Тетяна Белімова - Львів. Смаколики. Різдво

Сонце плавило кригу на обмерзлому віконному склі. Наче сам Христос, народжувався новий день, підіймав небо над снігами і чорною землею, над радістю і горем, над усіма сльозами і турботами — дарував світові надію й радість, віру в перемогу добра. Ярина готувала страви до святкової вечері і грілася у променях, що з вікна падали їй на спину. І на мить завмирала, відчуваючи у тих промінчиках дотик Василька, його кохання. То воно огортає її, обіймає, повертається сонячним світлом.

Нині — Святвечір, завтра — Різдво. Прийдуть її батьки, прийде і Василькова родина. Перед тим як замісити тісто на пампухи, Ярина молилася, як вчила бабуся… Донечка Улянка допомагала їй, маленькими пальчиками відриваючи шматочки тіста:

— На, мамо, я се буду лобити папух!

Яринка цілувала дитину в пухкеньку рожеву щічку:

— Моя ти помічниця золота!

— А то я татові злоблю! Він там на небі буде їсти, плавда? — Гарні чорні оченята дивилися допитливо на маму.

З очей Ярини підпливали сльози — солоні і святі… падали краплі в тісто… Знову обняла і поцілувала дитину.

— Так, моє сонечко! Він дивиться на нас і радіє, що ти така помічниця ростеш! — Ярина сковтнула гіркоту, яка підступала до горла, посміхнулася.

— Мамо, ти плацес? — непокоїлося малятко.

— Ні, сонечко, то мамі щось в очко впало, — заспокоювала дитину.

— Ти плацес за татком? Але з він став янголом, мамо, ти зябула?

— Пам’ятаю, доцю! Він тепер завжди з нами! Він нам сонечка в хату бачиш скільки напустив! Зробимо ще пампушок із сонечком! Для тата! Ось давай ми назбираємо промінчиків. — Взяла дитячі ручки з тістом, підставляла їх під потоки світла, як під струмінь води. — А тепер іще туди ложечку рожі — і заліплюємо!

Вечеряли всією родиною, з батьками Ярини і з батьками Василя, з сестричкою Олькою й братом Остапком.

— Ярино, Ярино, а ти знаєш, я буду такий, як Василько! Я нині помагав волонтерам пакувати подарунки на фронт! — хвалився Остапко після Святої вечері. — Вони всі нашого Василька пам’ятають! А хочеш, я заколядую так, як Василько?! — Хлопчик враз подорослішав після смерті брата, раптом став дуже відповідальним, старався бути схожим на нього.

Малий узявся співати «Добрий вечір тобі», його коляду дружно підхопили. Улянка з цікавістю позирала на всіх і собі намагалася підспівувати.

«А той перший пра-а-азник…» — під урочисту мелодію різдвяної співанки тріпотів рудим метеликом вогник свічки на святковому столі. Коляда линула могутньою хвилею крізь вікна, понад старими дахами кам’яниць і високими шпилями соборів, понад тендітною вежею Високого замку, охопленою бузковим і золотим сяйвом, аж ген-ген до високого темного неба, де їй підспівували зірки… і тепло посміхався один із янголів.

Із дверей, що безперестанку відчинялись, впускаючи до кав’ярні відвідувачів, тягнуло морозним повітрям. Але всередині панували тепло і спокій. Вони сиділи за столиком коло вікна й неспішно насолоджувались кавою. Кава по-східному у «Вірменці», затишок цієї старенької кав’ярні — те, чого потребували тепер. То була їхня традиція: кава у «Вірменці». А ще — усамітнення. Усамітнення… удвох. У людних місцях, особливо у великому місті, загубитись найлегше. Любили губитись у натовпах, при тому гостріше відчуваючи присутність одне одного, їхній світ удвох.

Дивились у вікно — там юрмився нескінченний потік людей: заклопотаних, зосереджених, розбурханих, але неодмінно усміхнених і щасливих, бо ж то є Львів, а тут інакше неможливо. «…І я на небі, мила моя, на небі. Зоре моя, на небі. Відколи тебе знайшов!..»[8] — долинуло знадвору. То затягнув хтось із ватаги юнаків, що саме проходили повз кав’ярню; на їхніх головах червоніли новорічні шапочки. Дух Різдва витав у повітрі, всі довкола тішились ним. Звеселялись.

Пили каву й мовчали. Мовчати удвох теж любили. Їхній світ удвох був дещо дивним, не таким, як у всіх, бо начебто незвичні речі, котрих інші не сприймали, — їх тішили. А те, що подобалось іншим, — їх не цікавило.

Уся історія їхніх стосунків була незвичайною та вирáзною, від першої зустрічі, оповитої легким шлейфом містичності…

Зустрілись у Львові рік тому, в короткому проміжку між Новим роком і Різдвом. То був страшенно морозний день, хоч і сонячний. Снігу майже не лишилося — бруківка вилискувала чистотою. Уже наступного дня небо затягнуло клаптями хмар. Місто мовби огорнуло сірим понурим саваном. Відтак здійнялася страшенна хуртовина, снігом перемітало вулиці — комунальники не встигали розчищати дороги й тротуари від снігової навали. Та це буде наступного дня, а вже тоді їм буде байдуже до снігопадів і хуртовин: увесь світ довкола видаватиметься за ласку небесну. Бо всередині заграють барви нових емоцій і почуттів. Усе зміниться. Геть усе. А поки… Поки вони лише повинні були зустрітись. Так, саме повинні були. Усе ж бо в житті трапляється не випадково: у Всесвіті все сплановано заздалегідь; чітко прораховано й добре продумано кожну деталь і навіть найдрібніші ланки невидимого ланцюжка, що нанизуються одна на одну, поволі, проте впевнено скеровуючи до втілення тих планів.

Отож… Отож ішла вулицею, погляд чомусь спрямувавши під ноги, на бруківку.

Зазвичай любила дивитись десь поперед себе, чи у небо, чи на будівлі, людей — деінде, лише не під ноги. Того дня все було якось інакше, не так, як завше. Якесь непоясниме передчуття ворушилось у грудях… Дуже хотіла забігти в кав’ярню, аби випити кави й зігрітись, бо додому любила ходити пішки, навіть узимку. Ще належало йти хвилин зо двадцять, тож тепла таки потребувала.

Раптом у заглибині поміж бруківкою на мить щось зблиснуло — наче хотіло привернути її увагу, бо вже наступної миті той блиск згаснув. Підійшовши ближче, нахилилась. То виявився срібний кулон у формі дивного птаха з розгорнутими крильми й розкішним хвостом, схожого на Фенікса, що ніби приземлявся перепочити після лету десь у своєму химерному піднебессі.

Спершу роздивилась довкола: а раптом власник кулона десь поблизу? Проте чудово розуміла, що надія зустріти його тут, у шаленому львівському хаосі, цілком марна.

Присівши, зняла пальчатки й обережно взяла до рук. Зрозуміла відразу: кулон старовинний. І не лише тому, що різьблення потемніле від часу: долало непояснимо переконливе відчуття, що ця річ незвичайна. На спині птаха помітила напис польською. Букви дрібненькі, але прочитати їх вдалося: «Potrzebuję cię»[9].

— Ти потрібен мені… — мимоволі проказала вголос, зачаровано розглядаючи знахідку.

— Я дійсно вам потрібен? — тієї ж миті почула поряд чоловічий голос, що висмикнув її з дивної задуми. У ній була полинула десь далеко-далеко: уявлялось, кому могла належати ця химерна птаха. Очевидно, що вельми цікавій особистості, бо власником старовинного кулона у формі Фенікса, що є символом відродження, та ще й з таким пронизливим написом, міг бути лише хтось цікавий і неординарний. У думках поставав чоловік. Не жінка. Звідки такі помисли, не тямила, але вони були упевненими. Щось таке у грудях ворухнулось — начеб той птах, змахнувши крильми, війнув чимось таємничим їй у груди. Мовби подмух той торкнувся найпотаємніших струн її душі. Зачепив їх. І вони озвались у відповідь, ожили.

Поволі, аби не розгубити нових, незвичних вражень і відчуттів, що несподівано наповнили її, підвелась. Так само неспішно обернула голову, аби побачити власника голосу. Приємного голосу.

Поряд стояв поважний привабливий чоловік років під п’ятдесят у довгому чорному пальті й капелюсі, з-під якого виднілись пасма темного волосся. Її погляд одразу ж зачепився за його лице: воно випромінювало щиру радість, світилось непідробною відвертістю; очі блищали вогником справжності.

— То я дійсно вам потрібен? — повторив запитання, широко всміхнувшись.

Мимоволі всміхнулась у відповідь. Ситуація виглядала незвичайною і водночас дещо дивною.

— Хтозна? Чи ж я знаю? — мовила, всміхаючись: чомусь не могла прибрати з лиця усмішки — природної й позасвідомої поряд із ним.

— А ви можете собі уявити? Я тепер ішов і раптом зрозумів, що загубив свого «Фенікса»! Без надії вирішив повернутися своїм маршрутом, а тут — ви! Ви його знайшли! Нізащо би не відшукав його у цьому хаосі, якби не ви!

— Ця річ — ваша? — сторопіло видихнула. Всередині аж щось здригнулось… Так, у Львові трапляються всілякі химерності, вона вже звикла до того, але щоб аж так усе склалося? Це просто містика якась!

— Так! Уявляєте? Чудернацько! Правда ж? — усміхався чоловік. — Тепер я — ваш боржник! З мене — кава!

Вона тримала на долоні птаха з розгорнутими крильми й ніяк не могла оговтатись.

— Тут неподалік «Вірменка», люблю її, — нарешті озвалась, віддаючи кулон. — Ходімо, таки вип’ємо кави, щось мені не по собі від усього цього. Та й змерзла вельми. Добре було б зігрітися.

— Я теж змерз. І теж люблю вашу «Вірменку»! Ходімо! — зрадів.

— Ви не львів’янин?

— Наші Чернівці чимось нагадують Львів. Але Львів — інакший! Тут атмосфера якась особлива… Мені шалено подобається!