Проте частина Кіпру досі перебувала в руках лжеімператора, й Ґвідо продовжував свій похід. Він зумів захопити порт і замок Святого Іларіона, потім перевалив через гори та взяв фортецю Кіренію, де Комнін ховав свою дочку, єдину спадкоємицю. Пізніше Ґвідо бився з Ісааком при Фамагусті. Облога цього міста-фортеці тривала три дні, Ісааку вдалося втекти, а Ґвідо дав воїнам короткий перепочинок, сам же відправив Річардові валку з дарами й трофеями. Супроводжував її Вільям де Шампер.

Джоанна знову побачила брата у великій залі Лімасольського замку. Він показував Річардові головний дар короля Ґвідо – полонену царівну, Ісаакову дочку. Ця дівчина була цінною заложницею, і з нею поводилися згідно з її становищем та гідністю. Та оскільки її іноземне ім’я вдавалося вимовити далеко не кожному, її почали називати Дівою Кіпру.

Царівна виявилася досить високою, статурною, хоч і була ще вельми юна, мала розкішне пишне тіло. Її густі брови сходилися на переніссі, а величезні чорні очі робили схожою з ликами візантійських святих на іконах. Чорне, мов воронове крило, волосся Діви Кіпру, яке вона успадкувала від матері-вірменки, було таке витке, що, укладене у високу зачіску, нагадувало пташине гніздо, підтримуване обцяцькованою камінням діадемою як ознакою високого становища полонянки. Про це свідчив і пурпуровий плащ, накинутий на її пишні плечі, – царський пурпур, за ромейськими законами, могли носити тільки монархи.

Діва Кіпру розмовляла лише грецькою, і хоча Річард не розумів її слів, він повівся з високородною полонянкою як істинний лицар: люб’язно повідомив, що вона може почуватися гостею при його дворі, і звелів Беренгарії особисто подбати про царівну.

Беренгарія і справді була приязна з Дівою Кіпру і навіть звеліла подати їй тар,[122] коли царівна захотіла виконати для королеви наспіви про Давида Сасунського.[123] Співала вона дійсно чудово, але, на жаль, ніхто не розумів, про що йдеться, а протяжність наспівів і спекотна пообідня пора хилили в сон. Невдовзі королева та Іванна Сицилійська задрімали на подушках низької канапи, а Джоанна підсіла до Ісаакової дочки і, трохи володіючи грецькою, спробувала випитати в неї, чи не помітила та серед вояків короля Ґвідо лицаря-госпітальєра. Їй навіть вдалося словесно змалювати темне вбрання лицарів ордену Святого Івана з білим хрестом на грудях.

– О! – здійняла до склепінчастої стелі свої бездонні очі Діва Кіпру. – Це найхоробріший і найпрекрасніший із витязів звитяжного короля Ґвідо! Я відразу помітила його серед тих, хто мене оточував, оскільки він не відводив від мене очей і був такий гарний, що я ледве стрималася, аби не розцілувати його в уста, приховані в густій кучерявій бороді…

Джоанна здивувалася. Чи її грецька не досить хороша, чи ця дама має на думці когось іншого. Навряд чи за такий малий час Мартін д’Ане міг відпустити кучеряву бороду. Але бажання розпитувати далі в неї чомусь зникло.

Уранці наступного дня в гавань Лімасола ввійшов корабель із Палестини. На ньому прибули посланці короля Філіпа: його кузен – єпископ Бове і магістр ордену Святого Івана Гарньє де Неблус. І якщо магістр поводився вельми ґречно, то єпископ відразу пішов в атаку.

– Нащо ви поклали на себе хрест, ваша величносте? Щоб, прикриваючись ним, вести іграшкові війни скрізь, куди закине вас доля? Зараз ви опинилися на Кіпрі, так і не діставшись Святої землі, і тішитеся тут, терзаючи невинних християн у той час, коли істинні воїни Святого Хреста жорстоко б’ються під мурами Акри з невірними!

На таке навіть Річард не відразу спромігся відповісти. Він мовчки дивився на зухвалого прелата, сидячи на Ісааковому троні; його могутні руки міцно стиснули різьблені бильця, а лице поволі наливалося кров’ю.

Король добре знав єпископа Бове. Він походив із роду графів Дре і прийняв сан не з високого покликання, а вимушено, оскільки був молодшим у сім’ї. Єпископ рідко вбирав сутану, віддаючи перевагу обладункам і мечу, але для зустрічі з Річардом усе-таки надів камилавку,[124] а поверх довгої кольчуги на його плечах лежала мантілета,[125] розшита виноградною лозою і пшеничним колоссям. Незважаючи на вбрання, його гладенько виголене напружене обличчя викривало в ньому непримиренного воїна, а не служителя Церкви.

– Вам нема що відповісти, сір? – вигукнув Бове, коли мовчання Річарда стало нестерпним. Тоді я скажу: ви розслабилися, ви справляєте весілля, розважаєтеся переслідуванням Ісаака Комніна, немов полюванням, і це означає лише одне: ви, ваша величносте, не наважуєтеся перейти до важчого завдання – відвойовувати Гроб Господній!..

– Клятий пасинок сатани! – вилаявся, рішуче виступивши вперед, інший єпископ – Солсбері, радник і друг Річарда. – І ти, псе, наважуєшся докоряти моєму королю, коли твій так нічого й не домігся, а лише весь час канючить подачки!

– Мовчи, диявольське насіння! – не залишився в боргу Бове. – Поки мій король б’ється…

– Точніше, б’є байдики в таборі під Акрою! Це вже ми знаємо! І прикривається лицарською клятвою, щоб не зазнати поразки, і лускається від заздрощів до перемог англійського Лева на Кіпрі. Щойно Річард туди прибуде, він візьме Акру значно швидше, ніж Філіп Французький сплете чергову інтригу!

– Як ти можеш оббріхувати мого шляхетного короля?

– А ти?

– Овече лайно!

– Задавакуватий віслюк!..

Лайка й образи ще витали в повітрі, а лицарі Річарда вже схопилися за зброю. Французи, які супроводжували єпископа Бове, теж оголили сталь. Королю довелося підвищити голос і встати між воїнами, котрі готові були пролити кров. Тільки після цього запанувала тиша.

Насамперед Річард обернувся до блідої немов полотно Беренгарії і попросив її та інших дам покинути залу ради. Лицарі провели королеву та її почет поклонами, однак ледве ті пішли, галас відновився.

Схвильована Беренгарія відразу кинулася в капличку, Іванна залишилася підслуховувати під дверима зали, а Джоанні довелося відвести Діву Кіпру, яку все це лише розважало.

Одначе кровопролиття не сталося. Річардові вдалося цілком мирно домовитися з єпископом Бове, пообіцявши в найкоротший термін закінчити підкорювати Кіпр, адже, як зазначив король, не можна залишати цю справу незакінченою. Щойно буде досягнуто остаточну перемогу – у ній уже ніхто не сумнівався, – Річард, не зволікаючи ні години, вирушить до Палестини. Щодо самого єпископа Бове, то йому варто покинути острів негайно, оскільки він образив короля Англії в присутності його підданих і тут буде чимало охочих поквитатися з ним – тим паче, він, хоч і духовна особа, проте носить на паску меч, отже, відповідає за свої слова як воїн.

Щоб заспокоїтися після таких бурхливих подій, Іванна запропонувала Джоанні знову вирушити прогулятися верхи. Незабаром жінки вже скакали на конях до віддаленої бухти, яку облюбували для купання.

Вони неквапно їхали уздовж берега, огинаючи скелі й хащі, коли Джоанна раптом побачила лицаря-госпітальєра, який рухався верхи їм назустріч.

Серце дико закалатало в неї в грудях, і вона різко натягнула поводи, зупиняючи коня. Це був він, Мартін д’Ане! Жінка впізнала лицаря за поставою, попри те, що його обличчя цілком приховував шлем, упізнала й коня незвичної масті. Вершник проїхав неподалік, із сідла ґречно вклонившись дамам.

Джоанна не рухалася з місця і не відгукувалася на заклики Іванни, яка значно її обігнала. Вона всією шкірою відчувала спрямований на неї погляд Мартіна, коли той повернув свого буланого до заростів чагарника.

– Міледі… Півоніє!.. – скрикнула засапано Джоанна, наздогнавши королеву Сицилійську. – Дозвольте мені ненадовго відлучитися. І не посилайте зі мною вартових – це лише маленька жіноча слабкість… Невдовзі я до вас приєднаюся.

Зі свого сховку в хащах Мартін бачив, як Джоанна відділилася від свити й повільно, не підганяючи коня, вирушила в його бік. Він скинув шолом – на його обличчі промайнула усмішка. Цілковитий безум – намагатися з нею побачитися. І все-таки він тут, незважаючи на Ейрікові вмовляння та буркотіння. Рудий, звісно ж, має рацію, а Мартін, завжди такий розважливий і обережний, зараз чинить усупереч здоровому глузду.

Весь цей час вони з Ейріком ховалися в одному з гротів на скелястому узбережжі, де знайшлося місце й для обох коней. Ейрік вряди-годи ходив по провіант у Лімасол і приносив новини. Серед них були й добрі: запеклий ворог Мартіна Вільям де Шампер вирушив битися із самозванцем Ісааком. Але поганих звісток теж було доволі. Найгірше те, що торговельні судна стояли в порту, а флот Річарда крейсував уздовж берегів острова, і не було щонайменшої можливості покинути Кіпр.

Ейрік був засмучений тим, що Санніва й люди Джоанни невтомно його розшукували, і одного разу йому насилу вдалося вислизнути від них у Лімасолі.

– Я на власні вуха чув, як вона розпитує про лицаря-госпітальєра Мартіна д’Ане і про його зброєносця – високого рудого варанга. Яка ж уперта дівиця, клянуся молотом Тора!

– Мабуть, це їй наказала Джоанна, – зауважив Мартін.

Рудий скорчив звірячу гримасу.

– Схаменися, малий! Твоя райська пташка нині морочить голови знатним лицарям і лордам, роз’їжджає в почті королеви й сама схожа на вінценосну особу. Здався їй якийсь лицар-волоцюга, коли до її ніг схиляються розряджені жевжики на кшталт Роберта Лестера і цього опоясаного мечем прелата, єпископа Солсбері!

Мартін навіть оком не зморгнув, але згодом прискіпливо розпитав про все Ейріка, і, дізнавшись, що Джоанна доволі часто вирушає на прогулянки до бухти біля старовинного маяка на розі, сказав раптом, що хоче з нею побачитися.

Ейрік сердився, тим паче, саме того дня він довідався: завтра порт Лімасола покидає корабель, на якому повертається в Палестину магістр ордену Святого Івана. І не виключено, що їм вдасться приєднатися до очільника госпітальєрів. Проте Мартін наполіг на своєму, хоч яка нікчемна була надія на випадкову зустріч.