Так виникло рішення відправити до Єрусалимського двору гінця з проханням до короля Ґвідо починати формування війська, і ця звістка мала якнайшвидше дійти до вух султана та його емірів. Королю не треба буде ставати до бою – чутки про підготовку походу хрестоносців угамують завзяття застряглих при Тіверіаді сарацинів. Решта довершать спека, курява, брак води, провіанту й фуражу.

Графиня Ешива чинила як досвідчений полководець. Але не врахувала одного: найпершим сміливцем, який зголосився прорватися через кільце облоги й доправити послання королю, став Арно де Бетсан, втіха і насолода її серця. Графиню це приголомшило, та вона не наважилася виявити слабкість перед підданими, тому погодилася.

Вона палко молилася за свого лицаря, не маючи й гадки, що її посланець виконував чужу волю: Ашер бен Соломон звелів Мартінові заманити хрестоносців у пастку. Це було сплановано завчасно за участі султана Саладіна; посланця вже чекали за стінами оточеного замку, щоб вручити йому листа іншого змісту, закріпленого підробною печаткою Ешиви Тіверіадської. Графиня начебто благала лицарів Єрусалима, ні миті не зволікаючи, виступити в Галілею на допомогу Тіверіаді, яка тримається з останніх сил.

Мартін добре пам’ятав цей шлях: нестерпна спека, цілковите затишшя, повітря, насичене дрібною іржавою порохнявою й незчисленне військо сарацинів, що його він проминув без жодних перешкод. Потім, уже в Єрусалимі, він – пропилений, зі скуйовдженим, пофарбованим хною волоссям, неохайною щетиною на щоках, геть не схожий на чепуруна, з яким прогулювалася у своїх садах графиня Ешива, – постав у вежі Давида перед Ґвідо де Лузіньяном і розповів, яких зусиль йому коштувало пробратися крізь застави невірних, щоб доправити королю відчайдушне благання своєї пані.

Йому повірили. Сумнівався лише чоловік графині Ешиви – Раймунд Триполійський. Він знав про її залізну волю й міцні стіни Тіверіади й не міг збагнути, чому дружина так слізно благає про допомогу. Навіть печатка на пергаменті не розвіяла сумнівів графа. Презирливо поглянувши на фальшивого Арно де Бетсана, він заявив, що тут щось нечисто, й оскільки графиня – йому дружина і він відповідає за неї перед Богом, то саме він і має вирішувати, чи справді вона потребує допомоги.

Але тут, у вежі Давида, не все залежало від суворого Раймунда. У світлі смолоскипа, в напівтемній залі були й інші: сам король Ґвідо де Лузіньян, магістр ордену тамплієрів Жерар де Рідфор та підстаркуватий очільник госпітальєрів Ерментар д’Асп. Був тут і непримиренний Рено де Шатільйон, з вини якого розірвано перемир’я із Саладіном. Саме вони готові були вірити посланцеві графині, а не її чоловікові, який начебто приятелює із Саладіном і часом дозволяє його загонам проходити через свої землі. У цьому вони й обвинуватили графа Раймунда, назвавши його зрадником, який ладен пожертвувати дружиною задля злочинної змови з ворогом Христа та Єрусалимського королівства.

Однак і сам Ґвідо де Лузіньян, мрійливий золотокудрий лицар з обличчям архангела й плечима атлета, теж не проти був показати, що Бог не позбавив його хисту полководця. Він здобув корону тільки завдяки тому, що його вирізнила з-поміж решти придворних спадкоємиця Єрусалимського королівства Сибілла,[77] устиг запопасти слави взірця лицарських чеснот і тепер заявив присутнім, що всі вони знечестяться, якщо не відреагують на заклик дами про допомогу.

Граф Раймунд, стиснувши зуби, змушений був поступитися. Він розумів: чим переконливіше лунатимуть його міркування проти походу в розпал немилосердної спеки, тим дужче посилюватимуться підозри в його зраді. На додачу до всього йому було наказано виступити в авангарді єрусалимської армії, аби, у разі, якщо Саладін опиниться під Тіверіадою, султан утвердився в думці, що колишній союзник вірний не йому, а своєму християнському королю. Тільки в такий спосіб граф Раймунд зможе розвіяти підозри через зв’язки з невірними.

Тоді Мартіну й слід було б зникнути. Але з’явився рудий Ейрік із посланням від Ашера бен Соломона, якому, у свою чергу, сам султан доручив: будь-що домогтися, щоб граф Триполійський не брав участі в бою. Саладін не зраджував тих, із ким хотів миру, і намагався подбати про союзника. Тому Мартінові довелося приєднатися до загону Раймунда – єдиної людини, яка не вірила йому ні на гріш і сприймала його вкрай вороже.

Це воєнне діло не лагодилося від початку. Воїнство Єрусалимського королівства зібрали дуже швидко, але за чисельністю воно значно поступалося загонам Саладіна. До того ж попереду його очікував тривалий перехід пустельною, безводною і гористою місцевістю, де не було жоднісінької оази. Лицарів, закутих в обладунки, одного за одним звалювала з коней спека.

Граф Раймунд, розумно оцінивши становище, запропонував дістатися до щедрого на джерела містечка Ла Сафурі. Там лицарське військо могло б спокійно перепочити, а його очільники – обговорити план подальших дій. Але пропозицію графа сприйняли за підозрілу спробу затримати хрестоносців на шляху, хоча Раймунд лише намагався вберегти найкращі сили Єрусалимського королівства від неминучого розгрому.

Дорогою Мартінові було нелегко: граф досі надокучав йому, розпитуючи про те, як же це гінцю вдалося вирватися з кільця сарацинів, чому послання графині написане почерком, не схожим на почерк капелана замку, якому завжди доручали переписувати набіло найважливіші документи, і з якої причини графиня Ешива нічого не написала для чоловіка, як це робила завжди.

Відповіді у вигаданого Арно де Бетсана були напоготові, але цілком правдоподібні пояснення не розвіяли сумнівів Раймунда Триполійського.

Утім, невдовзі графу стало не до того: радники переконали короля Ґвідо вивести військо з добре укріпленого й забезпеченого прісною водою табору в Ла Сафурі та вирушити через мертву пустелю до Тіверіадського озера. Раймонд розпачливо заявив, що тепер усе пропало, але не зміг порушити наказ Ґвідо де Лузіньяна, який повністю потрапив під вплив магістра тамплієрів Жерара де Рідфора і спраглого до бою Рено де Шатільйона.

Треба було здолати лише дванадцять миль, але п’ятдесятитисячне військо під нещадним сонцем рухалося вкрай повільно й, урешті-решт, розтягнулося в довжелезний караван. До заходу сонця вони так і не дісталися води, і король наказав отаборитися в долині Хаттін.

Тут на них уже чекали. Не встигли хрестоносці розкласти похідних шатрів, як розвідувачі Саладіна підпалили траву й численні сухі чагарники навколо табору. До мук виснажених спрагою воїнів додався жар полум’я та густий дим, що не давав дихати. Тим часом легка кавалерія сарацинів пустила на табір хмари стріл із луків та арбалетів. Під час термінової наради вирішили негайно атакувати невірних.

Битва була жорстока, відчайдушна і наперед приречена на поразку. Лицарі та їхні коні знемагали в цьому пеклі без жодної краплини вологи, а єрусалимська піхота, втративши командування, сліпо рвалася через пагорби Хаттіна до Галілейського моря, що маячіло попереду. І все це в густому диму й куряві, під безперервним обстрілом сарацинських лучників. Воїни гинули тисячами, під час атаки сарацини захопили головну реліквію християн – Животворний Хрест. У бою було оточено й вибито із сідла Рено де Шатільйона, полонили магістра тамплієрів де Рідфора, а Великий магістр госпітальєрів Ерментар д’Асп загинув у сутичці.

І все ж Мартіну вдалося врятувати Раймунда Триполійського. Він вчасно помітив умовний сигнал, який подав йому племінник Саладіна – Такі ад-Дін, і, схопивши коня графа під вуздечку, потягнув його разом із вершником у прохід, що виникнув у лаві мусульман, котрі несподівано розступилися.

Усе це сталося за лічені секунди, які здалися Мартіну вічністю. Граф Раймунд – виснажений, зранений, у закривавленому білому плащі – спершу був приголомшений, та невдовзі почав опиратися своєму рятівникові. Удаваному Арно де Бетсану довелося його оглушити, тягнучи далі коня, що хропів та упирався, і прикриваючи щитом непритомного Раймунда.

Сарацини досі їх не займали: корячись наказові Такі ад-Діна, вони стримували коней і не застосовували зброї навіть тоді, коли за Раймундом кинулися люди з його загону, а вслід поскакали воїни барона Баліана Ібелінського. Мартін шалено гнав коня – цієї миті він уже не думав про поставлене перед ним завдання, а використовував єдиний шанс вирватися з кривавого пекла, на яке перетворилася долина між двох височин, що мали назву Роги Хаттіна.

Раймунд Триполійський прийшов до тями, коли вони були вже далеко. Баліан Ібелінський розповів йому, що вони врятувалися завдяки неймовірній спритності й завбачливості лицаря Арно де Бетсана, але старий граф негайно наказав узяти рятівника під варту. Мартіна роззброїли і під конвоєм доправили на узбережжя, у Триполі – резиденцію графа Раймунда. Згодом туди прийшла звістка про страшний розгром воїнства хрестоносців при Хаттіні: сімнадцять тисяч найкращих вояків залишилися на полі бою, Єрусалимське королівство більше не мало сили опиратися Саладіну, очолити оборону теж не було кому – усі провідники хрестоносців або полягли, або опинилися в полоні. Зокрема і король Ґвідо де Лузіньян, а Рено де Шатільйону, порушнику перемир’я, султан Саладін власноруч відрубав голову.

Ця смутна звістка всіх спантеличила. Навіть приїзд у Триполі графині Ешиви, яку Саладін випустив з оточеної Тіверіади, не зменшило загальної скорботи й почуття безвиході. Перед чоловіком, який помирав від ран, графиня заприсяглась, що її гонець віз зовсім інше послання, і в тому, що хрестоносне військо заманили в пастку, вона не винна. Довідавшись, що її посланець у полоні і гибіє в підземеллі, вона, не вагаючись, віддала коханця-зрадника в руки Вільяма де Шампера, який, у свою чергу, заприсягнувся, що його майстри стинати голови виб’ють із красунчика Арно, кому він прислуговує і хто підмінив послання графині.

Де Шампер неодмінно виконав би свою обіцянку, якби не Сабір з Ейріком. За допомогою золота їм удалося визволити вимордуваного друга з катівень Триполі, таємно доправити на корабель і переправити в безпечне місце.