– Спи! – відмахнувся Мартін, перевертаючись на інший бік.

У напівсні він міркував про те, що в Джоанни зовсім інша вдача. Вона чудово собою володіє, і сьогодні до нього не раз долинав її дзвінкий сміх: небіж усіляко розважав тітоньку. Але зараз Роберт уже пішов спочивати. Чи хотів Мартін, щоб Джоанна була тепер із ним? Мабуть, але навіщо? Занадто ризиковано…

Кіпр з’явився на обрії аж на світанку. Галера йшла уздовж горбистих у блакитному мареві берегів прекрасного острова, назустріч час від часу траплялися інші судна. Їхні шкіпери, помічаючи червоний хрест на головному вітрилі галери, підпливали до них і ділилися новинами з людьми на палубі. Усі вони казали таке: «Кіпр під владою Річарда Левове Серце, а самозваний імператор готується принести англійському королю омаж[111]».

До Лімасола галера підходила вже надвечір. Море вигравало міріадами іскор, на березі в променях низького сонця золотавилися пагорби та скелі, вкриті лісами й виноградниками, а в порту Лімасола, немов іще один ліс, скупчилися незчисленні щогли зі спущеними вітрилами.

Вечірній приплив плавно ніс їх у гавань. Шкіпер уривчасто віддавав накази, матроси прибирали важкі вітрила. Нарешті гребці разом налягли на весла, палуба нахилилася – і галера розвернулася правим бортом до причалу.

Саме цієї миті серед людей, які зустрічали судно на березі, Мартін помітив маршала тамплієрів Вільяма де Шампера – і немов хтось ножа всадив йому між ребер, повернувши в рані лезо. Ось вона людина, що розкусила його з першого погляду, не повірила жодному слову й наказала завдати йому тортур!

На цю зустріч Мартін не сподівався. Маршала неможливо було не впізнати – він умить виокремив його з-поміж решти тамплієрів за поставою, звичкою гордовито закидати голову й характерним жестом: обидві руки складено на руків’ї меча, що висів у нього на поясі.

Спершу оманливий госпітальєр заціпенів. А потім його думки понеслися вчвал. Що робити? Надягнути шолом зі сталевою личиною, що цілком закриє обличчя? Але тамплієр може захотіти, щоб він відрекомендувався, і тоді доведеться відкрити лице. Може, просто зараз перебратися на лазарита? Від прокажених усі без винятку намагаються бути якнайдалі. Але що тоді робити із Джоанною та графом Лестером, які бачили його зовсім іншим?

Залишається одне: зачаїтися на кораблі, аж поки маршал, зустрівши любу сестроньку, що її приїзд стане для нього великою несподіванкою, покине причал. А що, коли Джоанна забажає представити де Шамперу свого рятівника? Чи граф Роберт заговорить про нього?

Корабель повільно підходив до причалу, і Мартіну здавалося, що він уже бачить відлюдкуватий вираз обличчя храмника, його доглянуту борідку й твердий погляд холодних сірих очей. Чому він так пильно дивиться на корабель? На кого чекає? Адже він не може знати, що саме на цій галері пливе його сестра!.. Та ось уже граф Лестер, зійшовши на завішану щитами носову надбудову, гукає і махає маршалові, сповіщаючи: для месіра Вільяма де Шампера в нього на борту є неймовірний сюрприз…

Несподівано біля Мартіна виник Ейрік. Зовні він видавався спокійним, але голос лунав тривожно.

– Гей, хлопче, там, на березі, – де Шампер, цей демон! Але ж і пощастило нам!.. Слухай сюди: іди на корму і, коли галера розвернеться, пірнай та пливи до пришвартованих неподалік суден. Їх тут до біса, і ти зможеш легко за ними сховатися. У кольчузі, я знаю, ти плаваєш як риба, а всім тут зараз не до тебе. Якщо наша краля поцікавиться, де ти зник, я їй щось намелю, не переймайся. Я і буланого твого зведу на берег та прилаштую в надійне місце. А пізніше, коли стемніє, ждатиму тебе біля цього причалу… Дай-но сюди шолом! Відколи це лицарі плавають у шоломах? А так – ну випив хлопець зайвого, вирішив освіжитися. З кожним таке може статися, хоч із госпітальєром, хоч зі священиком, – усі ми люди… А тепер – уперед!

Розділ 13

Невагома долоня принцеси Беренгарії ледь помітно тремтіла на мускулястій руці Вільяма де Шампера.

Маршал скоса поглянув на наречену короля Річарда: тонкий профіль, обрамлений мереживним серпанком, ажурна корона, всипана рубінами й великими молочно-сріблястими перлинами, довгі каштанові коси, перевиті перловими разками. Принцеса стояла прямо, з високо піднятою головою в короні, і вже не була такою крихіткою, якою спершу здалася тамплієрові. Трималася вона гідно, та все ж пальці в неї тремтіли, видаючи глибоке хвилювання.

Коли король Річард оголосив, що саме він, маршал ордену Храму, вестиме його наречену до олтаря, Вільям вразився. Ні, він не почав посилатися на статут ордену – за королівською волею можна було дещо відійти від правил, він лише запитав:

– Але чому я, ваша величносте? Хто я для принцеси Наваррської?

– Ви родич Плантагенетів і бездоганно достойна людина. Кому ж іще бути названим батьком моєї нареченої? До того ж Беренгарія Наваррська багато чула про вас від моєї найяснішої матінки і теж схвалила мій вибір.

Від цих слів у маршала трохи запаморочилася голова. Як важливо, коли тебе належно оцінюють, особливо, якщо це роблять Річард Англійський і сама Елеонора Аквітанська!..

Вільям погано пам’ятав королеву-матір – він з батьками бував при дворі ще малим, оскільки був тоді спадкоємцем титулів та маєтків де Шамперів. Відтоді минуло чимало років, але ж не даремно кажуть, що королева Елеонора володіє дивовижним хистом – першою довідуватися про все на світі. Так, про нього, Вільяма де Шампера, маршала ордену Храму, справді ходять добрі чутки, не випадково його прозвали «Честю ордену». Натомість попередній магістр тамплієрів Жерар де Рідфор накоїв стільки лиха і зробив стільки помилок, що слава храмників помітно похитнулася. І лише саме те, що Беренгарію біля олтаря передасть вінценосному нареченому член орденського братства, недвозначно покаже всім: король Англії має намір підтримати ослаблий після поразок орден. А маршал, якого він обрав для цієї мети, колись зможе очолити орден!..

Одягти плащ Великого магістра ордену лицарів Христа і Храму Соломона й одним помахом руки кинути своїх тамплієрів на смертельний герць, п’ядь за п’яддю звільняючи від невірних землі розтерзаного Єрусалимського королівства, – о, це була найпотаємніша мрія Вільяма де Шампера, який присвятив своє життя служінню лицарському братству!

«Не мені, Господи, не мені, а імені Твоєму пошли велику славу!» – повторював він про себе гасло тамплієрів, немов намагаючись переконати самого Всевишнього, що його прагнення возвеличитися є безкорисним.

Він пристрасно про це мріяв, і Річардова прихильність додавала йому надії. Адже, незважаючи на те, що з королем прибуло чимало іменитих братів з Орденських домів Європи, і де Шампер із королем Ґвідо, який теж приїхав на Кіпр, могли просто загубитися в натовпі блискучих вельмож та лицарів, – погляд англійського короля Річарда Левове Серце було звернено саме на нього.

Облишивши ці думки, він знову поглянув на принцесу. Беренгарія була бліда, її широко розплющені немигаючі очі звернено на склепінчастий прохід, що вів до капели Святого Георгія, звідки вже линула врочиста музика. Пора!


Де Шампер спробував підбадьорити принцесу:

– Нехай буде з вами милість Божа, мадам! Сьогодні ви станете дружиною найславетнішого лицаря християнського світу!

Беренгарія звела на нього покірні карі очі.

– Я щаслива, месіре маршал. Віднині й поки смерть не розлучить нас, я буду вірно служити йому!

Яке самозречення!

Інша річ – його сестра Джоанна, котра кинулася маршалові на шию просто в порту Лімасола, на очах у всіх присутніх, і дзвінко розцілувала його в обидві щоки. Вільяму довелося відтрутити її від себе, зауваживши: неприпустимо поводитися так з лицарем Храму. Джоанна набундючилася і заявила: усі вони тут здичавіли, і не такої зустрічі чекала вона від старшого брата.

Вільям обурився, але не показав цього. Хіба мало він зробив для сестри? Орден відшкодував їй дорожні витрати, лицарі-тамплієри супроводжували її до самої Дорілеї, де Джоанні та її чоловікові раптом заманулося мандрувати далі самостійно, без надійного захисту! Зрештою, усупереч усім правилам пристойності, Джоанна прибула на Кіпр сама, що, безперечно, шкодить її честі.

Утім, він не висказав цих міркувань. Усе закінчилося щасливо – і то добре. Молодий граф Лестер узявся опікуватися Джоанною, і, як уже донесли маршалу, відсьогодні Джоанна де Шампер належить до почту вдови-королеви Сицилійської і, згідно зі становищем, її оточено належною увагою та турботою. Нарешті можна полегшено зітхнути.

Наступної миті маршал із Беренгарією зайшли в капелу Лімасольського замку. Там палали сотні свічок, уздовж усього проходу стояли запрошені на шлюбну церемонію державця ошатно вбрані вельможі, а численні фігури святих та праведників, що ними за ромейським звичаєм було розписано стіни церкви, ніби подвоювали число гостей.

Усміхнений Річард чекав наречену біля олтаря.

«Беренгарія, мабуть, щаслива, що в неї такий наречений», – мигцем подумав маршал, задоволено дивлячись на високого плечистого короля в довгому пурпуровому вбранні з вишитим на грудях гербом Плантагенетів – трьома гордовитими левами.

– Хто віддає цю жінку під покровительство майбутнього чоловіка? – традиційно запитав Г’юберт Волтер, єпископ Солсбері.

– Я, маршал ордену Храму у Святій землі Вільям де Шампер!

Оце поки що і вся його роль. Тепер він міг відійти до інших тамплієрів, які прибули з Річардом з Європи. Багатьох із них Вільям іще не знав, але кількість достойних і поважних лицарів, яких орден прислав із графств та провінцій у володіння королів Англії та Франції, його вразила. Він одразу впізнав анжуйця Робера де Сабле, командувача хрестоносним флотом, третину якого становили судна, збудовані коштом ордену. Де Сабле приязно всміхався в довгу бороду й трохи посунувся, звільняючи де Шамперу місце біля себе. Ця людина подобалася Вільяму, і він був йому вдячний за те, що полум’яний заклик, з яким флотоводець звернувся до братів, допоміг зібрати таку величезну кількість тамплієрів у Річардове військо.