Тетяна Белімова - Львів. Смаколики. Різдво

Раптом погляд зачепився за невеличку картину в кутку із зображенням Фенікса — точної копії кулона.

— Звідки в тебе цей кулон? — спитала, подивувавшись, чому не цікавилась тим раніше.

— О, то наша родинна річ. Довкола неї навіть легенда витає! — хихикнув. — Звісно, правдою це навряд може бути, хоча хтозна! Фенікс дійсно таємничий птах і запросто може притягувати всілякі містичності.

— Звучить інтригуюче!

— Легенда пов’язана з однією нашою прародичкою по материнській лінії та переказується поколіннями. Це трапилось бозна-скільки десятиліть, а може, і століть тому, коли вона була ще юною. По заході сонця у розчинене вікно її спальні залетіла дивна птаха, у дзьобі тримаючи цей кулон. Посиділа на підвіконні, роздивилась довкола, лишила його і, змахнувши крильми, полетіла. Відтоді прародичку бачили тільки молодою, начебто вона не старіла. Звісно, її давно немає. Мабуть. Бо достеменно того ніхто не знає: могили її теж ніхто не бачив. А ще подейкують, що час до часу її помічають у різних місцях — вона раптово з’являється й таємниче щезає. Нібито нагадує про себе, про свою вічну юність. А кулон у неї поцупив хтось із родичів, забажавши вічної молодості, проте такої здатності вже не одержав ніхто. Зате різні містичності до себе ця річ таки притягує. Кулон передають разом із легендою, мені його подарувала мама. Я в неї один, тож лише мені він може належати, тут уже й суперечок не виникло.

— Як цікаво! Принаймні, тепер зрозуміло, звідки в тобі ця таємничість! — усміхнулась. — Від птаха-Фенікса! Лише таємниче не щезай, будь ласка…

— Все може бути! — засміявся у відповідь. — А якщо відверто, то мене іноді переслідують різні дивовижі. От хоч би наша зустріч…

— Яка ж я вдячна твоєму птаху за неї…

Присіла, розглядаючи картину.

— Між іншим, Феніксів я намалював безліч! У мене навіть виставка тих картин була, вони зараз у Польщі.

— …із Феніксами?! — Її очі розширились. Раптом згадала, що відвідувала таку. — Ти можеш собі уявити?! Я тільки на одній виставці картин у своєму житті була, десь рік тому. Точніше, на її відкритті. Там були картини лише із птахами-Феніксами! Це що — твоя виставка?!!

— Так, моя! У Львові, трохи більше року тому, в листопаді! — здивовано звів брови.

— Ось і маємо чергову порцію містики…

— А я все думав: де ж тебе раніше бачив?!! Ніяк не міг згадати! Треба ж… ти була зовсім поряд… Звісно, мусив тебе тоді помітити, вихопити з натовпу твою чарівність! Але тоді я тебе проґавив — був надто заклопотаним…

— Усе обертається довкола твого Фенікса. Він тоді намагався познайомити нас, хтозна, скільки разів те робив іще! Тепер йому нарешті це вдалося…

Якийсь час іще оговтувались. Відтак узялися до справи. Спершу ввімкнув стереосистему, що ховалась у глибині полиці, — майстерню наповнила потужна розкішна музика. То була композиція «Divine»[10] американського гурту «Earth, Wind & Fire». Додав гучності.

— Ти не заперечуєш? Люблю писати під музику! Це — гармонія, електрика життя!

Лише втішливо всміхалася: зачарована була не лише ним — усім, що оточувало його, що любив, чим жив. Світ цього чоловіка був їй близьким, рідним — чимраз глибше занурення у нього не викликало страху. Навпаки: хотілося заглиблюватись далі. Від того почувалась вельми хороше і цілком природно, мов риба у воді, ніби й народилась там…

— Сідай ось тут! — скомандував, указавши на невеличке м’яке крісло біля вікна. — Роззуйся й підбери під себе ноги. Отак… Чудово…

На ній була лише його сорочка. Розстебнув ґудзики і розтулив, аби ледь виднілись груди й живіт. Скуйовдив волосся — вільно розсипалось хвилястими пасмами, затуляючи груди.

Дістав чисте полотно й акуратно поставив на мольберт. Прискіпливо вибрав потрібні фарби й почергово витиснув на палітру.

— Тепер дивись на мене. Так… голову трішки похили… ось так, чудово… — проказав, зосереджено роздивляючись її, очевидно, обираючи ракурс, з якого хотів би відтворювати. Відтак узяв до рук пензля, занурив його у фарбу і легко наніс на полотно перший сміливий мазок…

Страшенно цікаво було стежити, як він те робить. У тому був мов бог: зосереджений, цілковито під владою натхнення й запалу, самозабуття. За мольбертом не видно було його рук, але рухи вражали легкістю й водночас затятістю. Його погляд блискавично націлювався на неї — тоді обличчя ледь помітно змінювалось: у ньому відчитувались ніжність і пристрасть. Увесь був ніжно-пристрасним, якимсь несамовитим. Спітнілим. Шалено красивим. Справжнім.

Часом підходив до неї, не відкладаючи пензля з палітрою, схилявся й, мовби дражнячись, легенько торкався губами її вуст, лиця, шиї, спускався до грудей. Мліла, шаленіла від жаги, проте він повертався за мольберт і наносив мазки на полотно з іще більшим запалом. Час до часу підкурював цигарку. Не виймаючи її з рота, — руки ж бо зайняті! — творив далі.

У майстерні провели багато годин. Було вже далеко за північ, коли нарешті відклав своє приладдя, відійшов від мольберта й задоволено поглянув спершу на полотно, відтак на неї.

— Ще потрібно допрацьовувати, тому поки не покажу. Але повір, ти тут — божественна!

— Будь ласка! Покажи, покажи, покажи, благаю! Цікаво ж як! — спробувала просити, згоряючи від нетерпіння побачити себе на полотні, проте був невблаганним.

Відвернув мольберт до стіни й затримав її на шляху до нього. З не притаманною йому зухвалістю притиснув її до себе, переможно посміхнувся, почуваючись володарем становища. Тріумфальним володарем становища: щойно просто на її очах витворив черговий шедевр! Від нього віддавало фарбою, цигарковим димом, трішки одеколоном і потом. Обожнювала його запах, божеволіла від нього. Знову до безтями цілувались, палко пестячи одне одного, забувши про те, що він увесь у фарбі, а на ній — його чиста світла сорочка. Обоє замастились, проте їх це не обходило.

— Ходімо!

Хапливо спустились у помешкання й разом подались у душ. Тієї ночі знову не спали. ЯК можна спати, лише час гаяти, коли вони — поруч? Коли хочеться піймати миті, шукати нові вирáзні враження, підкорювати чергові вершини солодких потужних відчуттів…

…Кава по-східному випита. Порожні філіжанки самотньо стоять на столику біля вікна. Терпкуваті пахощі хризантем витають у повітрі. Час зустрічі невблаганно збігає. Знову. Вкотре. У лівій внутрішній кишені його пальта — квиток на останній вечірній потяг до Чернівців…

Розлуки ставали дедалі болючішими. Відчувала, що терпіння, аби зносити їх, лишаються крихти… Якщо раніше затишку в душí вистачало до наступної зустрічі, то чимдалі — ставало нестерпніше. Її метелики у грудях шаленіли. Вона розривалась від якогось незрозумілого болю. Чому болить? Усе ж чудово! Ліпше й не буває! Вони — разом. Нехай рідко. Нехай мало, але — потужно! Їхній світ удвох існує!

Однак хотілось більшого. Воліла постійної присутності його поруч. Жадала відчувати його не раз чи двічі на місяць, а щодня, щохвилини, щомиті! Боялась, аби не помітив шаленства, котре намагалася стримати, приховати. Бо коли він зрозуміє, що вона втрачає розум, що не може без нього жити, — те може його відштовхнути… Чоловіки ж бо не люблять, коли жінка втрапляє у залежність від них. Спершу їм начебто приємно і навіть лестить те, але згодом починає напружувати і взагалі дратувати.

Тямила те, і від того ще більше боліло. Бо контролювати себе було вкрай важко.

— Що з тобою? — вдивлявся у її спохмурніле лице. — Усе добре?

— Так, усе добре, — намагалась усміхнутись.

— Послухай…. — зосередився, аби пригадати дещо. І знову зацитував їй свого улюбленого Іздрика:

…Чекання-чекання-чекання… Як же набридло те вічне чекання! Подивилась у вікно. На нескінченні людські натовпи, що снували вулицею, на радісні усмішки. Дух Різдва витав у повітрі, люди в ньому купались. Веселились. Розважались. На неї ж чекала чергова розлука…

Двері знову відчинились, до кав’ярні увійшли дві юні пари. Лиця — щасливі! Просто-таки надмірно, до непристойності щасливі. Їхній сміх наповнив маленьке приміщення. Відвідувачі, що сиділи за столиками, мимоволі обернулись, аби побачити, хто це так безмежно радіє життю.

Чому ж тужливо до нестерпності стало? Усе ж справді чудово. Усе, як завше. Але сум так щільно огорнув її зсередини, що у грудях стиснулось, аж до болю. Та що ж це з нею таке?!!

— Ти щось собі навигадувала. Ну, що з тобою? Все ж добре! Хіба ні?

Подивилась на нього, і раптом покотилися сльози. Мимоволі. Не хотіла допустити цього перед ним, але не стрималась. Мабуть, ці юні щасливі пари якось подіяли на неї. Хоч не вміла заздрити: завжди раділа й тішилась, коли бачила чуже щастя… Чому ж тепер так гостро відчула власний розпач?..

— Ну ж бо, маленька, навіщо сльози? — узяв її руку між свої долоні й легенько стиснув. — Хочеш, я нікуди не поїду сьогодні? Викину квиток у смітник? А пам’ятаєш ту нашу зустріч, коли я вперше лишився в тебе? Коли викинув свій квиток і ми були з тобою аж до ранку? Не спали всю ніч. Тоді ще й на ранішній потяг ледве встиг, пам’ятаєш?

Чи пам’ятає? Та пам’ятає геть усе! Кожну хвилину, кожну мить поряд із ним, кожне сказане ним слово, від першої зустрічі… Живе тими спогадами, ними витворює затишок у душі. Та нині стало вкрай важко. Нині не знаходила заспокоєння і виправдання їхнім безкінечним розлукам. Щось потрібно з цим робити! Що? Не знала. Лиш відчувала, що їй до нестерпності тяжко без нього…

Відійшла лише на хвилину до туалету. А повернулась — його не було. Порожні філіжанки виглядали якось страхітливо; сумочка лежала на стільці, пальто висіло на вішалці поряд зі столиком. А його — не було. Де він? Куди щезнув? Щезнув… Так таємниче… Мимоволі пригадалась його родинна легенда про кулон і загадкове зникнення прародички…