Тетяна Белімова - Львів. Смаколики. Різдво

— Це правда!

Тим часом повернули на Вірменську, швидко крокуючи до старенької кав’ярні на розі. Вона любила випити їхньої кави по-східному. Нині тішилася, що кавуватиме у приємному товаристві.

— Ваше обличчя видається мені знайомим! Ми часом ніде не перетинались раніше? — спитав чоловік, коли вмостились за столиком біля вікна, поставивши перед собою філіжанки з кавою. Поряд на підвіконні красувався розкішний букет бордових хризантем у широкій скляній вазі. Ці осінні квіти взимку — теж щось химерне, неповторне… Обожнювала хризантеми, саме бордові. По тому виявиться, що й він їх дуже любить. А згодом натраплять на безліч усіляких випадковостей (чи то невипадковостей? Бо ж усе в житті трапляється невипадково…). Гіркуватий, терпкуватий запах квітів розходився повітрям, змішуючись із ароматом кави, утворюючи приємну суміш пахощів.

— Не пригадую. Але, знаєте, все можливо. То ж є Львів! Тут можна перетинатись безліч разів, не здогадуючись про те. Мені здається, лише в цьому місті можливі всілякі невипадкові зустрічі. Узагалі все, що завгодно, може трапитись. А ви тут у справах?

— Так, відвідував гарнезну виставку львівського колеги.

— Виставку картин?

— Саме так! — відсьорбнув із філіжанки й задоволено відкинувся на спинку стільця. — Яка ж добра ця ваша кава!

Посміхнулась — і собі з насолодою відпила ковток.

— Лише раз була на виставці картин… То ви — художник?

— Саме так!

— Як цікаво! Ще не мала знайомства з художником… — видихнула, знову не втримавши захвату. В уяві одразу постала картинка його творчої майстерні, де хаотично розставлено безліч тюбиків з фарбами, купа олівців, пензликів і пензлів; замальовок, полотен; та головне — мольберт із незавершеним полотном у центрі, поряд з яким, закотивши рукави, величаво стоїть оцей чоловік із пензлем у руці. Цей незвичайний чоловік, власник таємничого кулона у формі Фенікса. Він захоплював її дедалі більше. Своєю неординарністю полонив. Чарував. Породжував цілу бурю емоцій. Таких свіжих, таких нових для неї. Відчувала, що їхнє знайомство може перерости у добрі приятельські стосунки. Хоч десь із підсвідомості продиралось передчуття: він подобається їй інакше, ніж може подобатись добрий приятель…

— Маєте вирáзні риси обличчя. Ви дуже чарівна! Я хотів би відтворити вас на полотні. — Його очі ретельно вивчали її лице, мовби обмацуючи кожний сантиметр, ніби пальцями старанно водячи по контурах, кожній заглибині й горбинці. Знову відпив з філіжанки й нахилився до неї через столик, аби ближче роздивитись. — Усе добре? Вас не шокує моє нахабство? — всміхнувся.

Не відчувала жодного нахабства. Може, тому, що й сама не могла відвести захоплено-жадібного погляду від нього, його лиця, очей. А особливо — рук. Мала слабкість до гарних чоловічих рук. Його руки… Такі красиві, наче в музиканта! Довгі чуттєві пальці з рівно підточеними нігтями, мовби вирізьблені долоні й зап’ястки, що виглядали з рукавів вільного светра; широкі плечі. Узагалі був вельми вродливим чоловіком, який до того ж знав, що є красенем. В уяві малювалось, як ці руки тримають пензля і вправно наносять фарбу на полотно…

Довго ще сиділи у «Вірменці», випили не одну філіжанку кави й поласували всілякими смаколиками, котрих накупував цілу тарілку. Багато розповідали й дізнавались одне про одного. Зрештою обмінялись номерами мобільних.

— Телефонуйте мені, обіцяєте? — сказав на прощання.

— Звісно. Ви — теж!

Була впевнена, що забуде про неї, щойно його потяг перетне межу Львова. А наступного дня усе місто засипало снігом, і продовжувало невпинно сипати. На вулицю було не вийти. Однак необхідність така існувала. Саме приготувала вранішню каву, як озвався мобільний.

— Доброго раночку! — почула у слухавці піднесений, радісний голос.

— Доброго і вам!

— Радий вас чути!

— А я яка рада чути вас! — не зуміла стримати щирої радості від того, що подзвонив, що чує його голос. — Скажу відверто: не сподівалась від вас дзвінка, ще й так швидко. Дякую вам, потішили!

Розмова точилася шалено емоційно і піднесено. З запалом цитував їй Іздрика:

Сказав, що любить цього поета за правдивість і сміливість. Ділився враженнями від його віршів і планами своєї майбутньої поїздки до Кракова. Польські приятелі допомагали організовувати виставку його картин наприкінці січня. Спитав, чи мусить вона десь іти в таку страшну хуртовину, ліпше б лишилась удома (так, дивився в Інтернеті, що Львів засипає снігом, — це так здивувало її та водночас потішило: він думав про неї, хвилювався… як же це приємно!); згадував їхнє кавування у «Вірменці». Їхню зустріч. Мав від неї безмір гарних вражень.

У грудях затремтіло: мовби метелики, що дрімали десь у закапелках душі, прокинулись і заворушили крильцями, ніжно пестячи її тонку оболонку. А за спиною виросли крила — наче крила того Фенікса, що, відродившись, мав знову злетіти у своє піднебесся. Відчувала, що оживає…

— Коли побачив вас уперше, чимось ви мене зачепили, торкнули душу. Можливо, щирим виразом обличчя. Може, чарівністю, що так вабила погляд?! Я просто мусив з вами познайомитись! До вас підходив, аби просто заговорити, й аж тоді помітив, що ви знайшли мого «Фенікса»! Уявляєте, як же буває?! — відверто ділився з нею, коли приїхав до Львова вдруге й вони сиділи у «Вірменці» за столиком коло вікна. Пили каву по-східному. Трохи мовчали. Трохи розмовляли. За вікном сніжило…

Відчувала: він стає потрібен їй. До нестерпності… Захоплення досконалим, неординарним чоловіком (хіба можливо ним не захоплюватись?!) стрімко переростало у закоханість. Воліла бачити його частіше. Ну чому, чому вони — у різних містах?!!

Минуло трохи менше місяця від їхньої першої зустрічі. Бачилися нечасто. На жаль. Хоча чому — на жаль? Ні про що в житті шкодувати не варто. Він учив її ні за чим не жалкувати, дивитись на світ відверто й без остраху. Вихоплювати вирáзні миті. Тішитись і радіти. Бо ось воно — життя! Прекрасне, виняткове! І вони у ньому — теж прекрасні й виняткові! Чому ні? Світ довкола такий, яким його бачимо і відчуваємо. Сприймаємо крізь власну внутрішню призму, тому перш за все мусить бути позитив. «Гарний настрій — у нас усередині! Його потрібно лише звільнити…» — він був переконливим.

Нечасті побачення вибухали концентрованими згустками емоцій і почуттів, що накопичувались у розлуці. Різні міста, світи, долі й узагалі все, геть усе — різне! Яка ж іронія… Та годі! Що ж вона знову засумувала? Ні про що не можна жалкувати і в жодному разі — сумувати! Але ж як їй млоїло та скімлило в грудях довгими зимовими-весняними-літніми-осінніми і — знову зимовими — вечорами на самоті! Здавалось, ті метелики, котрі ожили в душі на початку знайомства й спершу поволі, сонно ворушили крильцями, ніжно пестячи її усередині, — нині мов ошаленіли. Вони нестримно билися тими крильцями, ніби хотіли вирватись назовні. Вирватися за межі єства. Так рвалась її душа до Нього… У його — інше — місто, де він жив, проте де й сам бував нечасто через постійні поїздки та подорожі.

Життя мав хаотичне і насичене, вельми активне, вщент завантажене різними справами, клопотами, зустрічами та, звісно, головним у його житті — творчістю. Коли долало натхнення — лишав геть усе, відходив від світу та з запалом поринав в óбрази й фантазії. Тим жив. Міг не виходити з майстерні по кілька днів, бувало й тижнів, часто забуваючи поїсти. Лише курив і пив каву. Себто багато курив і пив багато кави; в запасі був іще коньяк. І — запоєм творив! Усі знали, що в такі періоди його не можна чіпати, висмикувати зі стану натхнення. Потім його «відпускало» й він знову виходив «між люди». Наставав інший період життя: звичних клопотів, зустрічей з колегами-художниками, відвідування виставок, поїздок за кордон. Власне, таким він був: шалено творчим і весь час у русі.

— Життя — непередбачуване! І тим — класне! — любив казати.

Вона лише мала мрію, що вони таки будуть разом. Колись. Коли? А головне — як? Розуміла: це — із рубрики «очевидне-неймовірне». Розумом тямила, що цього не станеться, проте мрії не полишала. Мати її в душі — це ж так добре… Її ніхто й ніщо не може відібрати. Жодні обставини.

Третя зустріч мала бути короткою: мав лише кілька вільних годин, які викроїв, аби побачитись із нею. Неспішно випили кави у своїй — такій уже рідній! — «Вірменці». Ніяк не хотіли розлучатись. Про те ніхто не казав уголос, та обоє до щему відчували цю потребу. Він мусив добиратися на вокзал, навіть квитка мав на останній вечірній потяг до Чернівців, але випадково (чи, може, не випадково? Бо ж… саме так!) зрозумів, що запізнюється і вже нікуди не встигне.

Отож із неприхованою радістю викинув квитка у смітник, і вони рушили блукати маловідомими вуличками, зазираючи в маленькі кав’ярні, котрі ховались у їхніх глибинах і про які мало хто знав. Бо зазвичай у Львові п’ють каву десь у центрі, довкола Ратуші, чи ж у найближчих, прилеглих до неї вулицях. Їм же заманулось піти абикуди — куди нестимуть ноги.

Що то був за шалено приємний вечір! Львівські кав’ярні — такі маленькі, затишні й різні — зустрічали їх теплом і приємним запахом свіжої випічки. Розгортали перед ними обійми, й у кожній вони почувались інакше. Безмірно насолоджувались кавою — вирішили спробувати всілякої. А до неї — різних смаколиків! Він годував її, вона — його. Це було так… пронизливо інтимно та чуттєво… Шалено хотіла доторкнутись до його красивих рук. Нестерпно жадала притулитись до нього, його грудей, відчути його тепло того холодного лютневого, добряче припорошеного снігом, вечора… Щось їй підказувало, що й він хоче цього так само, як і вона. У його погляді, рухах, у всьому ньому відчувала приховану й тамовану шалену пристрасть і бажання. Однак був, як завше, стримано-шляхетним. Не міг собі дозволити такої розкоші, як доторку до неї. Чи то вважав, що вона сприйме те за неповагу до неї, — хтозна! Не відала. Лише жадібно впивалась його поглядом, жестами, ним усім. Старалась піймати всі миті присутності поруч, насолодитися кожною сповна й заховати у найпотаємніший закуточок душі, аби потім, коли його не буде поряд, — згадувати, переживати заново, насолоджуючись…