Колеса вистукували на стиках рейок, від тепла, випроміненого кожним проказаним словом, сніг тихенько танув на шпалах, вагон гойдав мрії і розбурхані серця та віз їх до засніжених гір, до високого неба.

У Славському вивантажувалися з вагона як добрі давні друзі. Василь навіть хотів узяти Яринин наплічник, але дівчина запротестувала. Вона ж здорова й сильна, навіщо ця надмірна увага.

Рушили на базу. А довкола краса! Гори виблискували срібною памороззю, помережані густим вишиванням білого снігу на темно-зелених смерекових сардаках. Попри шосе річка витанцьовувала коломийку поміж обмерзлими берегами. Їй було холодно, але радісно — вона бігла з гори в долину, аби розказати, скільки сонця є в небі, скільки краси є в горах, скільки любові є в цьому світі. Бо любов, як іскорка сонця у маленькій сніжинці, засяяла так гарно, так щиро у двох серденьках. І ось уже жива вода цієї любові почала свій нестримний шлях з високих карпатських гір аж до моря, величезного моря життя.

Як від того зимового ранку час перебіг аж через цілий рік — Ярина не може осягнути. Калейдоскоп із кольоровими скельцями покрутиш — і вони миттєво міняються: вибудовуються новими узорами, красивими прозорими метеликами тремтять на круглому скельці. Круть — і знову інший. Отак перелетіли Яринині дні до нової зими, коли вона вже разом з Василем спільно готувалася у гурті пластунів до Різдва.

Готувалися відповідально, ретельно. Дуже хотілося утнути щось особливе.

— Це ж не просто слова! Ми ж не просто так кажемо: Бог і Україна — понад усе. Це ж стосується всіх нас. То чому не поєднати у вертепі те, що ми відчуваємо? Христос народився, як надія на рятунок, а ми той порятунок приймаємо, як естафету! Треба ж уже очистити країну від маразму, від злодіїв, від гнид, і тоді буде справжня наша Україна, наша держава! — Василь не посміхався, уважно дивився у вічі всім, наче в самого серця кожного з присутніх питав — чи це так?

— Ну, чекай, а як ти пов’яжеш віфлеємську історію з нашою? — почувся скептичний голос із бильця крісла. Антон, найвищий і найпростодушніший хлопець у їхньому товаристві, забавився телефоном, шукаючи есемеску з новорічними знижками у будівельному магазині, тож почув лише кавалки суперечки.

— А її й пов’язувати особливо не треба! Он цар Ірод — чим не Янукович? А наш «неологіст» Азіров — чи не дідько в нього вселився? Таке вже витворяє, таке виговорює… Ох, піймав би — вдушив би, чесне слово! — Василеві очі зблиснули, наче коротка автоматна черга.

— Мало просто говорити. Треба реально щось робити! — Хлопець знову став зосередженим і серйозним, таким його не звикли бачити друзі. Привітний усміх, що, здається, ніколи не зникав із його обличчя, раптом перетворився на суворо стиснені вуста, сповнені рішучості, сили.

— Нині ми маємо придумати сучасний актуальний сценарій для вертепу. Так? Так! Часу мало, тому думати і рухатися треба швидко! — Соломія побачила, що емоції перехлюпують через верх. — Отже, зараз придумуємо реально крутий вертеп! Наш! Пластунський! — продовжила свою думку Соля.

— О, і знаєте що? Ми можемо поєднати у ньому колядки з різних куточків України! Щоб створити картину цілої України, єдиної! Можемо взяти буковинські, гуцульські, подільські… — Яринка глянула в очі Василя, побачила його вдячний теплий усміх, наче літо враз сонцем засяяло.

— Класна ідея! Але ж то їх треба вміти співати! Бо я, наприклад, знаю тільки «Бог предвічний» і «Нова радість», — засумнівався Максим.

— А «вуйко Ґуґль» навіщо? Вбиваєш у пошук — «колядки», шукаєш посилання з Ютубу — і буде тобі щастя! — посміхнулася рум’яним яблучком Ярина, аж ямочки на щічках підстрибнули.

— Наскільки я розумію, пора записувати всі ідеї! — Соломія спритно вийняла зі своєї торбинки записник і ручку. — Я готова. Слухаю.

— А костюми де роздобудемо? — знову резонно зауважив Максим.

— У мене вдома є кожух. Ще дідів. Здоровенний! Я можу бути пастухом! — повільно розкладаючи слова в повітрі, підперті посмішкою поміж кругленьких щік, з висоти свого добродушного зросту промовив Антон.

— Ох, і пощастило тим вівцям, що матимуть такого пастуха! — реготнув рудобородий Петро, трохи схожий на гнома через свою золоту бороду. — Мушу тебе підтримати — привезу від діда кожух. Хто ж тебе від овець буде охороняти?

— Та йди ти! Я серйозно! — височенний Антон, як дитина, ображено закопилив губу.

— І я серйозно! — все ще сміючись, піддавав жару Петро.

— Хлопці, та нам не тільки пастухи потрібні! А чорт, а Мошко? Ще ж має бути солдат, і три царі, і янголи. — Соломія знову вправно скерувала розмову в потрібне русло.

— Я буду солдатом! — запропонував Олег, який досі тихо сидів на дивані за спиною Марічки і милувався вигином її шиї. Подобалася вона йому. Таку красу треба захищати. Буде солдатом.

— А я буду янголом! — сказав рішуче Василь.

Яринка глянула на нього запитально.

— Хтось же має пастухам повідомити добру звістку? Правда? — усміхнувся сонячно і стиснув злегка Яринину руку. — Христос же народився!

Розходилися дуже пізно, довго обговорювали всі ідеї, що навідувалися до молодих голів: світлих і темних, кучерявих і не дуже. Прощалися на морозному повітрі, поплескували по плечах, реготали, гомоніли. Василь вихопив свою Яриночку з гурту і повів нічним містом до осяяної святковими вогнями площі Ринок. Старовинна Ратуша загадковою казковою таємницею підносилася в холодне чорне небо, у якому цукровими кришталиками виблискували зорі.

— Йдемо на Високий замок! — раптом запропонував Василь.

— Угу! — тільки і спромоглася відповісти зачарована Яринка.

Коли добилися аж до самого вершечка Високого замку, зігрілися від швидкого підйому, від невідомості, що аж лоскотала їм у животі, від очікування, що станеться — ось-ось — станеться диво. Ярина підійшла до металевої огорожі, Василь став позаду неї, обійняв її, ще й накрив полами свого пальта. Так і завмерли в обіймах, дивлячись на феєричну казку нічного Львова. Місто розкинулося перед ними величезним канделябром із ажурним плетивом вогників, воно мінилося і тремтіло золотими й синіми іскорками, дихало казкою і таїною.

Слова, які промовляв Василь коханій, додали ще більше сяйва й тепла цьому дивовижному зимовому, але не зимному вечору. Двоє закоханих летіли понад рідним містом, огорнуті серпанком ніжності, тепла, віри у щасливе майбутнє.

— І скажемо батькам! — промовив урочисто і впевнено Василь.

У його очах хлюпотів океан, а хвилі того океану срібно зблискували у променях, якими сяяло його серце. І в Яриночці від того погляду затремтіла срібна струна і в кров раптом досипалося таких самих срібних блискіток. То лоскітно і бентежно, як бульбашки у шампанському, бігла по тілу радість. Ярині аж світ закрутився, але крутився він дуже гарно, підіймався вгору й сяяв, сріблом наливаючи темний грудневий вечір, тремтів зірками поміж синіх зимових хмар, стрибав по обмерзлих дротах електроліній, зблискував у вікнах автівок і трамваїв — бо то було щастя. Щастя!

— Я трохи боюся! — прошепотіла, питально зазираючи в його радісні очі. — А що скажуть твої батьки? Як вони мене сприймуть?

— Мої батьки — найкращі в світі! Знаєш? Ну, може, твої батьки — теж найкращі в світі, але мої таки кращі! — Білозуба посмішка пурхнула на його урочисте лице, вони обоє розсміялися, тож Яринині страхи вмить повтікали.

— А ще мої батьки довіряють своєму синові, — продовжив, пригортаючи свою Яриночку до грудей. Глянув в очі, уважно і тепло. — Особливо в таких важливих питаннях, як вибір дружини! Не бійся, моя хороша, вони класні, вони тобі сподобаються. А ти — їм!

Горнулася до його широченних грудей і танула, танула, єдиним подихом, як пара, летіла у тихе зимове небо разом зі своїм коханим.

На саме Різдво батьки Василя прийшли свататися.

Стіл на Різдво у галицькій родині — то цілий кулінарний космос. Що тут тільки не знайдеш, яких наїдків та напоїв не накуштуєшся! Золотисті боки пампухів присипані білим цукровим снігом, смачними кружальцями викладені ковбаска, шпондер і шинка, на бурячках із хроном мліють листочки петрушки, спокусою смаку манить прозорий холодець. Розмаїті салати, голубці, квасоля з оселедцем, тушкована капуста з грибами, крученики — шлунок не втримується і тихенько вуркоче, господарі кличуть до столу, припрошують, примовляють.

Проте батьки обох наречених не поспішали їсти. Хвилювання, щасливе і радісне хвилювання не давало їм належно поцінувати щедре пригощення. Знайомилися, розпитували одне одного про родину, хто чим займається, сходили на якісь загальні теми, а головної чомусь боялися торкнутись.

— Я, скажу вам чесно, дуже рада, що наші діти познайомилися у «Пласті»! То така гарна школа життя, виховання духу і міцного тіла! Такі гарні діти там, аж серце тішиться. Ось де підростає майбутнє України! — Мама Ярини аж розпашілася, не сподівалася від себе таких високих слів, але її відразу ж підтримав батько Василя:

— Так, школу нашим дітям там дають добру! Мені особливо сподобалося, що вони всі свої події починають з церкви, туди йдуть по благословення! А ще дбають про наші звичаї, традиції! Ну і мені покарання в їхніх таборах літніх сподобалося — он Василь розказував. — Пан Петро розсміявся у пишні вуса. — Не хочеш збирати дрова — десять разів присідати. Не виконав доручення виховника — десять разів відтискатися! Он які м’язи собі накачав!

Розмову перервало голосне тенькання дзвінка. Господар пішов відчиняти. З коридору почулися дзвінкі молоді голоси:

— Христос ся рождає!

— Славімо Його!

— Чи дозволите колядувати?

— Та прошу, добрі люди!

Пластунський вертеп у повному складі, а з ними щасливі Ярина і Василь, розпочали з гучної коляди. «А той перший пра-а-азник» — горланили на весь коридор від десятого поверху аж до першого, не могли поміститися у маленькій квартирі, але таки втлумилися до хати. Яке ж то було дійство, які емоції! Розкішні костюми (таки позичали у театрі), доладно зроблена постановка, чудові колядки з усієї України, як і пропонувала зробити Ярина, щедрі віншування! Дорослі завмерли на дивані, збилися у купу, клацали тільки фотоапарат у батька нареченого і телефон у руках мами нареченої.