Тетяна Белімова - Львів. Смаколики. Різдво

— Ну що, онуцю, виспалася? Ти мені дуже потрібна. Там будеш тільки заважати, — киває в бік кухні. — То ми з тобою підемо готувати наше подвір’я і нашу господарку до святого дійства. Гайда дерева лякати.

Мені пересихає в роті. Я знаю, що зараз буде. Вже втретє в передріздвяний час я виступаю «прислужником Господаря дому». Ним може бути тільки невинна душа. Я в родині наймолодша і зараз дуже тішуся з цього. Тому ствердно киваю.

Мовчки виходимо на подвір’я.

Не варто порушувати словами урочистість святочного моменту. Слова також матеріальні, особливо сьогодні.

На дворі сніжно й урочисто біло. Сонце кволо посміхається і так низько стоїть над землею, що здається: коли добре розігнатися й підстрибнути, можна його пальцями зачепити. Мороз щипає за носа, покусує руки. Виймаю з кишені вовняні рукавиці. «Не так швидко, Діду Морозе!» Все, тепер не вкусиш. Іду за дідусем. Дбайливо порозчищувані стежинки-вервечки — ніби лабіринти в царстві зими. Зупиняємося біля стодоли. Дідусь заходить усередину. Стою й чекаю. Виносить у руках цілий оберемок сплетених із пшеничної соломи перевеселець.

— Ти знаєш, для чого!

Ні. Це не запитання. Беру їх обережно й притуляю до себе. У мене в руках зима, що пахне жнивами.

Крокуємо далі. Виходимо за хлів. Там не розчищено. Сніг лежить незайманим обрусом. Порушуємо його орнамент. Дідусь іде першим, прокладаючи для мене, малої, стежину.

Сад спить, вбраний у тепленькі білі кожушки. Не гойдаються від вітру руки дерев. Холодно і тихо. Підходимо до яблуньки. Вона вже два роки не родить. Ховаюся за нею. Дідусь піднімає сокиру, вдавано сильно замахується і легесенько вдаряє по дереву тупим боком.

— Не рубай мене, буду вже родити! — пищу я.

— Нє! Зрубаю! Чого ж не родила? — удавано сердито говорить дідусь і вдруге вдаряє по яблуньці.

— Не рубай, будь ласочка, буду родити. Ось побачиш — буду! — пищу я.

— Нє! Зрубаю-таки! Ти вже раз мені неправду сказала! — втретє дідусь розмахується і легенько торкається дерева сокирою.

— Бійся Бога! Не рубай! Буду родити лучче за всіх! — благаю перелякано.

Мені здається, що це я — та бідна яблунька, і, хоча розумію, що все це не насправді, вкладаю в ті слова стільки жалю й так палко обіцяю, що дідусь аж усміхається кутиками уст.

— Ну та добре вже! Дивися мені! То востаннє прощаю таке зухвальство!

Я ніжно обіймаю яблуньку і перев’язую перевеслом. Дідусь прямує до наступного дерева. А я тим часом притискаю розпашілу від хвилювання щоку до холодного шершавого тіла дерева. Якусь мить слухаю калатання свого серця, і мені здається, що то перелякано вистукує серце яблуньки. Потім цілую яблуню і пошепки промовляю: «Гляди ж, не підведи мене!»

Наздоганяю дідуся. Він вже добредає до старої, майже всохлої вишні. Бабуся ще торік просила її зрубати — все одно не родить. Дідусь не послухав: «Усі мусять мати ще одну спробу, навіть старі дерева». А навесні та восени чимсь там удобряв її. Заледве встигаю заховатися за деревцем. Продовжуємо.

— Не рубай мене, буду вже родити! — як обітницю промовляю слова.

Те ж саме робимо ще п’ять разів.

Усе, що відбувається далі, по-іншому як містичним назвати важко. Моя така юна й така ще наївна душа приймала чар святочного дійства, наче Божу ласку, яка дарує благословення на життя в наступному році.

Уся робота, крім приготування вечері, вже перероблена. Усе в господарці чемно стоїть на своїх місцях. Позичене — повернуто, загублене — віднайдено. І хата, і господарка світяться чистотою й порядком. Сьогодні прибирати, порати, виносити сміття з хати чи, борони Боже, позичати — забороняється. І неживе, і живе має бути вдома — легко в такий день винести щастя чи здоров’я з хати або позичити його назавжди недобрим людям. Бо хіба добрі такого дня стануть щось позичати?

Вечеря зготовлена. А я, мала, нетерпляче поглядаю то на годинник, то на небо, вишукуючи першу зірку. Зимове сонце втомлено ховається в холодних небесних перинах, якась мить — і вже:

— Зоря, Зоря! Дідусю, бабусю, мамо! Перша зоря!

Влітаю в хату, вся аж тремчу від задоволення. Дочекалася! В бабусі і мами все готово. Бабуся кладе по кінцях столу біленькі зубочки часнику, схожі на серпики молодого місяця. І бурмоче під ніс ледь розбірливе:

— За лісом-пралісом хатка стоїть. А в хатці престол лежить. Кладу сей зубок на перший куток. Йди, нечиста сило, на мха, на болота, на сухі очерета. Кладу сей зубок на другий куток. Тут тобі не стояти, тут тобі не лежати, жовтої кости не ламати, червоної крови не пити. Кладу сей зубок на третій куток! Забирай, нечиста, своє військо, бо тобі іти на болотні мхи, на темні луги, на пусті ліси. Кладу сей зубок на четвертий куток! Згинь, маро, на ниції лози, на сухії очерета. Де півні не співають, орли не літають. Там твої їдіння і видіння. Згинь!

І мені видається, що всі погані сили розбігаються, розлітаються на болота й на мхи, не витримуючи сили та моці бабусиних слів і світла різдвяної зірки.

А бабуся застеляє стіл вишиваним обрусом, і той стає урочистим і усміхненим.

На порозі хати з’являється дідусь, несучи перед собою величний Дідух — останній сніп з літньої пшеничної ниви. Кажуть, що у ньому живе дух поля й ані спалювати, ані нищити його не можна. Після Різдва його знову заховають в коморі, а навесні урочисто винесуть у поле, бо коловорот живого має бути вічним. Оселю наповнює запах соломи та сіна.

— Дай, Боже, щастя! — говорить дідусь.

— Дай, Боже, дякую! — відповідаємо хором. — А що несеш?

— Несу золота багато та й у вашу щедру хату.

Дідусь кладе Дідуха під святочний стіл. Тим часом мама передає мені в руки великий полумисок, а в ньому по декілька ложок з кожної різдвяної страви. Страви поки що на святочному столі не стоять. Дідусь першим бере в руки спечений хліб, мисочку куті, і ми з ним, Господар оселі і я, невинна душа, виходимо з хати та йдемо причащати худібку.

Заходимо до хліва. Кидаю по ложці страв і корові, і телятку, і вівцям. Дідусь торкається хлібом тричі до голови кожної худобинки та маже між очима хрестик пальцем, вмоченим у кутю. Даємо їсти і домашній птиці, і кроликам. Тоді прямуємо до пасіки. Обходимо уважно кожний вулик. Це напрочуд тремтливе дійство. Дідусь благословляє святим хлібом бджолину родину й робить на вуликах хрестики пальцем, змоченим у куті. Я знаю, що цієї ночі худібка з Богом розмовляє, особливо бджоли. То мусиш усім вгодити, як добрий господар — багатства володар. Особливо того багатства невидимого, що маєш у душі. Дідусь так каже. А я, мала, слухаю то все і запам’ятовую.

Далі прямуємо до криниці. Мені завжди здавалося, що саме в ній ховається від людського цікавого ока дух хати. Облазивши всі закутки нашого обійстя, навіть видивляючись його крізь вушко циганської голки, впевнено зробила такий висновок. Бо коли зазирнути в нашу криницю, то обов’язково, і вдень також, побачиш зорі та ще чиюсь тінь. А коли наважишся з нею поговорити, то у відповідь почуєш дивну луну, не схожу на луну в горах чи в порожній кімнаті. Та дідусь каже, що у криниці живе Криничник і кривлятися з нього не можна, бо вода буде несмачна. Дідусь урочисто підходить до криниці, відчиняє скрипучі й трохи примерзлі двері-ворота. «Кигик!» — вітається з нами Криничник. Дідусь набирає повнісіньку ложку куті й вкидає до криниці. Чую плюскіт — крапельки звареної пшениці торкаються плеса води. І тоді вчувається мені чи то весняна, чи то літня благодатна злива. «На багатий врожай, на погідний рік», — шепочуть вуста. Це робиться для того, щоб не було посухи влітку, і мені видається, що стихія води нас чує, розуміє й відповідає нам.

Нарешті все живе і майже живе благословили, можна вертати до хати.

Мама з бабусею чекають на наше повернення. Мама забирає в дідуся порожню миску. Бабуся бере в руки першу хлібину і кладе її бережно на край столу, ближче до ікон. Мама подає дідусеві миску з кутею. Це все робиться мовчки. Моє дитяче серденько тіпається так лунко, що здається: це воно надто голосно розмовляє, — хоча я мовчу. Зараз дідусь буде «танцювати».

Дідусь поважно виходить з хати, несучи перед собою кутю, мов чашу життя, прославляючи Бога, Сонце та хлібосіїв, ніби говорячи, що це народження не тільки Спасителя світу Бога живого Ісуса Христа. Це Різдво світу й Різдво самої людини.

Прилипаю обличчям до шибки, щоб, бува, чого не проґавити.

Дідусь стає посередині двору. Піднімає високо над собою чашу-миску з зерном життя, простягаючи її до першої зірки. Зараз він здається таким високим, велетом, Вернидубом, а чи Вернигорою:

Дідусь розмовляє з Богом, дякуючи йому за день перший (початок світу) й за день шостий — створення людини.

— І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх, — шепоче бабуся. — І поблагословив їх Бог, і сказав Бог до них: плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею, і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим живим на землі! І побачив Бог усе, що вчинив. І ото, вельми добре воно! І був вечір, і був ранок, день шостий.

Магія цього одкровення входить у кожну клітинку мого тіла, проростає в моїй душі вірою. Вірою в людину, яка створена на подобу Господню.

А Гливкове муркотіння біля вуха переконує мене, що сам пан Коцький прийшов із лісу до нас на вечерю. І летять на рушниках маминих дикі гуси, і лісовий цар Ох грає на сопілці, і чарівні Мавки йому підспівують, ніжно пригортаючись до тіла матусі верби. А з пишного Яйця-Райця народжується Вона — Україна, красива, казкова, велична, як і її легенди, звичаї та пісня.