Він посидів іще трохи, розповідав про відрядження, про якесь там будівництво, про своїх малих. А Оля тим часом збігала в магазин і до банкомата. Останнє було наївним вчинком. Звісно, перераховувати «наступний транш» відпускних ніхто не квапився.

Мама померла тієї ночі. Уві сні. Дочка прокинулась о п’ятій ранку, підійшла, торкнулась уже холодної щоки…

Усе подальше відбувалося наче не з Ольгою. Наче вона спостерігала за кимось здалека. «Швидка», міліція. «Треба зайти до прокуратури, бо померла не в лікарні». Галя й Павлик приїхали вдосвіта, невістка одразу почала порядкувати. Завішувала люстра в передпокої та ванні, мила маму, вдягала на неї приготовлені заздалегідь сукню, колготи, ненадівані туфлі. Телефонувала священику та в ритуальну службу. Оля лише з’їздила до прокуратури, що виявилося звичайною формальністю, та приймала сусідок і колег зі школи, які заходили попрощатися.

Поховали маму швидко, того ж дня. Виходячи з їдальні після поминок, Галя, незвична й чужа в чорній хустині, запропонувала:

— Ночуй сьогодні в нас. Не можна тобі самій.

Оля здивувалася:

— Чого б це? Я не боюся. Я в порядку.

І справді, з нею все наче було в порядку. Змінився світ. Квартира зблякла та вкрилася невитравним пилом, замість музики в ній звучало тільки човгання кроків. Під балконом простиралося сіре місто, що пахло тліном і болотом. І сонця Оля не бачила. Таке от дивне літо — спека, аж дихати важко, а сонця немає. І осінь без жодного сонячного дня. І непотрібна виснажлива метушня довкруж.

Улітку Галя без кінця просила її доглядати їхніх із Павликом синів, Олиних двоюрідних братів. Братова нібито шукала роботу й місця в дитячому садочку. Хлопчикам три і п’ять років, тому дні наповнювалися гойдалками, невигадливими дитячими пісеньками, малюванням крейдою на асфальті, мультиками, походами на річку і читанням добрих книжок із гарними ілюстраціями.

Восени почалася школа — нескінченні заміни, журнали, культпоходи, зошити, збори, конспекти, — тому Олі не було коли горювати, вона навіть не часто їздила на кладовище, яке розташували далеко, за містом.

Про обіцянку поїхати до Львова згадала аж наприкінці грудня.

— Ой, це ти пізно схопилася! — відповіла Ліна Островська на прохання розповісти, як краще все влаштувати. — Та всі готелі й хостели замовлені, мабуть, іще за місяць! Доїхати також буде нелегко. Хіба що з пересадками, з Києва завжди місця є.

Розповіла, на яких сайтах пошукати тимчасове житло.

Два вечори Оля провела біля комп’ютера, подзвонила в десятки хостелів, готелів, до людей, що здають квартири. Ліна казала правду, все було замовлено заздалегідь. Дехто обіцяв зателефонувати, якщо гості відмовляться чи знімуть бронювання, але непевно.

На третій вечір Оля заспокоїлась на думці, що цього року останнє мамине прохання не виконає. Так от вийшло. Прикро. Соромно. Гірко.

Дівчина витягла з пошарпаної картонної коробки розкладну пластмасову ялиночку. Щороку її прикрашали разом з мамою… Вішали на вікно електричну гірлянду. Варили холодець, його дуже любив покійний батько, якого вона майже не пам’ятала. Для нього холодець був символом достатку і справжнього свята… Варили багато, розливали і в металеві лоточки з кришками, і в скляні «під кришталь» глибокі мисочки, і в салатниці. Щоб усім вистачило, і собі, і гостям.

Оля вирішила завтра купити свинячу ніжку та м’яса і наварити-таки традиційного холодцю.

І тут задзвонив мобільний. Невідома жінка сказала, що в їхньому хостелі скоро звільняється кімнатка. Говорила швидко, не дуже розбірливо, з яскравим «західним акцентом»:

— Та у Львові ж, у Львові. Якраз на свято. Кімнатка маленька, там лише одне ліжко. Але широке, подвійне. І вікна там немає. Зате хостел у самісінькому центрі, на Театральній. Ви ж там тільки спатимете, не для того ж їдете, щоб у кімнатці сидіти.

Оля мовчала, заскочена зненацька, вона не знала, що й відповісти. Пані з мобільного додала:

— Там непогано, ви не думайте. У нас цю кімнату щороку на Форум видавців одна відома письменниця замовляє. Їй подобається, що все поруч. За п’ять хвилин пішки можна дійти. Вона ж з ранку до ночі там автографи роздає.

Дівчина швидко закивала вже складеній, але ще не прикрашеній ялинці:

— Так, так, я згодна! З якого числа?.. Нагадайте, де це.

Львів’янка з хостелу все швидко, але докладно пояснила, продиктувала адресу, дати, номер рахунка.

Оля глипнула на годинник і похапцем почала одягатися. За вікном темно, але ще не пізно. Сподівалася встигнути і в банк — перевести завдаток за кімнату, і на вокзал за квитками. Якщо вони ще є. Хоча б і з пересадками. На ходу міркувала, як завтра проситиме «відгули», адже канікули в школі для вчителів — робочі дні. У крайньому разі візьме відпустку за власний рахунок.

…До Львова вона приїхала за день до свята.

Старий ранковий вокзал зустрів лункою метушнею. Пам’ятала настанови бувалої колеги, тому швидко пройшла великий вестибюль і привокзальну площу, ігноруючи пропозиції метких таксистів, попрямувала до трамвайної зупинки. З низьких гранітного відтінку хмар, що майже зачіпали стрілчасті вежі готичного собору, ліниво падали поодинокі крихітні сніжинки. Невеличкі клаптики білого трохи прикрашали брунатно-сіру похмурість зимового дня.

Дорожня сумка була не дуже важкою, Оля легко дісталася зупинки і швидко уточнила в привітної жіночки номер маршруту. А от маленький автобус виявився переповненим, стоячи у тісняві, важко милуватися незнайомим містом. Це легше робити, вже йдучи з картою в руці, занурюючись у незбагненно живу старовину світу бруківки та кам’яниць.

Коли дівчина затрималась на перехресті, заскочена незвичним відчуттям потрапляння в минуле, біля неї зупинився немолодий добродій:

— Заблукали? Я чимось зможу допомогти панні?

Він торкнувся пальцями свого не зимового, а скоріше осіннього капелюха, немов злегка підіймаючи його. Оля не змогла не усміхнутись у відповідь:

— Це і є вулиця Друкарська?

Добродій кинув оком на її мапу.

— Саме так. А куди вам треба?

— Спочатку на Вірменську…

Він провів Олю до самого хостела, із неприхованим задоволенням розповідав про кожен будинок, повз який проходили. На прощання злегка підняв фетрового капелюха.

Типовий львів’янин?

Дівчина піднялася на верхній поверх дому, що стояв тут уже понад чотириста років. Дерев’яні сходи виглядали старими, але не рипіли, не пружинили. Хостел виявився великою квартирою з гвинтовими сходами до горішньої кімнати, недовгим лабіринтом коридорів, привітною хазяйкою та численними китайцями на кухні. Олина кімнатка мала-таки віконце — над дверима, у коридор. Тому, навіть не вмикаючи світла, можна було розкласти речі.

Прийнявши душ після ночі в потязі, Оля вирушила знайомитись із містом.

…І ось вона сидить у кав’ярні в самісінькому центрі Львова. Неподалік хостела на Театральній. За день до свята. Ранковий снігопад уже припинився. Зараз вітер трохи розігнав хмари, але за вікном досі похмуро й незатишно. Якийсь недоладний видався рік. Дівчина згадує, коли востаннє бачила сонце. Навесні, коли ще мама була… Починає міркувати, що це тільки здається, що немає сонця. Люди ж не нарікають на його відсутність. Значить, це просто вона його не помічає. Такий настрій. Та вдома й не було коли погоду роздивлятись. А Львів — він дощовий та похмурий, хто ж цього не знає?

Оля не любить кави, краще випила б трав’яного чи фруктового чаю, але бути у Львові й не пити каву — нонсенс. Філіжанка занадто маленька, з такої не нап’єшся. Ліна казала: ще треба зайти до Майстерні шоколаду. Обов’язково. Мабуть же, для шоколаду в них більші чашки.

Дівчина розгортає й кладе перед собою карту. Ось, до шоколаду лише дві вулички пройти. Ховає мапу, застібає куртку, виходить.

Холодно, треба знайти в сумочці рукавички. Довго порпається, перекладає гаманець, косметичку, мобільний, ключницю, пакет для покупок, серветки, аж згадує, що рукавички в кишені куртки. Роззява!

Іде, розглядаючи вітрини магазинчиків, пошарпані старовинні будинки, ковані ґратки на вікнах.

Піднімає очі, щоб подивитись на хрест високого собору. Над ним яскравіє великий клапоть безхмарної синизни. Його перекреслює білим слідом ледь помітний у височині літак.

А поруч із білим слідом літає мама. І нічого не боїться, не лякається страшної висоти. Безпечно радіє, оглядаючи зверху місто, і грайливо ширяє довкруж літака.

Вона знає, що Оля її бачить, і тішиться з того.

Мама прозора. Дочка бачить її не очима, а якось інакше. Незбагненно, але виразно. І чомусь не дивується. Не розуміє: це триває секунду чи хвилину-дві. Мама зникає скоріше за літак. А у Олі залишається тепло на серці.

Вона зупиняється. Стоїть і довго-довго дивиться на собор. Ці кам’яні стіни бачили багато. І дива, мабуть, також. І не раз. Чіткий слід літака поступово розмивається, розмазується у блакиті білим пір’ям. Але в пам’яті закарбовується назавжди.

Оля усміхається. Іде в бік площі. Там простір, багатолюдність, прихована енергія майбутніх відкриттів.

З-за хмар визирає сонячний промінь. За хвилину — ще один, ще. Вулицю заливає світло невисокого зимового сонця. Де-не-де блищить сніг. Майже музично дзеленчить трамвай. По вулиці йдуть люди, різні, заклопотані й веселі, енергійні й повільні, поодинокі й компаніями. Пахне свіжістю й морозом. Але атмосфера занадто ділова, не святкова. Нічого, завтра Святвечір. Оля перевірить, наскільки об’єктивно сприйняла його свого часу Ліна Захарівна.

Дівчина йде, милуючись красою старовинних вулиць. Заходить до сувенірної крамниці, маленької, вщент заповненої строкатим крамом.