Але вона тут! Мартін бачив, як жінка спішилася й заглибилася в хащі, ведучи за повід коня. І зробив крок назустріч.

Вони рвучко й міцно обнялися. Обоє не промовили й слова – просто завмерли, услухаючись у шалений стукіт своїх сердець. Потім Джоанна підвела до нього лице, і він укрив його швидкими, несамовитими, сповненими пристрасті поцілунками. Зараз він міг би повалити її на траву і взяти так, як брав завжди, коли хотів, і вона не впиралася б… На це немає її волі!

І все ж вона відсторонилася й промовила, досі важко дихаючи:

– Неможливо, коханий мій! Якщо я бодай трохи затримаюся, по мене негайно пошлють охоронців. Краще приходь у Лімасол. Санніва приведе тебе до мене. Де твій Ейрік?

До чого тут Ейрік? Мартін не відразу збагнув, про що каже Джоанна. Потягнувся до неї, знову обійняв. Цілував їй очі, вдихав цей характерний для неї запах солодких вершків, що так його збуджував. Її запах…

Несподівано він вловив ще й інший аромат – солодкий запах амбри, що оповивав її. Он воно як: англійська дівчинка навчилася пахтитися на східний лад. Однак амброю користувалася і Руф…

Мартін здригнувся, згадавши наречену, і вмить отямився. Блискавично промайнула думка: «Нащо я шукаю зустрічей із Джоанною, коли вже виконав усе, що від мене вимагалося й вона більше не грає жодної ролі в наших планах?»

Проте він був тут. Небезпечна дурниця. Гірше – помилка!

Повагом, немов розриваючи таємні пута, він відступив від Джоанни й обернувся до коня, вдаючи, що поправляє попругу. Жінка рвонулася за Мартіном, припала до нього:

– Я наче й не жила без тебе, коханий! Де ж ти був увесь цей час?

Її голос непередавано вплинув на лицаря. Йому знову нестерпно захотілося обійняти її, та натомість він відповів щось цілком правдоподібне: мовляв, воював у загонах короля Ґвідо.

– Мій брат теж там був, – мовила Джоанна, пестячи його вигоріле волосся. – Ти його бачив? Але зараз він уже в Лімасолі. Мабуть, ти повернувся разом із ним?

– Ми поверталися в одному загоні, однак я не мав змоги з ним поспілкуватися, – стримано сказав Мартін. – Твій брат, любонько, – маршал тамплієрів, і він не дуже прихильний до лицарів нашого ордену.

Вона не надто вдумувалася у зміст його слів, бо головним було єдине – «любонько». Серце її розтало, однак знову бентежно забилося, коли Мартін повідомив, що вже завтра відпливає в Палестину на кораблі магістра Неблуса. Це теж звучало цілком логічно – як лицар-іваніт, Мартін зобов’язаний вирушити за верховним очільником свого ордену.

Утім, він одразу ж дорікнув собі: у його справі ніколи не можна казати правду, навіть частково.

Але Джоанна зрозуміла тільки те, що вони мають розстатися. Можливо, назавжди.

– А як же я? – глухо запитала вона.

Він так довго на неї дивився, що Джоанна мимохідь зіщулилася під його прохолодним і непохитним поглядом.

– Ти мусиш зрозуміти: у нас немає майбутнього, – стиха промовив Мартін.

Поки вона осмислювала ті слова, глибоко в душі усвідомлюючи, що й сама завжди це знала, від берега почулися голоси. Хтось вигукнув її ім’я. Схоже, Півонія все-таки послала за нею охоронців.

– Тобі пора повертатися, – зауважив лицар, надіваючи на голову шолом.

Тепер він дивився на неї у щілини масивного топхельма, і очі його залишалися холодними, немов сині сніги далекої півночі.

– Навіщо ж ти чекав на мене тут? Нащо приїхав?

Мартін не знав, як відповісти. Сказати, що це була випадкова зустріч, просто безглуздо.

– Я не міг поїхати, не попрощавшись із тобою. Не побачивши тебе ще хоча б раз… – глухо вимовив він, бо це була чистісінька правда.

Обличчя Джоанни, зблідле й погасле ще лише мить тому, осяялося усмішкою. Вона простягнула до нього руку, і їхні пальці переплелися…

Але неподалік уже чувся стукіт копит; гучний голос й далі наполегливо кликав леді Джоанну.

– Я завжди тебе пам’ятатиму, – Мартін рвучко обійняв жінку. І прошепотів: – Якщо матиму бодай один шанс… я приїду до тебе!

Він умить зник у хащах, а Джоанна вийшла з гущавини, але першої миті не могла мовити й слова воїнам охорони. Нарешті, пославшись на задуху та раптовий головний біль, вона попросила одного з них провести її назад у замок. Відповідати на запитання Півонії зараз було б немислимо!

Але й у своєму покої Джоанна до самого вечора не могла заспокоїтися.

Ніч упала напрочуд тиха та спокійна. По темно-фіолетовому оксамиту небосхилу лінькувато плив повний місяць, і раптом Джоанні спало на думку: лише минулої повні вона й гадки не мала, як нестерпно кохає свого рятівника – лицаря Мартіна д’Ане. Зараз Джоанна чітко усвідомлювала: те, що з нею відбувалося, – кохання. Навіть коротка мить побачення повернула їй почуття повноти існування, досі ж усе, що відбувалося навколо, – бенкети, вбрання, пошана, несподівано високе становище при дворі, стосунки з братом, який не квапився назвати її сестрою, – було лише дивною маною.

Тепер вона знає, нехай хоч як складеться її доля, є людина, яку вона кохає і котра кохає її. «Якщо матиму бодай один шанс – я приїду до тебе!» – так сказав Мартін, усвідомлюючи, що її, заміжню даму, придворну королеви, і його, лицаря, який дав чернечі обітниці, ніщо не може пов’язувати. У них була лише коротка мить щастя. Але Джоанні палко хотілося вірити: ця мить іще триватиме.

Усю ніч вона металася й лише під ранок трохи задрімала. Однак сон пішов від неї ще до того, як вартовий на вежі просурмив світанок, і Джоанна раптом вирішила: хай там що, а вона мусить бути в порту. Корабель, який доправить магістра Гарньє та єпископа Бове до берегів Палестини, ось-ось відпливе, і в неї є надія ще раз побачити коханого. Це дасть їй сили чекати, чекати й сподіватися.

Джоанна квапливо розбудила Ґодіт і звеліла подати одяг. Сонна камеристка, буркочучи, взялась діставати зі скрині сукню, а Джоанні так нетерпеливилося, що вона не могла устояти на місці, поки Ґодіт зашнуровувала на спині бліо. Часу на зачіску вже не було, тому Джоанна абияк скрутила волосся в гульку, заколола шпильками і, накинувши каптур легкого плаща, зійшла вниз.

О, їй треба було поспішити! Уже зовсім світло, на сході палала пурпурова з позолотою смуга вранішньої зоряниці. Ось-ось почнеться відплив, і корабель покине гавань.

На її радість, галера французів досі похитувалася біля причалу. Джоанна відсапалася, роззирнулася й улаштувалася за парапетом стіни, що оточувала порт. Опершись на кам’яний виступ і незважаючи на вартових, які вряди-годи проходили повз неї, вона вся перетворилася на зір.

При сходнях, перекинутих на галеру з причалу, стояв магістр ордену Святого Івана Гарньє де Неблус. Його довге чорне вбрання з білим орденським хрестом спадало аж до шпор, а замість шолома на голові в магістра, який тривалий час прожив у Святій землі, був білий сарацинський тюрбан. Зараз він спілкувався з молодим графом Лестером, за наказом якого в кормовий трюм галери заганяли цілу отару овець. Крім живності, на судно вантажили багато іншого, необхідного під Акрою: діжечки з вином, торби пшениці, дерев’яні бруси та балки, згортки тонкого полотна для перев’язок. Єпископ Бове, немов не помічаючи цієї бурхливої діяльності, відчужено стояв на галереї кормової надбудови, зчепивши руки й опустивши голову, і здавалося, цілком занурився в молитву. Нарешті він вийшов із заціпеніння, обернувся й щось викрикнув, указавши спершу на море, а потім на небо.

Через галас вантажників-кіпріотів, сплеск хвиль і плаксиве волання чайок Джоанна не могла розчути слів єпископа-воїна, але з його жестів збагнула, що він підганяє магістра госпітальєрів, а той просить трохи зачекати.

Невдовзі стало зрозуміло, хто спричинив затримку: сходнями почав підійматися високий лицар у шоломі й довгополому сірому плащі з нашитим на спині зеленим хрестом. Він ішов повільно, начебто несучи важелезний вантаж, а наблизившись до магістра, перекинувся з ним кількома словами, той кивнув і відійшов убік, даючи лицареві пройти на судно.

Джоанна схвильовано перехрестилася. Зелений хрест на лицаревому плащі свідчив про його належність до ордену Святого Лазаря – ордену хворих на проказу. Спаси і сохрани, Свята Діво, від такої жорстокої долі! Але, незважаючи на страшну болячку, лазаритів уважали найзвитяжнішими бійцями, адже вони воліли загинути в бою з невірними, ніж померти принизливою смертю від прокази.

За лицарем ішов зброєносець – могутній велетень у куртці з бичачої шкури, обшитої залізними пластинами. На ньому була каска, але з-під каски вибивалися довгі пасма рудого волосся, яке ворушив ранковий бриз. Джоанна мимоволі затримала на ньому погляд: якби цей здоровило-зброєносець не був слугою прокаженого, вона могла б заприсягтись, що це – Ейрік, чоловік її Санніви!

Утім, звідси їй не видно було його обличчя, зате дуже добре вона бачила двох коней, яких зброєносець вів за собою сходнями. Один був темно-бурий, а другий – рідкісної буланої масті, крупний, підтягнутий, із чорними панчохами на ногах і довгою гривою – темною, але зі світлими ниточками. Джоанна занадто добре розумілась на конях, щоб помилитися: це був кінь Мартіна д’Ане, вона відразу впізнала його!

Жінка немов заціпеніла. Тіло скував свинцевий холод. Сумбурні думки закружляли в голові. Мартін д’Ане їхав сам, без загону орденських братів, що трапляється не так часто, тим паче за таких тривалих мандрів… А прибувши на Кіпр, він зник – зник безслідно, і ніхто нічого про нього не чув… А перед тим, дорогою, він ні з ким не намагався заприятелювати… Крім неї!.. Та і їй не поспішав розповідати про своє минуле, уникаючи відповідей на запитання…

Джоанні здалося, що серце в неї ось-ось розірветься – але воно здригнулося й майже зупинилося: зараз вона задихнеться та помре!

Прокажений стояв біля поручнів і дивився на берег. Корабель розвертався й повільно відчалював, матроси піднімали головне вітрило, долинав гуркіт весел, що їх уставляли в кочети. Рудий Ейрік – а це точно був він, Джоанна таки впізнала Мартінового зброєносця, – прив’язав буланого жеребця та свого коня в стійлі за дощатою загородкою і перевальцем підійшов до лазарита. Тепер вони стояли поруч, але Ейрікове лице було відкритим, а топхельм лазарита, що закривав голову аж до плечей, не дозволяв роздивитися його обличчя.