Усю ніч він провів з чужою мобілкою. Фейсбук, фото, відео, якийсь вайбер, про який він навіть і не чув, карти, ігри, контакти… її світлина на аватарці. Тарас відкривав усе підряд, гарячково торкаючись екрана, наче боячись, що телефон зникне, із приходом ранку перетвориться з карети на гарбуз… а потім повертався до світлини. Гострий погляд, ледь помітна усмішка, якась кав’ярня під відкритим небом, літо, і сонце, і щось золотисте у келиху…

І ось нарешті він наважився і зайшов на свою електронну пошту. Дивно, ні логіну не забув, ні паролю.

Вісім тисяч непрочитаних листів терпляче чекали свого часу. Йому забракло повітря. Деякий час він просидів, тримаючи палець над опцією «Вхідні», а тоді… стер їх усі. То була електронна пошта померлої людини, не варто її тривожити…

…Перехожі квапилися, скоро Вечеря, а там Різдво. Тільки Львів і його жебраки нікуди не поспішали. Тарас сильніше стиснув мобілку в руці і взявся терпляче чекати закінчення «робочого» дня. Щоб піти у підвал і почитати, що той Ігорко ще там написав такого ж розумного.

Хоча чому це його так цікавило, пояснити не міг. Навіть самому собі…

3

Уночі Віка відірвалася на повну. Забігла в перший-ліпший нічний клуб, накупила складники для алкогольних коктейлів — від бананового лікеру до текіли — і попросила бармена викликати їй таксі. Можна було б придбати готові коктейлі й там же на місці їх оприходувати, але ж має бути в житті місце для творчості.

Потім вона до ранку сиділа на ліжку, змішуючи їдкі рідини між собою. І, звісно, їх дегустуючи.

А тепер за вікном сонце у зеніті, а вона досі не може злізти з клятого ліжка. Тобто вона злазить, але тільки для того, щоб повернутися.

Так погано їй давно не було.

У квартирі повний кавардак, завтра Різдво, а вона залишилася сам на сам з алкогольною інтоксикацією та ще й без жодного засобу до спілкування. Ноутбук напередодні віднесла у майстерню, там пообіцяли провести діагностику і полагодити все, що можна полагодити, але ви ж розумієте, після свят. Як вона могла на таке погодитися? Тут усі переносять усе на «після свят».

Можна було б, звісно, піти попрацювати, але цю можливість вона не розглядала навіть теоретично. Треба було також сходити в мобільний салон і заблокувати свій номер, але вона наче наяву почула: приходьте після свят.

Насправді нікуди йти не хотілося. Після шаленого ритму, в якому вона жила все своє доросле життя, щось наче вибило її з колії, і ось вона лежить біля насипу, дивиться у небо і не розуміє, куди бігти, а головне — навіщо. Невже вона стане щасливішою, здолавши ще одну сходинку кар’єри? Чи, може, це додасть їй краси чи здоров’я?

Ціна питання — гроші, які навіть витратити немає часу.

А як вона тепер привітає рідних з Різдвом? Як прийме вітання? Гроші на рахунку, мабуть, усі виговорили, картку викинули, а телефон, звісно, залишили собі, айфон шостий за двадцять з лишком тисяч гривень на дорозі не валяється. Чи валяється?..

Вона сіла на ліжку. Це втрата телефону вибила її з колії.

Не втрата коханця, бо підсвідомо розуміла, що він не той, котрий на все життя. За півроку шаленство, яке їй так хотілося назвати коханням, вичерпало себе до дна і навіть смутку по собі не залишило. Тільки злість на себе вперемішку з жалем…

А от деякі контакти вона може вже ніколи не відновити. Не кажучи про фотографії.

Віка звела очі до стелі. «Ну Господи, ну що Тобі, важко повернути телефон? Я ж не прошу щастя для всіх, навіть для себе не прошу, всього лиш телефон, Ти ж такий могутній, завтра Твій день народження, тут у Львові стільки церков на квадратний метр, і всі будуть Тобі молитися, спробуй почути ще одну тихеньку молитву грішної Раби Твоєї…»

Вона знову відкинулася на подушку. Треба ж було так напитися, щоб аж з Богом почати говорити! І про що? Про телефон?!

Вона розсміялася, розмазуючи сльози й туш по щоках. Все таки вона зовсім не годиться в героїні дамських романів. Коли треба — не плаче, коли не треба — не може зупинитися.

…За вікном темніє. Львів сідає за Святу Вечерю. Десь далеко дзвенять дзвіночки. Вертеп. Віка встає і запалює свічку, яку придбала в дорогому бутіку наперед, щоб потім не забути.

А сльози?.. Їх ніхто і так не побачить, нехай собі котяться, можна навіть не витирати. Коли ще випаде нагода поплакати на самоті у серці Львова в ніч перед Різдвом?..

4

Тарас провів рукою по екрану. Той м’яко загорівся, освітлюючи клаптик вогкого підвалу, стіни і труби якого йшли кудись у темряву і губилися там разом із його думками. Ніч перед Різдвом була тихою й зоряною, але з його підвалу — дивись, не дивись — тих зірок не побачиш…

«Ти все таки образилася, моя пташко? Але ж я вже пояснив, тут тобі не Київ, тут інші закони, якби я тебе взяв із собою, це означало б, що ти моя наречена, нас замучили б запитаннями, коли весілля і скільки збираєтесь заводити діточок, тобі це не сподобалося б, правда ж? І мама не знати як на це зреагувала б. Ну все, не дуйся, передзвони. Твій пусик».

То було ранішнє повідомлення. Надвечір тон змінився.

«Давай серйозно. Це всього лиш Різдво, для тебе воно ж не має ніякого значення, ти сама казала, а тепер хочеш мені його зіпсувати. Спеціально так робиш, так?»

З кожним наступним повідомленням тон ставав брутальнішим, слова не добиралися, відчувалося, що адресант не знаходить слів і щоразу перехиляє чарчину, перш ніж щось написати.

«Правильно каже мама, ти застара для мене. Викаблучуєшся, думаєш, я все кину і прибіжу? Я що, не мужик, по-твоєму? Чекай, я приїду, і ми поговоримо».

Тарас не розумів, чому той просто не зателефонує їй, єдиним поясненням був страх, писати легше, сказане не зітреш, можна почати затинатися і голос може прозвучати не так грізно, як хотілося б.

На якомусь із цих повідомлень Тарас зрозумів, що або зараз поїде і відшукає того Ігорка, щоб вправити йому мізки, або…

Він аж завмер на хвилю. Палець обережно торкнувся опції «Відповісти» і зупинився над буквенною розкладкою.

Що відповісти, коли в голові сумбур, а навички ведення кореспонденції втрачені, здавалося б, безповоротно? У голову лізла сама нецензурщина, але ж не буде та дівчина з гострим поглядом і ледь помітною усмішкою так відповідати, можливо, зовсім не буде відповідати на такі бздури, а просто знизає плечима, кине на стіл гроші разом з чайовими і, не допивши золотистої рідини, залишить ту кав’ярню назовсім…

А йому можна відповісти, треба відповісти, щоб такі Ігорки наступного разу знали, що хоч слово — срібло, краще інколи помовчати.

Але слова ніяк не хотіли слухатися мовчазного жебрака…

Після десятків фраз, які він відкинув, навіть уже набраних, навіть майже вже відправлених, Тарас вимкнув телефон і ліг спати.

Завтра Різдво, туристів валом, люди будуть щедрі після ситих вечерь і пишних служб, знай тільки підставляй долоні й капелюхи, а він займається тут дурницями!

Розізлившись на себе, Тарас заплющив очі, і в пам’яті одразу спливла власниця пухнастих мокасин, як вона йшла крізь натовп, ледве переставляючи ноги по землі, а поглядом шукала щось понад головами людей, може, драбину, яка б запровадила її на небо.

Він рвучко підвівся, аж вдарився головою об трубу. Зволікати не можна було, мобілка могла розрядитися, а не годиться залишати того Ігорка без привітання на Різдво.

«Коханий, пробач мені, я так довго тобі не писала, бо збирала речі. Я переїжджаю до тебе. Одразу після Різдва, навіщо довго чекати. Ти правий, треба призначити дату весілля, і діточок одразу заведемо. А мамі скажи, щоб не пхалася до нас. До зустрічі, мій пупсику».

Без жодних вагань відправивши повідомлення, Тарас знову зібрався лягти, але щось не давало йому спокою, якесь млосне відчуття розтікалося венами, болісно щеміло серце. Він вперше за багато часу відчув себе майже щасливим.

От, виявляється, яка вона, помста! Солодка-солодка, а він навіть не пригубив її меду. Здався без бою. Ліг у домовину ще живим на радість ворогам і близьким.

Захотілося вити не своїм голосом до хрипоти, до болю…

«Господи, як там Тебе… правильно величати? Бачиш, до чого я докотився: звертаюся до Тебе з підвалу, хоча колись у хоромах казав: хіба на старості літ… Ти виграв. Підозрюю, що Ти завжди виграєш… Але Ти знаєш, як воно буває? Тебе так само зраджували найближчі, а вороги… били, навіть коли Ти впав… Допоможи. Або не заважай…»

Враз заспокоївшись, увімкнув телефон і детально переглянув інформацію, яка його цікавила. Телефон, не витримавши чергового вторгнення, на якійсь хвилині відключився, але Тарас встиг.

А тоді довго сидів на дерев’яній дощечці, втупившись у темряву підвалу…

5

Віка збирала речі. Без поспіху, спокійна, як день за вікном.

Різдво у Львові видалося сонячним і морозним, як і обіцяла реклама. Але насправді не важливо, де ти, важливо — з ким.

Дивно, її зовсім не тривожило, що вона скаже керівництву і як пояснить провал своєї місії на Західній Україні. Якось пояснить.

Хвилювало одне: що на напрямок Львів — Київ може не бути квитків на сьогодні. Але ж є додаткові вагони, є менш завантажені напрямки з пересадками, є ще автовокзал, урешті-решт.

У вхідні двері постукали. Віка завмерла посеред кімнати з речами в руках, а Семен закричав: «Пррівєт!» і постукав дзьобом у дзеркальце.

Хто це може бути? Власники? Вона заплатила всю суму наперед. Сусіди? На Різдво?

Визирнувши на сходовий майданчик, вона нікого не побачила, зрозуміла, що то діти бавляться, і зачинила двері… тобто майже зачинила. Біля її ніг стояв доволі великий подарунковий пакет. Різнокольоровий (як її шарф!), він був розгорнутий, вона обережно зазирнула всередину і… зойкнула. Там лежав її телефон, а поряд, у целофановому пакеті — велетенські, рум’яні, посипані пудрою пампухи.