— Обіцяйте мені, що я таки втілю на полотні ваш милий образ! Дуже б того хотів… — стиха мовив, коли сиділи в одній із кав’ярень. Легенько торкнувся її вуст, аби змахнути з них крихту, що лишилась від тістечка. Рука його на мить затрималась біля її лиця. Мимоволі підвела свою, аби пересвідчитись, чи все гаразд, і ненароком доторкнулась до його руки. Аж пронизало солодким струмом, усередині все затремтіло. Це був їхній перший доторк: крадькома, мовби боячись чогось — чого? Хтозна…

— Якщо ця дивовижа реальна, то, звісно, залюбки! Мені б теж дуже хотілось того… — видихнула, не відводячи від нього очей. Цікаво, він узагалі тямить, що небайдужий їй? Чи відчуває її — теж тамоване, але таке нестримне — бажання? Їй здавалося, що вона перед ним уся мов на долоні, а душа її, переповнена почуттями до нього, — розгорнена книжка, котру легко можна прочитати…

Укотре вийшли на вулицю, морозне повітря війнуло у розпашілі лиця. Якийсь час мовчки йшли поряд. Той доторк розбурхав обох, чуттєвість заполонила ущент… Відтак щось розповідав, начебто й несуттєве, та слухала з великим інтересом — цікавило абсолютно все, що б не казав…

Вечірній зимовий Львів — особливий: фантастично чарівний, огорнений теплим сяєвом ліхтарів, ламп та ілюмінацій, котрими оздоблені фасади кав’ярень і крамничок. Сніг уже припорошив бруківку — була геть білою. І продовжував сипати з неба дрібними сніжинками, що у світлі виблискували, мов зірочки, перетворюючи все довкола у розкішну феєрію. Власне, Львів особливий і розкішний завжди, в будь-яку погоду і пору року.

Та фантастична виняткова атмосфера загострювала почуття. І вони звільнялися, намагались піймати вирáзні миті, які народжувались від присутності поруч, миті, що дарували одне одному. Вона міркувала, як же відбувається оте диво: як дві людини, будучи поряд, можуть породжували таку нестримно-шалену енергію, котра іскриться поміж ними, мовби струм. Звідки береться ота чуттєвість, що вихлюпується зсередини, поєднується в суцільний потік, русло, захлюпуючи все довкола. І насамперед — їх двох. Звідки це? Для неї те лишалось таємницею…

Вечір поволі переходив у ніч. Вулички ставали малолюдними. Кав’ярні позачинялись. Сніг уже не сипав — тільки поодинокі дрібні сніжинки пролітали час до часу, виблискуючи і потрапляючи на їхні лиця. Танучи й лишаючи по собі краплини. Мовби сльози.

Морозна ніч розчиняла в собі нездійсненні мрії, до нестерпності загострювала нестримні бажання, які обоє вже не знали, як ховати у собі. Тамувати їх ставало дедалі важче. Та чи варто тамувати, стримувати? Навіщо, який у тому сенс? Життя скороминуще… Усе так складно і водночас просто…

Зупинились коло її дворика.

— У мене теж є добра кава… — мусила сказати, інакше не пробачила б собі нерішучості.

Нічого не відповів. Мовчки взяв за руку (чому, ну чому нині зима й ті руки у пальчатках?!!) і повів у дворик.

Тієї ночі вже звертались на ти. Нарешті…

…Відчувала фізично, як торкався душі. Як узяв її в долоні, спершу лагідно притулив до свого серця, по тому відчинив у ньому потаємні дверцята й заховав усередину; там її душа й лишилась, у його теплі. І так добре їй було, так любо!.. Відчувала, як ті метелики зрештою таки вирвалися з грудей, полинули десь у піднебесся. Вириваючись — до болю розтинали єство. Та це солодкий біль. До нестерпності солодкий. Метелики мали повернутись. Згодом. Коли сплине ця жагуча ніч, а потім — і лагідний ранок… Коли його не буде поруч — лише ніжний образ… Тоді метелики повернуться, спочинуть після лету й знову поволі ворушитимуть крильцями, ніжно пестячи зсередини. На початку. А потім — коли шалено скучить, до нестерпності захоче бачити його, відчувати, торкати, пестити, кохати, любити, коли… Тоді знову шаленітимуть і битимуться крильцями, силкуючись вирватись назовні. Усе буде по тому, а нині — якими ж солодкими були його доторки… якими любими, щемливо-ніжними й шалено-пристрасними — пестощі… Наповнювалась його теплом, жагою. Наповнювалась ним — по самі вінця… Купалась у його ніжності, розкошувала у любощах… Розчинялась у ньому… у кожній шпарині його душі, у кожній клітиночці його тіла. Дарувала йому себе… всю… до крихточки… А понад ними й у їхніх душах світилося Сонце. Грілись ласкавими променями, ніжились у них, вражались їхній потужній силі й безмежжю…

Так було…

Якщо існує Рай на землі — вони його спізнали. Нечасті зустрічі занурювали у самий його епіцентр. Звільняли те, що мали всередині, творили свій маленький, а насправді величезний, навіть безмежний світ. Для когось стороннього, можливо, їхній світ виглядав звичайним чи принаймні банальним. Але ті, хто пізнає щастя удвох, знають: для них банального не існує. Бо кожна деталь, дрібничка, що поміж ними, — особлива і неповторна. Де кожен погляд, порух, дотик є інтимним і дорогим. Усе те — тремтливе, потаємне, лише поміж ними…

Що може бути більш цінним і важливим, ніж їхній світ удвох? Гостре відчуття щастя, яке пронизує обох тільки від того, що вони поряд? Ніжність і ласкавість, у якій купаються, міцно тримаючись одне за одного руками, тілами, душами, усім… І не важливо, що у ті миті відбувається поміж ними — розмови, мовчання; лише чують дихання одне одного чи ж відчувають биття сердець. Просто — разом. Просто — поруч. Просто-просто-просто… Усе так начебто просто й водночас непояснимо складно…

Часто відчувала, як у грудях щемить — так, мовби душа розкривається, аби наповнитись щастям, яке витає довкола, бринить у повітрі. Знала: це — метелики. Її метелики, котрих торкнувся і розбудив він… Без нього й не знала би про їхнє існування всередині себе.

Мріяла, аби те тривало вічно. Звісно, не щохвилини, бо від безперервної насолоди можна втратити розум. Але — щоби витало десь поряд, навідувалось до неї, до них обох оте терпке пронизливе відчуття щастя чи ж лагідне замирення, медово-солодке запаморочення чи то сп’яніння… Щоби ті метелики завше повертались до неї й неодмінно оживали щоразу…

Чи мріяв про щось подібне він? Радше просто насолоджувався митями. Бо що таке мрія? Щось дуже абстрактне і нереальне. Хіба можна відчути мрію? Помацати її? Почути? Який сенс міркувати про те, що може бути чи чого, ймовірно, не трапиться потім? Якщо ось воно: є тепер, цієї хвилини, те щастя. Треба жити ним, відчувати і не затьмарювати вражень помислами. Інакше втратиться, розгубиться…

Якось, прогулюючись підвечірнім, уже весняним містом, зупинився. Обернувся до неї, схопив в обійми, тісно-тісно притулив до себе й подивився у вічі. Дивився довго-довго, пильно-пильно. Вона пробувала озватись, щось перепитати, але спинив:

— Тш-ш… Давай просто так постоїмо. Відчуємо цю мить. Ти ж її відчуваєш?

Вона відчувала. Звісно ж. Це було одне з найпотужніших вражень. Дивовижних і неповторних. Здавалося б: що тут такого? Стоять собі двоє. Посеред натовпу. Загублені. Уже начебто й звиклі до обіймів. Але це знову ж таки для стороннього ока: якби хтось раптом звернув на них увагу, то так би міг сприйняти. Для них усе було винятковим. Їх обох обпікало зсередини.

Це начебто скидалося на пристрасть, але та часто сліпа, порожня, скороминуща і має якийсь темнуватий відтінок. Те ж, що було поміж ними тієї миті — та й не лише тієї, — щось більше. Щось дуже свідоме. Дуже Світле. Особливе і неповторне. Як неповторна кожна мить у житті. Не було тієї важкості, яка часом витає над стосунками; почувалися дуже легко удвох.

— Нас може не стати завтра чи післязавтра, розумієш? — казав їй. — Ми є тепер. Насолоджуймося!

Щось було в тих словах пронизливо-страхітливе. Вона ніколи не думала, що її/його/їх може раптом не стати. Бо хто ж про таке думає? Таке й уявити страшно. Власне, він теж не надто над тим замислювався, просто якось чітко те збагнув і навчився жити тією хвилиною, яка є зараз. Саме від того усвідомлення й полюбив ловити вирáзні миті, всотуючи в себе усім своїм єством, гостро відчуваючи кожну. І досі йому те вдавалось. Дуже хотів навчити її цінувати миті. Особливо їхні, котрі вони разом вихоплювали з потоку життя.

Вона намагалася вчитися цього. Пробувала лишати позаду минуле, не думати про майбутнє. Старалася жити тим, що є тепер…

Однак спогади таки обожнювала. Передовсім яскраві, що стосувались його, їхніх зустрічей. У споминах купалась, поринаючи й заново переживаючи те, що мала за щастя пізнати. Приміром, день, коли відтворював її на полотні. О, тоді обоє зазнали неповторних і розкішних вражень… Тоді вперше приїхала у його місто — зустрів її, пішки йшли до нього. Дорогою зазирнули на каву: мимоволі підтримували добрі традиції кавування у затишних кав’ярнях. Та не надто затримувались — поспішали. Обоє хотіли якнайшвидше усамітнитись, випустити на волю тих метеликів. Скучили одне за одним до безтями!

По тому, коли спрагу пристрасті втамували, — завів її у свою творчу майстерню. Розташована нагорі, у мансарді, просто над його квартирою. До неї вели вузенькі дерев’яні східці з коридору. Простора світла кімната у кавово-пастельних тонах, заставлена полотнами в рамах і без них. Вони невпорядковано стояли скрізь: на долівці, полицях, деякі прикрашали стіни. Тут і пейзажі, й міські вулички (на одній навіть львівську впізнала — Вірменську, ще й «Вірменку» їхню зобразив! Знову містична невипадковість?!). Та найбільше було портретів. Переважно жіночих. Деякі — у стилі ню. Коли роздивлялась їх — у грудях стиснулось. Уявилось, як усі ці красиві жінки, дівчата позували йому тут… У їхніх поглядах відчитувалось бажання: він їм подобався. Та як він може не подобатись? Як ним можна не захоплюватись, коли він — такий винятковий?! Черв’ячок ревнощів підточував поза її волею…

— Роздивилась? Як тобі мої апартаменти? Правда — класні? — задоволено проказав.

— Дуже. Дуже класні, — погодилась. Десь так і уявляла його творчу господу, лише не думала про усіх натурниць, що її відвідують…