Аж на серці потеплішало, коли він побачив, що усмішка повернулася на її обличчя. Джоанна дивилася на нього, немов боялася повірити, але Вільям підтвердив: лікарі одностайно вирішили: вона цілком здорова. Цієї миті він почувався неймовірно сильним – не суворим орденським воїном, а старшим братом цієї чарівної жінки та її покровителем.

– Ти можеш залишатися при королеві, дівчинко. А ця людина… Мартін д’Ане… я подбаю, аби він більше ніколи не з’явився у твоєму житті. Байдуже – прокажений він чи ні.

Джоанна ще не могла осягнути своїх відчуттів. Немов увесь цей час вона перебувала в непроглядній темряві й ось – несподівано вийшла на світло та побачила, як ліниво кружляють чайки над вежами Акри, почула шум моря за вікном, шелестіння пальм і пахощі витких троянд. Її тіло стало таким легким, що, здавалося, ще хвилька – і вона злетить… Ні-ні, все це ще не остаточно, проказа підступна, але Джоанні неймовірно хотілося вірити: усе вже минулося. Лише одне боляче її вкололо: Вільям сказав, що вона більш ніколи не побачить Мартіна.

О, як же вона проклинала його весь цей час, як ненавиділа! Та, з’ясувалося, що в глибині серця таївся геть інший біль. Наче вона назавжди втратила безцінний подарунок долі.

Спохопившись, Джоанна себе осадила. Забути про нього! Стерти всі спогади, не думати, не промовляти його ім’я!

Маршалові люди провели Джоанну в її покої, де Ґодіт, змучена переживаннями за свою пані, зустріла її турботливим і переляканим поглядом. Чого чекати від леді? Знову сльози, відчай, нестяма або ще гірше – мовчанка й небажання нікого бачити?

Однак все було інакше: у літньої камеристки навіть сльози на очах виступили, коли Джоанна раптом оголосила, що збирається відвідати лазню. І хоча про себе вона вважала купання в басейні заняттям не для порядної християнки, бурчати не стала навіть тоді, коли її пані довірила своє голе, змащене ароматними оліями тіло в руки дебелої арабки-масажистки.

Згодом Джоанна занурилася в прохолодний басейн із маленькими рибками, а їхнє покусування спершу злякало її, а потім розсмішило. Виявляється, сміятися так приємно! Вона знову відчула себе майже маленькою дівчинкою…

День промайнув немов у сні. Джоанна була ще занадто молодою, тому, незважаючи на пережите потрясіння, радість життя стрімко поверталася до неї. Ще до заходу сонця вона, вбрана в яскраві шовки, як незнана пташка, в елегантному тюрбані на східний манер, прийшла привітатися до королеви Беренгарії.

У покої її величності, крім неї, була ще й Річардова сестра. Півонія здавалася цілком нещасною – вона лежала, скрутившись у калачик, серед диванних подушок, а Беренгарія, сидячи поруч, обмахувала її віялом зі страусиного пір’я. За таких обставин ніхто особливо не розпитував у Джоанни про причини її тривалої відсутності, і їй залишалося лише висловити співчуття й поцікавитися, що ж так засмутило її великородну кузину.

– Ти ж знаєш, як я це переношу… – ледь чутно пролопотіла Іванна, жалісно стогнучи і з відразою відвертаючись від запропонованих Дівою Кіпру ласощів. – Чоловікам цього не втовкмачиш, а Річард… Він наполягає…

Вона відвернулась і стиха заплакала.

Беренгарія знічено пояснила, що в Іванни зараз такі дні, коли вона нечиста,[148] а Річард безапеляційно звелів, щоб його сестра завтра ж вирушала на прогулянку верхи. Саладінові донесли, що його подарунком – розкішною арабською конячкою – нехтують.

Джоанна знала: регули в королеви Сицилійської таки справді бувають неймовірно болючими. Але як це роз’ясниш королю? Дивно й те, що коли Іванна спробувала пояснити, що нездужає, Річард не зважив і наполягав далі. Хай там що, Півонія мусить проїхатися верхи на своїй арабці одним з узвиш на північ від Акри, правив своєї Річард, не бажаючи нічого слухати. Таке вже траплялося: Річард зазвичай був ґречним і поблажливим до дам з оточення королеви, але міг і знехтувати їхніми «примхами». Однак до чого така суворість та поквапливість?

– Півоніє, а може, замість вас проїдуся я? – несподівано запропонувала Джоанна. – Кажуть, ми з вами схожі, одного зросту, в обох чорні коси. Якщо я вберусь у ваші улюблені рожеві й малинові кольори й накину серпанок, закривши обличчя на манір східних жінок, – хіба наважиться хтось з’ясовувати, хто під вуаллю: сестра короля чи його кузина?

Півонія обернулась до неї і через силу спробувала зобразити усмішку. Повні вуста королеви Сицилії були покусаними.

– Джоанно, якби ти тільки знала, як я рада, що ти знову стала сама собою! Ти завжди була вигадливою пустункою!

Вона болісно скривилася, перевертаючись на спину.

– Якщо до завтра мені не покращає, на арабці поїдеш ти. Я вважаю, це чудова думка!

Розділ 18

Щойно почав займатися світанок, Джоанна де Рінель виїхала з Королівського замку в Акрі – треба було встигнути показатися на пагорбах до початку спеки. Іваннина малинова сукня сиділа на ній, мов улита, приховуючи ноги майже до шпор і лягаючи вишуканими брижами на круп коняки. Щоправда, сукня трохи тиснула в грудях, але вершниця в ній справді була викапана Річардова сестра. Обличчя її приховував блідо-рожевий серпанок, що його утримувала на голові легка діадема з рубінами й зубцями у формі пуп’янків квітів. Джоанну супроводжували лицарі з почту вдови-королеви Сицилійської – саме ті вірні шотландці, які охороняли її біля берегів Кіпру. Одному з них – світловолосому гігантові Осберту Оліфардові – Півонія особливо симпатизувала, про що при дворі вже почали з’являтися чутки. Присутність шотландців мусила будь-кого остаточно позбавити сумнівів: на сріблясто-бежевій блакитноокій конячці – саме сестра короля Англії, а не хтось інший.

– Річард спостерігає за нами з вежі, міледі! – із чітким шотландським акцентом мовив Осберт Оліфард.

Джоанна озирнулася й побачила згори, за зубцями парапету, постать короля. Він підняв привітально руку, лже-Півонія легенько вклонилася йому із сідла, притримуючи складки серпанку. Навряд чи Річард зміг би щось запідозрити – занадто великою була відстань, а в повітрі висіло досвітнє марево.

Вона не переймалася, чим може загрожувати їй ця підміна. Після жаху, в якому Джоанна провела останні тижні, все здавалося кумедною дурничкою. Подумаєш! Просто дами вирішили трошечки пожартувати. Та й хто може донести? Принаймні, не шотландці. Півонія ж, зі свого боку, заприсяглась, що до повернення кузини весь час буде у своїх покоях і нікого не прийматиме.

Але Річардова наполегливість у зв’язку з цією, на перший погляд, звичайною прогулянкою видалася обом дамам неабиякою та підозрілою.

Проминувши відбудований нещодавно міст біля брами Святого Миколая, Джоанна про це вже й не думала. Попереду лежав табір хрестоносців – точніше, та його частина, яку довелося зберегти, коли з’ясувалося, що в місті бракує помешкань для всього війська. Спершу ті, кому не знайшлося місця в Акрі, обурювалися, але Річард наказав надати їм найзручніші й просторі шатра, розтягнути повсюди полотняні навіси для захисту від сонця і встановити об’ємні чани з водою, щоб воїни могли щодня митися. Їжі в таборі було більш ніж досить, і обурення поволі вщухло.

Напівпорожній табір досі оточував гострокіл, за яким ходили вартові – списові та лучники. Проминувши їх, Джоанна, як і було домовлено, звернула до зарослих чагарником пагорбів на півночі, оскільки на південь від фортеці, на гірському кряжі Каруба, ще можна було надибати сарацинів. Але загалом після відступу султанових військ місцевість була безпечною, і хрестоносці вряди-годи вирушали на пагорби полювати. Поки тривали перемовини й Саладін досі сподівався переконати королів Заходу об’єднатися проти бунтівних синів Ну рад-Діна, а Річард і Філіп натомість чекали викупу за полонених, бойові дії припинилися. Розвідники повідомляли: Саладін відійшов до Сефорії, і на довколишніх дорогах можна зустріти лише його гінців, що курсували між Акрою та ставкою султана. Гінці привозили подарунки й послання від султана, а назад везли дари від Річарда та відомості, які їм удавалося зібрати в самій Акрі й дорогою до неї.

Очолюючи невеличкий загін, Джоанна намагалася їхати повільно, хоча конячка під нею так рвалася вперед, що вершниці шкода було весь час її стримувати, підлаштовуючись під розмірену ходу шотландців. Коли ж попереду відкрився похилий пагорб, жінка трохи попустила поводи, і її коняка відразу перейшла на розмашисту плавну рись.

– Міледі! – гукнув Осберт Оліфард. – Не поспішайте так, ми за вами не встигаємо!

Ще б пак! Їхні коренасті з волохатими ногами північні коні, незважаючи на силу й витривалість, просто не могли наздогнати благородну кобилку арабської породи. Вона легко йшла стрімкою інохіддю, рівномірно похитуючись, і жмуток фазанячого пір’я, що прикрашав наголівний пасок арабки, ледь здригався від кожного руху.

Джоанна натягла поводи, й коняка нетерпляче здійнялась, забила передніми копитами, а потім закружляла на місці, наче не могла приборкати свою прудкість. Вершниця розсміялася. У якому ж мороці вона жила, як же могла забути про таку дивовижу прогулянку верхи!

Шотландці наздогнали її, грюкаючи обладунками; їхні коні сердито форкали і метляли головами.

– Ви не маєте відриватися від нас, міледі, – суворо зауважив Осберт.

– Тут небезпечно?

– Ні. Але ваш сан не дозволяє рухатися без почту.

Шотландців було близько десяти. Усі – у повному озброєнні, і важкі шкіряні панцирі з нашитими сталевими пластинами вже обтяжували їх, бо сонце піднімалося дедалі вище.

Така повільна хода почала втомлювати Джоанну. Попереду, на верхів’ї пагорбу, вже виднілася темна глиця низькорослих кедрів, зарості ялівцю і тамариску, стрункі списи кипарисів. Стукіт копит по курній землі змішувався з переливчастими пташиними трелями. Від узбережжя налетів порив вітру. Здавалося, варто лише пришпорити коня і полетиш із вітром наввипередки. Як же вона любила швидку їзду, коли за спиною, немов виростали крила! І чому б не подарувати це задоволення собі й коневі?