.

У металеві ворота з вивіскою: «Львівський притулок для безпритульних собак» Тарас подзвонив зовсім знесилений, давно не долав таких відстаней, давно не виходив за межі своєї території. Біля брами стояло «Рено Кенго», отже, його здогади, що тварин на Різдво не могли залишити без догляду, підтвердилися.

Але дзвонити довелося довго. Гавкіт величезної кількості собак, зібраних на невеликій території, нагадував кадри з фільму про острів Монро і розносився лісом, мабуть, на кілька кілометрів.

Нарешті відчинила жінка років п’ятдесяти, у сірому кожушку, з волоссям, забраним шпильками, і здивовано втупилася в нього.

Звідкись із минулого життя в голові зринуло звичне привітання на різдвяні свята:

— Христос народився!

Вона повільно кивнула, не спускаючи з нього очей:

— Славімо Його! — і кинула в глибину подвір’я: — Миколо!

У її погляді була настороженість, але не було огиди, з якою він часто тепер стикався. Мала справу з безпритульними тваринами, тому могла зрозуміти безпритульних людей. Сподівався тільки на це.

— Я прийшов… я б міг… — давно не розмовляв, втратив навички, крім того, треба було підвищувати голос, щоб почули, а це завжди асоціюється з ворожістю. — Я б хотів… попрацювати, за їжу і нічліг, мені багато не треба, я б хотів… — ледь не сказав «народитися заново», — …попрацювати, якщо дозволите.

Позаду виріс Микола у темно-синій стьобаній безрукавці поверх светра і причинив за собою браму, бо вже кілька утриманців притулку намагалися протиснутися назовні. Авто було з польськими номерами, чоловік виглядав таким, що мотається туди-сюди, щоб заробити копійчину.

А тут приймаки з’явилися.

— Що таке?

— Та ось, шукають роботу.

— Ми не давали оголошень. Марічко, часу нема, треба розвантажуватись і їхати, не будемо ж ми усе Різдво тут стирчати.

— Ми не впускаємо людей без попередньої домовленості, у нас тут… були прецеденти, нас намагаються вижити звідси, самі розумієте, така територія у сосновому лісі — ласий шматок…

— Що ти йому пояснюєш, зачиняй, мало хто тут вештається.

— Чекай, Миколо, Різдво все-таки. Голодного треба нагодувати, я зараз щось вам винесу, зачекайте…

— Ні, не треба. — Він мотнув головою. — Я прийшов попрацювати. І я не злодій.

— Тут, крім собак, немає чого красти, але люди всілякі трапляються, самі розумієте…

Тарас кивнув. Всілякі. І садисти, і живодери… Був особисто знайомий з деким із них.

— Мені прийти після свят?

Він розумів, як виглядає в їхніх очах. Просто, перш ніж рушити у зворотню путь, хотів трохи передихнути. Добре дихалося тут, між сосен, спокійно…

Марічка озирнулася на Миколу і…

— Знаєш що, Микольцю, ти розвантаж машину, а ми з ним почнемо варити їсти і всі разом погодуємо їх, все ж швидше буде. А тоді самі перекусимо і подумаємо на ситий шлунок, що тут можна зробити. — І повернулася до прохача: — Не боїтеся? У нас тут триста душ…

І відступила вбік.

Уся територія закладу була вкрита снігом. Видно, через свята його не прибирали і він лежав товстим шаром на будках різних форм і розмірів, вольєрах, на даху кухні, з якого стирчала довга труба буржуйки, і на підсобних приміщеннях.

Собак-безхатьок було багато. Дворняги і породисті, вони сиділи у вольєрах, на прив’язі біля будок, бігали поміж людьми, підстрибуючи, махаючи хвостами, зазираючи в очі…

— Знаю я вас, ви собі перекушуєте, а я тільки нюхаю, — пробурмотів Микола, відчиняючи задні дверцята авто, за якими виднілися тюки й мішки.

— Я не п’ю, — відповів Тарас на невимовлене запитання.

Микола реготнув. Марічка посміхнулася, почекала, поки він пройде, і стала на брамі. Собаки обступили їх.

— І мені б після цього… помитися десь. Чистий одяг я взяв. — Тарас вказав на дерматиновий рюкзак за плечима.

Подружжя перезирнулося…

— А які маршрутки тепер їздять… до Південного? — спитав Тарас за дві години, коли вони зварили у величезних металевих посудинах кашу, погодували усіх собак і повсідалися в автомобіль. Чоловік і дружина весь час за ним спостерігали. А він дивувався тому, що не боїться цих тварин, навіть великих і грізних. Тепер він мало чого боявся у житті…

Лише важко було після довгого мовчання складати слова докупи.

— А ти що, хочеш сьогодні на базар заскочити, лахів прикупити? — реготнув Микола, витягаючи з сумки пакунок, від якого пахло так, що можна було знепритомніти. — Ні, чоловіче, не знаю, як у вас, а у нас Різдво, усі святкують. Ось, пригощайтесь, прихопив про всяк випадок, от і пригодилося.

Вони вирішили забрати його до себе додому на ніч…

— На перетримку, — сміялися вони, а потім пояснили: — Ми тримаємо котів і тих собак, які не можуть жити у притулку, у себе, а також по квартирах наших добрих друзів, поки не прилаштуємо в добрі руки, тому будь готовий, десь і на тебе добрі руки чекають…

А зранку збиралися переговорити з власниками дружньої їм благодійної організації…

— Та ти знаєш про них, їхні контейнери всюди по Львову стоять, там у них завжди є робота. Ну і в притулку будемо раді допомозі!

Розмова між подружжям текла тихо і плавно, він прислухався тільки краєм свідомості. Його думки наче роздвоїлись. Одна частина кружляла довкола Брюховецького лісу, а друга…

— Бери ще, не кремпуйся, моя Марічка так готує, пальчики оближеш, — вивів його із задуми Микола.

Тарас подякував, а перед очима спливло обличчя дівчини, чиїм телефоном він так нахабно скористався. Він невесело посміхнувся.

Вони з нею однолітки, і це єдине спільне у них, людей з двох різних планет. Але згадка про неї дивним чином осявала підвали його душі…

Згадав іще дещо, намацав і вийняв з кишені куртки згорнуті купюри.