— Ми з Арсеном їдемо до Праги, з його друзями, вже і квитки купили, і місця у готелі забронювали. — Мира наче виправдовувалася. Підняла голову — побачила потемніле обличчя матері, яка швидко перемішувала мигдалеву муку з цукровою пудрою. І хвиля провини піднялася в її душі, але при згадці про Арсена стихла.

Вона слухала і не чула батьків, і теоретично в чомусь вони мали рацію, до тої межі, яка не стосувалася коханого Арсена, адже її особисте сонце не мало на собі плям, не могло бути негідником і зрадником. Мира була щиро впевнена, що її красень — саме та кам’яна стіна, за якою мріє сховатися будь-яка нормальна жінка, забувши свої недолугі феміністичні принципи. Такий, як Арсен, не буде на тебе тиснути вічним незадоволенням, капризами, криками й іншим арсеналом зброї неврастеніка з незліченною кількістю комплексів «царя природи».

Про що говорилося далі, вона вже не пам’ятала, деякі слова, які вимовлялися батьковим спокійним голосом, набували майже нецензурного зафарбування, і зупинили цей неприємний потік болісної ріки лише слова матері:

— Господи, хіба це марципани? Це ж отрута буде! Хіба з таким настроєм їх готують?

Ця важка розмова була рік тому… У всьому, що відбулося потім, винна сама… Це вона майже не спілкувалася з батьками, телефонувала раз на три дні й доповідала, що здорова, спочатку дізнавшись, що з ними теж усе гаразд, особливо з дідом.

Спочатку Арсен був втіленням турботи, уваги, делікатності, обережності.

Вона переїхала до нього, наче повернулася в дитинство. Такий самий комин у великій залі, блискучий паркет дорогої деревини на підлозі, височенні стелі. Навіть вид зі спальні був схожим — гострі шпилі костелів, червоні черепичні дахи.

Мира так і не зуміла полюбити помешкання — фешенебельний двохповерховий особняк у передмісті Львова, яким батько пишався, наче символом життєвого успіху. Вона ненавиділа новий будинок за все: за незвичні візерунки на нових вікнах, за помпезні кришталеві люстри, за білі балюстради на терасі. Це через нього батько продав стару дідову квартиру в старому австрійському будинкові — як дід погодився на такий нерівноцінний обмін? І вона мусила залишити друзів, свій найвеселіший у школі клас і звикати до всього нелюбого й нового. До школи вона тепер їхала декілька зупинок у маршрутці, а не йшла по бруківці, слухаючи свої радісні кроки.

Мира пам’ятала, як Арсен вперше привів її до себе. Він нещодавно придбав квартиру і радів, як неофіт радіє світлу, вперше відчутому у глибинах душі. Починався найщасливіший час їхнього кохання. Вона підняла штори — і засміялася: таким рідним, не забутим, був вид з вікна. Коханий стояв поруч, він іще не знав, що могло її так втішити в кавалєрському барлогу, але засміявся так само, обняв її та почав цілувати лоба, очі, щоки, шию, поцілунки ставали дедалі відвертішими, вона і зараз пам’ятала ніжність його губ, ніжність і пристрасть людини, яка кохає…

Мира отямилась від спогадів і почала шукати ключа від квартири.

А радісне свято Різдва наближалося, і все місто раділо і дихало цім очікуванням, і обличчя перехожих виглядали світлішими й добрішими, а передсвяткові клопоти такими бажаними. А вранці телефонував тато і запросив їх з Арсеном до себе, іще й додав: «Надіюсь, цього року ви вже не поїдете до Праги?», — а їй знову не вистачило сміливості розповісти про свою самотність.

Нашвидкуруч перекусивши, Мира забралася під плед і несподівано для себе заснула, а прокинулася вранці від настирливого дзвінка у двері, неприємного, гучного, дратівливого.

Лагідно задзеленчав дзвоник, і за хвильку на порозі вже стояло «святе сімейство»: двоюрідний Арсенів брат Микола з дружиною і двома маленькими синами, усі червонощокі з морозу, галасливі, веселі.

— Не лякайся, ми не надовго, — жартома заспокоїв брат, — я вже зранку всі справи в єпархії залагодив, з владикою переговорив, місто дітям покажу — і додому.

— Залишайтеся на Різдво, — гостинно запропонував Арсен. Вони рідко бачились, кілька років тому Микола закінчив семінарію, став священиком, клопоти не дозволяли йому часто приїжджати до Львова. Несподіваний візит потішив Арсена.

— Яке залишайтеся! — весело перебив брат, спритно і звично допомагаючи малечі роздягатися. — Матінка наша трохи відпочине, і в дорогу.

Арсен вдруге — вперше було на весіллі — побачив дружину брата: з тонким худеньким обличчям без косметики, Лукія розстібала сільський, вишитий яскравими квітами кожушок, спокійна, не метушлива. Вона не була красунею, але милі і привабливі були її рухи, приязна посмішка. Вона випірнула з одягу, і Арсен побачив величезний живіт. Брат часу не гаяв.

Перехопив іронічний погляд і завалив словами, наче землю снігом:

— Зараз перекусимо, чайку поп’ємо і матінці дамо трохи полежати. Саму в селі побоявся залишати, хоч і зарано, але сам розумієш. У мене парафія на три села, вдома рідко буваю, церкву відбудовуємо, а тут така оказія святкова, сімейство до Львова звозити! Отакої! — раптово вигукнув отець Микола, побачивши темні плями на штанцях меншого, витягнув його з комбінезона. — Чого ж ти, Іванку, не попросився? А в тебе, Мишку, все гаразд?

Хлопчик обійняв батька за шию і щось швидко зашепотів.

— Ходімо, ми зараз.

І вони швидко зникли за туалетними дверима. Але за хвилину Мишко пройшов до кімнати, де Лукія прилягла на дивані, і сів у неї в ногах. Іванко стояв у мокрих штанцях, чемно чекаючи батька.

— Чого ж не попередив, синку, я б одразу взяв чисте, а тепер чекай, я швиденько до машини, а ти чайок запар, добре? — Брат натягнув кожуха і зник за дверима.

За спиною Арсена пролунав жіночий голос:

— Помити б дитину, — і Лукія подивилася на нього нерішуче.

Його осяяло:

— Я вам допоможу, — підхопив хлопчика на руки, а матінка стягнула мокрі штанці, якісь панчішки, шкарпетки, і Арсен обережно, як дорогоцінний кришталь, поніс малого до ванної кімнати, вперше зіткнувшись із такою прозою побуту.

Відчувши теплу воду, Іванко засміявся, до кімнати заглянули Лукія з Мишком і також засміялися. Сміх — заразлива річ: з чого було радіти Арсенові, але ж і він, направляючи струмочки душа на тільце дитини, безтурботно розсміявся, вперше за останні три місяці.

Чистесенький Іванко вже сидів на дивані, замотаний у величезний махровий рушник, коли повернувся отець Микола з двома пакунками в руках. Один він простягнув старшій дитині:

— Ти, Мишку, допоможи матусі одягнути братика, а ми з Арсеном приготуємо чайку.

На кухонному столі з’явилися пироги, якісь кренделі, галети, печиво, слоїк з медом.

— У мене є чим вас пригостити, повний холодильник. — Арсен розчинив білі дверцята, але Микола, кинувши оком на делікатеси, заперечив:

— Хіба що фрукти, а решта годиться нам тільки після посту, ти вибач, ми своє їстимемо.

— Я чув, що мандрівники мають право не додержувати посту.

— Навіщо лукавити? Які ми мандрівники? Вранці поїхали, ввечері повернемося. Ти краще скажи, де твоя Мира. На роботі?

Арсен наповнив електричний чайник водою, ввімкнув, дістав з полиці чашки, тарілочки, заходився розкладати пиріжки і після паузи, наче запитання його особисто не стосувалося, байдуже виголосив:

— Ми з нею розбіглися в різні боки, характерами не зійшлися, — підняв голову і побачив уважний співчутливий братів погляд.

— А рік тому я й не помітив, що характери у вас обох погані. Пожили разом — і розбіглися. Біда…

На щастя, закипів, засичав чайник, і Микола припинив дорікання, а Арсен заварив чаю, почав ретельно мити фрукти.

— Біда, — знову повторив, наче до себе, Микола, — як же ти допустив таке?

— Ти вирішив мене висповідати нині? — Арсенові хотілося надати голосу жартівливого тону, а пролунало грубо. Стало соромно.

— Що ти! І в думках не було сповідати, у мене і без тебе парафіян вистачає. Новина для мене важка, збагнути важко. Рік тому щаслива, впевнена людина доводить, що штамп у паспорті не має жодного значення, якщо двоє кохають одне одного, а тепер… Я пам’ятаю, як Мира на тебе дивилася, ти ж для неї всім був: чоловіком, коханцем, братом, другом, батьком, оракулом, кам’яною стіною, притулком… І все зруйновано, все знищено, пустка, і кого звинувачувати?

Брат почав міряти нервовими кроками величезну кухню:

— Ти хоч знаєш, де вона, як? Чи повернулась до батьків?

— До батьків не повернулась, десь у центрі винаймає квартиру. — Арсену було неприємно підтримувати розмову, але й ображати брата не хотілося.

— Виходить, з батьками стосунки зіпсовані. Десь винаймає… Бідолашна!

На кухню прибігли хлопчики, і розмова припинилася. Арсен посадовив дітей до столу, а Микола поналивав чай у горнятка, а одну чашку поніс Лукії, з парою пиріжків.

Уже сутеніло, коли Арсен вийшов проводити «святе сімейство» до машини. Мовчки спостерігав, як дбайливо брат усадив синів у дитячі автомобільні крісельця, ретельно перевіривши кріплення, потім розчахнув дверцята перед Лукією, обережно підтримав, щоб — борони Боже — не послизнулася й не впала. Присів навпочіпки, поправив спідницю і на якусь хвильку притисся обличчям до її колін. Арсена вразило — скільки пристрасті ховалося в цьому швидкоплинному жесті, яким щастям засяяло обличчя молодої жінки.

При матінці Микола запитань не ставив, але, закінчивши розміщувати своє сімейство та захряснувши дверцята, міцно обійняв брата на прощання й не стримався:

— І ти нічого про неї не знаєш?

— Навіщо мені щось про неї знати?

— Брате, якщо тобі погано, їй у десять разів гірше, вона ж жінка! Ти її взяв, за неї відповідаєш. Була ж єдина плоть. Вінчані — не вінчані, все одно єдина плоть! — І раптом, наче отямився, міцно стис Арсенову руку: — Пробач мені, брате, пробач. Дякую за гостинність. — Стара «Лада» зашурхотіла колесами по снігу, який щойно випав. Малеча весело махала на прощання, і радісні дитячі обличчя були наче бальзам на відкриту рану, про яку світ навіть не здогадувався.