Мира прокинулась уранці від настирливого дзвінка у двері, неприємного, гучного, дратівливого. Вона нікого не чекала, тому спершу причесала в передпокої біля люстерка волосся і зазирнула у вічко. За дверима стояв Арсен. Забракло повітря, серце застукало так, наче вона пробігла марафон, відчула слабкість у руках і ногах. Щось схоже вона зазнавала під час перших зустрічей — від радісного хвилювання, від незрозумілого страху перед ним.

Вихором у пам’яті пронеслась одна дурнувата фантазія перших після розриву днів. Не фантазія, а нав’язлива мрія, що яскраво з’являлася в уяві, набуваючи реальних рис, наче показувала вигаданий фільм. Сюжет — справжнє індійське кіно. Мира, тобто головна героїня з обличчям Айшварії Рай, смертельно хвора, лежить у лікарні. Доктор, таємно закоханий у неї, скорботно опускає очі, не в силі подивитися суворій правді в обличчя. Її єдине прохання — востаннє побачити коханого Арсена, бо життєві сили покидають безпорадне тіло. Вона нічим не дорікне йому, тільки подивиться очима, повними сліз, і відчай збентежить душу — між ними все могло бути по-іншому, вони щасливо жили б і померли в один день, кохаючи одне одного. Треба було мати трохи більше терпіння, співчуття, уваги, аби не розплескати дорогоцінний дар взаємного кохання і не виявитися банкрутами. Арсен падає біля ліжка на коліна і, теж обливаючись гіркими слізьми, як це красиво робить Кхан, кається, кається, кається…

Чесно кажучи, остання сцена була не дуже переконливою, Мира не могла уявити іронічного і впевненого в собі коханця в такій жалюгідній ролі, до того ж він винуватив у всіх суперечках тільки її.

За дверима стояв Арсен, і треба було впустити непроханого гостя. Відмикаючи, жахнулася, що чоловік побачить її після сну, без макіяжу, пом’яту, непривабливу.

— Може, пригостиш кавою? — ось що він сказав перше і без запрошення пройшов на кухню і поклав коробку з цукерками на стіл. Італійські марципани, які привіз із відрядження його колега.

Здаля Мира почула матусин голос: «Це ж будуть не марципани, а отрута!» Усе залежить від настрою, з яким їх робити або їсти.

— Ти не повернулась до батьків, чому? Яка тобі потреба жити в цій буді? — зневажливо повів поглядом по спартанській квартирці.

Жінка мовчала, набрала у чайник води, знайшла пакуночок з меленою кавою, додала у цукерницю ще цукру. Не поспішаючи, виклала на таріль залишки печива. Кухня була замаленькою, щоб дотримувати дистанцію відчуження.

Аромат кави наповнив повітря. Арсен мовчки дивився на Миру, на схудле обличчя, на очі, що виглядали більшими і виразнішими, на тоненькі пальці — вона змінилася і стала ще привабливішою. Ніби старе подружжя, якому вже нема чого сказати одне одному, вони мовчки пили каву.

Коли Мира прибрала порожні чашки, Арсен, збентежено посміхаючись, поклав поруч із марципанами малесеньку ювелірну коробочку і лагідно попросив:

— Примір.

Перстень з величезним діамантом заграв на ранковому сонці тисячами граней. Арсен виклав за нього всю річну премію, відмовився від купівлі нового автомобіля — які ще докази його кохання потрібні цій незбагненній жінці?

Мира не втрималась, взяла перстень і почала його розглядати:

— Перша іграшка, яку ти зруйнував, була кращою.

Арсен, радіючи, що все поки йде за планом, звично — трохи насмішкувато — запитав:

— Це ти про що?

— Ти дійсно не розумієш? Тоді поясню для винятково нездогадливих. — Мира навмисно повторила одну з його принизливих фраз. — Моя перша іграшка — це моя віра в твоє кохання, у твою вірність, у твою надійність. Три місяці я існую в лихолітті, в розчаруванні, у самотності, а ти приходиш несподівано, ніби нічого не сталося, і, як у кав’ярні, замовляєш собі кави. Я щойно почала приходити до тями, щойно почала звикати жити без тебе. Яка ти жорстока людина…

Арсен не дозволив їй закінчити, вона могла наговорити зайвого, і тоді злі, розпачливі, але правдиві дорікання зробили б примирення неможливим. Рішуче взяв її за руку і надягнув на палець перстень. Відчув полегшення, перстень підійшов за розміром.

— Пробач, кохана, я був дурнем, — сказав і побачив сльози в її очах.

Обійняв, але вона м’яко вислизнула і пройшла до кімнати, встала біля вікна, відвернувшись.

Надворі діти прикрашали голий кущик з тоненькими гілочками паперовими гірляндами, картонними зайчиками, білочками, ведмедиками. Сперечалися, розмахували руками, беззвучно, як у німому фільмі.

Арсен вперше побачив Мирині сльози, вона не заплакала, навіть почувши від нього: «Якщо тобі так погано зі мною, то можеш зникнути з моїх очей». Хіба він припускав, що ці слова, які вилетіли зопалу, стануть останньою краплею в скарбничці дрібних непорозумінь, образ, невдоволення одне одним? Він не знав її, не очікував, що вона позбирає речі, не дивлячись на нього, наче він став невидимкою, залишить ключі від його квартири на гачку в передпокої і зникне вночі. Хіба він виганяв її? Вона могла б пересердитися в іншій кімнаті або зателефонувати подрузі та пожалітися на нього і — заспокоїтися. Як будь-яка нормальна жінка. Але вона пішла, а він не спав усю ніч, хвилювався, але так їй і не зателефонував.

Арсен підійшов до Мири, став поруч. Діти вже прикрасили кущик і заходилися грати в сніжки. Сонячний ранок був морозяним, сніг погано ліпився, кульки в польоті розліталися мільярдами сніжинок, яскравих у променях сонця. Діти раділи, наближалося Різдво. І марципани в яскравій італійській коробці на чужій кухні поступово втрачали отруту і ставали їстівними…

Тетяна Белімова

Зайва хвилина

Ольга простягнула руку, і на її пістряву мітенку повільно сіла бездоганна сніжинка. Саме ця зайва хвилина, витрачена на красу, непоправно змінила розклад і без того перевантаженого дня. «Двійка» весело продзеленчала в бік Личаківської. Хвилина… Лише однієї хвилини забракло, аби зараз їхати до гуртожитку, де вже спаковано наплічника з невибагливими подарунками для родини на Різдво.

— Ось маєш… — Оля дивилася услід трамваю, ніби сподівалася, що він зараз зупиниться і персонально для неї відчинить двері. А тоді махнула рукою, немов прагнула впорядкувати власні думки. Поїхав трамвай… То й що? Приїде наступний. Святкового настрою це їй не зіпсує, адже сьогодні вона повернеться додому, де за родинним столом дід Омелян хитренько всміхатиметься в козацькі вуса, бабця Марія буде ревно слідкувати, аби хтось із молодших дітей не перевернув Дідуха і не загасив свічок, а мама перейматиметься, аби страв конче було дванадцять. У жодному разі не менше. Борщ із вушками, голубці з пшоном і грибна мачанка до них, вареники з картоплею, короп, фарширований яриною, бурячки зі смаженою цибулькою та чорносливом, узвар, що пахне літом і бабиною піччю…

Оля і далі б стояла і мріяла про святкову вечерю, якби не телефонний дзвінок. Лише одного погляду на підсвічений екран вистачило, щоб остаточно прийти до тями.

— Ігорку? — хотіла, але не могла приховати хвилювання, що змушувало голос по-зрадницьки дрижати.

— Так, це я, мала… Впізнала? — Ігорко періодично десь пропадав і знову виринав із хвиль ефіру, ніби хтось невідомий крутив важіль гучності на великому приймачеві, то додаючи, то збавляючи децибели. — Ти ще у Львові, мала? — виринув він на хвилі хрускоту, мов бувалий серфінгіст, долаючи чергову перешкоду.

Олі хотілося відзвітувати про те, як вона три години поспіль роздавала флаєри партії на площі Ринок, ні на хвилинку ніде не відлучалася і не давала «по два в одні руки». І не лише тому, що саме завдяки Ігоркові вона отримала цей підробіток і, якби не він, напевно, ніколи б не наважилася працювати на політичну партію. І не лише тому, що вони були з одного містечка і за збігом обставин навчалися в одному університеті, хоча й на різних курсах і факультетах. А, найпевніше, через те, що це був Ігорко. Просто був, і цього було достатньо. Олі хотілося, аби його голос звучав довше, і не важило, про що вони говоритимуть, чи про роботу, чи про завтрашнє Різдво, чи про рідний Золочів, чи про зимову сесію в університеті. Проте замість цього Оля тільки писнула у відповідь «так»…

— О! Чудово! — здавалося, Ігорко ні на мить не сумнівався, що Оля стоїть на бойовому посту й не надурить його, як це роблять інші дівчата і хлопці. — Слухай-но… Підійди до офісу. Там тобі Степан Рудницький дасть нашу продукцію. Треба занести за однією адресою. Дуже треба! Розумієш? — Ігорко на мить зовсім пропав з ефіру, але все ж примудрився виринути з одним-єдиним «передзвоню пізніше» перед тим, як зникнув остаточно.

Оля розгублено дивилася на мітенку, де ще хвильку тому світилася бездоганна сніжинка, а зараз поволі згасав екран мобільного. Власне, нічого нового не сталося. Ігорко так завжди розмовляв із нею, ніби віддавав накази, які не можна було обговорювати, а лише виконувати. Але хай як металево чи й по-диктаторськи звучав його голос, блакитні очі в цей час дивилися з якоюсь ніжною зухвалістю. Саме в такому поєднанні. Зараз Оля, звісно, не бачила його очей, але уявити їх було нескладно. Це ж Ігорко… Він такий…

Офіс партії був зовсім близько — на початку вулиці Богдана Хмельницького. Але якщо зараз піти туди, а тоді ще з «продукцією» за адресою — це автоматично означатиме, що встигнути на рейсовий автобус до Золочева буде просто нереально. Іти й лишитися на Святвечір у спорожнілому студентському гуртожитку? Не йти, але, напевно, назавжди втратити прихильність Ігорка? Зайвої хвилини для роздумів не було. Ноги повільно, але невблаганно понесли в бік офісу.

— Чого так довго? — замість привітання визвірився Степан Рудницький. Він був правою рукою самої Галини Григорівни, а позаочі Гаги. Очільниця партійного осередку вочевидь отримала своє таємне назвисько за корегування зовнішності далеко не природним способом. Важко було сказати, скільки років мала Гага, її силіконові вуста і гладеньке від кислоти обличчя не надавали жодних підказок щодо її віку. — На ось… Після свят відзвітуєш… — Рудницький сунув у праву Олину руку об’ємну картату торбу з «продукцією», а в ліву — учетверо складений папірець з адресою.