Він уже намірився лізти до автівки, коли Олине «а що тра’ казати?» наздогнало його і змусило на мить уповільнити рух.

— Так і скажеш… — Степан намагався перекричати заведений мотор. Він милостиво прочинив віконечко, аби його було краще чути. — Галина Григорівна Вовчок особисто вітає з Новим роком і Різдвом Христовим! А далі — по тексту. Ти ж уже майже рік роздаєш флаєра. Хіба не знаєш, що казати?

Рудницький рушив, обдавши розгублену Олю зловонними випарами, але за мить загальмував і здав назад.

Знову розчинилося віконечко.

— Ледь не забув! — прокричав Рудницький у вузьку шпарину, утворену опущеним склом, що під дією морозу швидко вкривалося білою плівочкою інею. — Попроси цього Харкуна, аби підписався під петицією Галини Григорівни! Він якийсь заслужений діяч мистецтв… Це важливо для справи! Втямила?

Оля механічно кивнула і ще якусь хвилину зачаровано дивилася услід автівці Рудницького, не усвідомлюючи до ладу, що, власне, має робити й куди йти.

Харкун О. М., Заслуж. д. мист. України, 78 років, вул. Хмельницького, 25, кв. 10.

Акуратно виведені літери на аркуші в клітинку містили вкрай скупі дані, що радше скидалися на шифровку. Цікаво, хто це писав? Ігорко? Рудницький? Сама Гага? Підняла однією рукою сумку — не така вже й важка, та й іти недалечко. А може, ще й устигне на автобус, якщо просто зараз рушить і ніде не спинятиметься? Швиденько видасть текст про партію, який і дійсно вже в’ївся в пам’ять так, що коли вночі розбудити — розкажеш, мов таблицю множення. А тоді подарує цьому діячеві мистецтв каструлю, а в ній запакований у целофан кілограм гречки. Це Гага так придумала. Дати гречку пенсіонерові — це підкуп виборця. Але ж у Гаги власне підприємство, яке штампує каструлі, і ті, що мають незначний дефект і вже не годяться для продажу, можуть бути використані з благодійною метою… А гречка — це аби випробувати, як нова каструля варить. Усе просто. Доступно. Дієво.

Чи мріяла Оля роздавати каструлі з гречкою? Мабуть, ні. Одна справа — флаєри, які тицяєш безособово і без жодних зобов’язань, і зовсім інша — каструлі, що їх «втюхували» хай і за більшу платню ті, хто займав вищу ієрархію в партійній піраміді, такі як Ігорко, котрі переймалися вже цілком серйозною агітацією «за Гагу».

У повітрі затанцювали сніжинки. Холодний вітер намагався будь-що дійняти перехожих до кісток. Передсвяткова метушня була в розпалі. Хтось поспішав до центру в пошуках забави, хтось, навпаки, прагнув чимшвидше опинитися вдома, у родинному колі. Тут і там чулися веселий сміх, верески, сигнали автівок. Місто ніби розчинилося в цих звуках, а в Олиній голові спливла остання фраза Рудницького: «Вже ходили наші не раз до того Харкуна, але ніхто не відчиняв… Проте на Святвечір хтось має бути обов’язково…»

Серединою дороги задзеленчала «шістка». Помчала на Збоїща. І вперше за останні півгодини Оля зажаліла за тією втраченою хвилиною, коли випустила з уваги час і милувалася сніжинкою. Аби ж встигла тоді на свою «двійку»… Тоді б, може, їй стало снаги сказати Ігоркові «ні»… Але далі жаліти себе і роздумувати над тим «аби» не було ні часу, ні бажання, тому просто перейшла на непарний бік вулиці й рушила на пошуки потрібного будинку.

У під’їзді було вогко і моторошно. Після засніженого дня темрява, яка огорнула відразу, щойно старі дерев’яні двері зі скрипом причинилися, видалася нестерпною. Олі довелося присвітити собі мобільним, аби принаймні бачити, куди йти. Вона ледь розгледіла на перших дверях першого поверху напівстерту цифру один. Наступні двері сходового майданчика, розташовані попарно біля високих стрілчастих вікон, жодних цифрових позначок не мали. Натомість на вицвілій облямівці одних виднілася табличка з напівстертими вензельками літер: «Лікар Мілевський Р. О.» Не було іншої ради, як рушити дерев’яними рипливими сходами на другий поверх. Каструля неприємно бемкала в картатій торбі, від чого під’їздом розходилася дражлива луна. Здавалося, кожен закапелок повторює і помножує цей достоту металевий звук і будь-якої миті невдоволені мешканці будинку повибігають із помешкань, аби побачити, хто призводить до такого шаленого тарараму у святковий день.

На другому поверсі виявилося, що квартир удвічі більше. На перших дверях вдалося розгледіти цифру п’ять. Стерта оббивка наступного помешкання не мала жодних надписів чи табличок, як, зрештою, і всі інші. Оля зосереджено потерла чоло і пішла за годинниковою стрілкою від дверей із п’ятіркою, рахуючи вголос.

— Шість… Сім… Вісім… Дев’ять… Десять… — нерішуче спинилася. Тут чи не тут?

Дзвінок звисав на дротині і не надавався до вжитку, а самі двері були старі й обтягнуті таким стертим дерматином, що його колір годі було визначити в напівтемряві. Вони озвалися до Олі старечим зойком, мовби живі, щойно її рука торкнулася їхньої поверхні. Принаймні так їй здалося. Ніхто не відгукнувся на її настирливе гупання, і десь на споді вже встигла зажевріти крихітна надія, що знову нікого нема вдома… Аж раптом по той бік дверей почувся якийсь звук, і наступної миті на порозі намалювалася відзіґорна панна з чудернацькими спіральками на голові, у халаті й капцях.

— Ти Ігорова дівчина? — Незнайомка критично роздивлялася Олю, серце якої тріпнулося, мов спіймана пташка.

«Ігорова дівчина»? Вимовлене вголос уперше баченою кралею «Ігорова дівчина» приголомшило, причмелило, прибило до землі… Невже Ігорко так її відрекомендував заслуженому діячеві мистецтв Харкунові? Але чого в такому разі жодним поглядом ніколи не натякнув про це Олі?

— А ти нічо… — Панна і далі їла її очима. — Ну то ходи вже в хату… Не напускай холоду, — майже наказувала, точнісінько як Ігорко.

— Ви… — Оля нерішуче тупцяла біля вішака, на якому красувалися модна дубляночка («Мабуть, кралі в халаті…» — подумалося Олі) і якісь древні лахи, від яких відгонило нафталіном. Загалом дух у помешканні був спертий, як це часто буває у старих львівських будинках.

— Не парся… Кажи мені «ти»… Я все-таки Ігорова сестра. — Незнайомка невдоволено піджала губи. — Та й не настільки я старша за Ігоря. Три роки — хіба це вже причина викати? — закінчила майже сердито.

Ольгу аж пересмикнуло від такого панібратства і перепадів настрою співрозмовниці. Не менше її приголомшила і щойно почута новина: Ігорко має сестру, яка мешкає у Львові. Чи не мешкає, а теж прийшла сюди у справах партії? Але ж… Капці… халат… бігуді… Чого вона оселилася в цього Харкуна? Дивина… Але вголос Ольга спитала лише ім’я своєї візаві й почула у відповідь: «Оля, як і тебе». Факт того, що Ігоркова сестра її знала, хай і заочно, дещо заспокоїв і збив докупи думки, які порозліталися, мов більярдні кулі від хвацького удару. Зародилося і міцніло переконання в тому, що вона таки втрапила туди, куди мала, що її чекають і пригода, котра випала їй майже на самісінький Святвечір, не така й неприємна, як видалося спершу. А ще… десь у животі залоскотав щойно народжений метелик: Ігорко розказав про неї сестрі і повідомив, що вона, Оля, — його дівчина! Чого ж він тоді жодним чином не виявляв своїх почуттів? Може, готував сюрприз?

— Кинь речі там… Тоді розкладешся… — Ігоркова сестра широко, не ховаючись, позіхнула. — Пішли… Із дідом познайомлю. Він у нас заслужений… — на мить замислилася, добираючи потрібне слово.

— Діяч мистецтв?.. — несміливо підказала Оля, вішаючи простенький пуховичок поруч із дорогою дублянкою.

— Ну можна й так сказати… — Тезка щиро розреготалася і рушила углиб темного коридору. Старі дошки жалісливо зарипіли під ногами. Знову неприємно вразив застояний дух із характерними нотками влежаних старих речей, які зберігаються в не менш старих шафах, що їх ніхто роками не відчиняє і не провітрює.

Оля підвела погляд і побачила на стіні велосипед, що внаслідок еквілібристичних чаклувань завис між підлогою і стелею. За ним впиралися носаками у стелю дерев’яні лижви, які також приклеїлися до стіни в дивовижний спосіб. «Дідо? Який ще дідо? Харкун — дід Ігорка? — Оля знову втратила Аріаднину нитку, що була таким-сяким провідником у цьому лабіринті думок — вражень — хитросплетінь, у який її кинули, мов сліпе кошеня. — Може, це все розіграш? „Прихована камера“? Абощо?» — втішала себе, намагаючись вдихати якомога менше встояних порохів.

— Працює… — Ігоркова сестра стояла в напівпрочинених дверях навпроти вікна. Бігуді-спіральки на її голові, намотані на вибілене волосся, утворювали при денному світлі химерне видиво. Виглядало, що голова кралі набула подобизни німбу…

Оля струснула головою, і картина світу довкола набула звичних форм і кольорів.

— Гм… Дідуню… А в нас сьогодні гостя! Така пишна молода особа до нас завітала… — Олина тезка заспівала янгольським голосочком, а тоді швидко відступила вбік.

За громіздким дерев’яним столом сидів сухенький дідусь, розглядаючи щось крізь смішний окуляр, що тримався на його голові за допомогою чорної гумки. Такі химерні пристрої Оля бачила лише на картинках про годинникарів, і ніби на підтвердження її здогаду Ігоркова сестра шепнула до неї: «Дідуньо — відомий годинникар… Не лише в Україні, а й за її межами…» Тепер уже й Оля помітила, що зайшла, власне, не в просту кімнату, а у справжнісіньку годинникову майстерню, де не було інших меблів, окрім уже зауваженого нею столу і стільця біля нього, проте всі стіни вкупі з гладенькою стільницею були завішані й заставлені годинниками найрізноманітніших форм і оздоблення, розміру та кольору. Були тут годинники із зозульками, з надр яких звисали на ланцюжках мистецьки зроблені шишечки, були елегантні красені із золотими маятниками, що шляхетно розхитувалися на довгих ніжках, були навіть годинники — електронні табло, що особливо здивувало Олю, бо, на її переконання, такі мали б працювати на звичайних батарейках і не містили у собі складних механізмів.

— Оляно, я ж просив не турбувати мене, коли працюю… Маю відповідальне завдання… — Голос старого якнайкраще пасував до всього того, що Оля вже побачила й почула в цьому чудернацькому помешканні, бо скидався водночас і на рипливий віддих вхідних дверей, і на жалісливе порипування підлоги в коридорі, і на розмірене цокання годинникового механізму.