Це вже було геть образливо, тому Джоанна не втрималася й нагадала принцесі, що і сама вона за роки шлюбу з Онфруа не народила дитину. Може, високородна Ізабелла поділиться своєю таємницею, як швидше й надійніше завагітніти?

Обговорювати таке дамам не годилося, але Джоанна так наполегливо розпитувала Ізабеллу, що та аж зашарілася. Урешті-решт, принцеса почала остерігатися кузини короля Річарда не менше, ніж Діва Кіпру.

Утім, примусити кіпріотку почервоніти було зовсім не просто: зараз сама Іванна зашарілася, помітивши, як Діва Кіпру, розімліла в гарячій воді, натхненно пестить себе під водою, стогнучи від насолоди.

Іванна відвернулася і, гукнувши служниць, вийшла з басейну. За ширмою вже вдягалася скромна Беренгарія, і королева Сицилійська посіла її місце в прохолодному басейні. В Акрі вже котрий день була нестерпна спека, але Іванна не могла собі дозволити довго ніжитися. Сьогодні вона мала бути господинею невеликого прийому, на який Річард запросив короля Філіпа. Придворні дами повинні були розважати Капетінга, котрий іще не зовсім оговтався від хвороби і був дратівливим та непоступливим, що спричиняло сварки між королями.

Річардові доводилося поступатися, аби задобрити Філіпа, бо після захоплення Акри той раптом оголосив: він зробив достатньо для хрестового походу й дедалі дужче тужить за улюбленою Францією. Мовляв, тільки повітря батьківщини здатне зцілити його недугу. Для Річарда такий перебіг подій міг мати сумні наслідки. Досі хрестоносці мали численну перевагу над армією Саладіна, а взяття Акри підняло дух воїнів. Але якщо Філіп вирішить повернутися та забере з Палестини своїх людей, це ущент зруйнує всі сподівання короля Англії.

Проте він і досі вірив, що клятва боротися із Саладіном до цілковитої перемоги й відновлення Єрусалимського королівства, яку дали обидва королі, не дозволить Капетінгові відмовитися від задуманого походу на Єрусалим. Дами, до того ж найблискучіші, потрібні були на цьому прийомі, щоб Філіп, оточений їхньою увагою, не наважився виявити малодушності та слабкості. Річард натякнув сестрі, щоб вона бодай тимчасово забула про свою неприязнь до Філіпа й була з ним люб’язною та привітною. Йому потрібен Філіп та його армія! Невже його люба Півонія не зуміє звабити Капетінга так, щоб той відмовився повертатися до Європи?

Від цих міркувань Іванну Сицилійську сіпнуло. Вода в басейні раптом здалася занадто холодною, а метушня рибок почала дратувати. Вона зійшла сходами на край басейну. Служниці негайно накинули на неї просторий шовковий халат кольору стиглого персика і взялися сушити їй волосся. Раптом Іванна почула переляканий скрик Діви Кіпру:

– Джованна! О, Джованна!!!

Її ім’я кіпріотка вимовляла саме так, як подобалося сицилійській королеві, – на італійський манер. Проте зараз принцеса зверталася не до неї, а до її кузини. Джоанна де Рінель, стоячи біля краю басейну з теплою водою, зверталася до Діви Кіпру грецькою, і її голос лунав суворо та вимогливо. Урешті-решт, кіпріотка скочила, та ще й так стрімко, що мало не послизнулася на мокрому мармурі, і, коливаючи потужними тілесами, втекла за ширму.

– Не будь такою суворою, кузино, – зауважила Півонія. – Згадай, колись і ми з тобою плюскалися гольцем у морі біля Кіпру.

О, то були славні деньки! Вони із Джоанною влаштовували вечорниці з танцями, гасали верхи, слухали спів менестрелів і бавилися в куртуазне кохання. Але все це було до Джоанниної хвороби. Відтоді любу кузину немов підмінили: вона стала потайною та нетовариською, часом бувала різкою, а молилася чи не частіше за благочестиву королеву Беренгарію. І дедалі більше прагнула усамітнення. Навіть ці розкішні лазні вона відмовлялася відвідувати, посилаючись на те, що воліє обливатися з глека у своїх покоях. Але ж досі вона так жадібно прагнула всього нового! Що ж спричинило подібні зміни?

Проте на кузину, як і раніше, можна було покластися. І поки Іванна була в лазні, саме Джоанна переймалася підготовкою майбутнього прийому. А зараз прийшла, щоб звітуватися перед сестрою короля, доки ту розтирали й розчісували. У їхньому оточенні вважали, що королева-вдова Сицилії та її кузина по-родинному схожі: обидві доволі високі, худорляві, темноволосі й сіроокі, в обох яскраві пухкі вуста, проте Іванна змушена була визнати, що таких розкішних кіс, як у Джоанни, вона не бачила ні в кого. І хоч зараз кузина була вбрана в просте блідо-сіре бліо без жодних прикрас та вишивок, саме ці коси найкраще прикрашали її.

Джоанна стояла перед королевою випроставшись, з опущеними руками, а довгі рукава, немов гострі крила, спадали майже до підлоги, приховуючи кисті рук. Та ось вона зробила мимовільний рух, поправляючи пасмо, й Іванна здивовано запитала:

– Ти й зараз у пальчатках?

Це й справді дивно: останнім часом кузина майже не з’являється на люди з відкритими руками. У таку пекельну жару! Що це? Примха? Чи спроба впровадити нову моду?

Джоанна поквапно сховала кисті рук у рукава й знічено усміхнулася.

– А, ви про це… Лілові пальчатки добре поєднуються із сірим шовком. Як вважаєте?

І негайно змінила тему: Ізабелла Єрусалимська вже прийшла та чекає на гостей.

– Вона нафарбувала долоні хною і наділа свою жахливу сережку з перлиною? – посміхаючись, запитала Іванна.

Джоанна відповіла без натяку на усмішку: вона помітила, що маркіза Монферратська звеліла проколоти собі нижню губу і вділа в неї кілечко з крихітним брильянтом.

– Це, мабуть, страхітливо! – зойкнула Річардова сестра. – А ти що вбереш, кузино?…

З’ясувалося, що вона й не думала виряджатися. Коли дами, одягнуті в шовки й серпанки всіх імовірних кольорів, у діадемах і коштовностях, з’явилися в покій для прийомів, Джоанна стримано відступила, давши їм змогу оцінити її зусилля з підготовки свята.

Приймати гостей вирішили в невеликій, затіненій дерев’яними решітками залі, що виходила на високу терасу з вишуканим портиком. Уздовж стін, сяючих голубою із золотом смальтою, стояли низькі, укриті килимами дивани із шовковими валиками та подушками. На мармуровій підлозі лежала велетенська лев’яча шкура з вишкіреною пащекою та очима з хризолітів, а решта меблів – легкі інкрустовані столики й стільці – згідно зі східною традицією, теж були приземкуватими. Утім, для тих, кому Схід не до душі, пропонувалося кілька звичайних крісел із різьбленими бильцями. Чарівливості покою додавали легкі шелесткі завіси, високі чеканні вази із живими квітами, розставлені уздовж стін, і діжечки з лимонними деревцями та розлогими пальмами, що перетворювало залу на вишуканий сад. З ажурних курильниць пахло ароматичними оліями, у просторих клітках, підвішених у кутках приміщення, щебетали птахи.

Одне слово, справжній рай на східний смак, у якому роль гурій[147] мали виконувати чарівні королеви-християнки. Одна з них уже зручно вмостилася на купі подушок і ласувала зацукрованими фруктами. Ізабелла Єрусалимська почувалася, мов удома, та навіть не вважала за потрібне привітати дам, які з’явилися в залі. На нижній губі в неї і справді гостро виблискував брильянт, а перо, яке прикрашало розкішний тюрбан, було таким довгим, що маленька мавпочка, котру привела із собою на повідку королева Беренгарія, весь час намагалася дотягнутися до його кінчика.

Цю мавпочку подарував дружині Річард, аби тваринка розважала Беренгарію на дозвіллі. Але мартишка частіше доводила королеву до відчаю, ніж розважала. От і зараз вона якось примудрилася звільнитись від нашийника і, схопивши перше, що трапилося в лапи, – позолочений молитовник Беренгарії, – видерлася на капітель однієї з колон тераси та почала гризти оздоблений перламутром куточок обкладинки.

– Яка ж нечестива тварина… нехай простить мені Господь!.. – мало не плакала королева, спостерігаючи, як її дами безуспішно силкуються зігнати мавпочку з капітелі й відібрати в неї молитовник.

Принцеса Єрусалимська щиро веселилася, спостерігаючи за їхніми зусиллями, але, коли Беренгарія звеліла послати по лучника, поки мавпа не занапастила молитовник остаточно, все ж вирішила втрутитися. Прихопивши зі столу стиглий персик, вона почала дражнити ним тваринку, а потім раптово сховала руки за спину. Цього вистачило – мавпочка вмить забула про молитовник королеви й кинулася відбирати соковитий плід.

Присутніх це втішило, лише Беренгарія, стуливши вуста, зайшла за колони, утираючи завожену оправу книжки. Там вона побачила самотню Джоанну де Рінель. Співчутлива від природи, королева взялася втішати її, адже при дворі вважали, що дивні зміни в поведінці Джоанни пов’язані з її хвилюванням за чоловіка, відсутність якого дивувала дедалі дужче. Та від лагідних слів королеви Джоанна ще більше замкнулася, а коли Беренгарія щиро обняла й притулила її до себе, – та аж відсахнулась, що межувало з грубістю.

Іванна, яка все це бачила, вирішила втрутитися.

– Іди сюди, люба! – гукнула вона Джоанні й повела її на той бік тераси, звідки видно було внутрішній двір замку. Там конюхи саме водили на довгому корді двох прекрасних скакунів. Хіба могла палка цінителька коней, господиня Незербі, залишитися байдужою до такої краси!

– Цих скакунів подарував Річардові султан Саладін, – усміхнено пояснила Іванна. – Ти знаєш, що наш король обмінюється із султаном дорогими дарами, як і належить благородним владикам під час перемир’я? Річард уже відправив Саладінові чудових мисливських собак і соколів, натомість султан прислав неймовірно красиві чаші з яшми та нефриту, а на додачу – цих розкішних коней. Кузино, поглянь лише, хто на них! Отого, високого й плямистого, мов барс, привезли з Берберії. Кажуть, ці коні не такі сильні, щоб нести лицаря в бойових обладунках, але чудові для верхових прогулянок і полювання. А та он кобилка із Сирії… Просто диво! Сріблясто-бежева масть, із білосніжною гривою та блакитними очима… Люба, ти колись бачила блакитнооких коней? Що скажеш?

Іванна очікувала захоплених вигуків, але сірі, мов туман, очі кузини залишилися порожніми й байдужими. Утім, Джоанна все ж мовила кілька слів, щоб підтримати розмову: у кобили очевидні ознаки арабської породи – витончена голова із широким лобом, сильно звужена до великих і рухливих ніздрів, довгі вуха, красивий вигин шиї, ледь піднятий круп та високо посаджений хвіст. Цього коня доглядали й берегли, тому його атласна шкіра зберегла сріблястий блиск…