– Усі чули про благородного де Шампера, чиє ім’я овіяне славою, а звитяга є за взірець тим, хто носить на плащі хреста! – вигукнув Мартін. – То ваша пані і справді його сестра?

Його захват був такий щирий, що балакуча Ґодіт негайно виклала купу такого, що Мартіну надалі могло б дуже стати в нагоді.

Пані шановної Ґодіт, молодша дочка маєтних сеньйорів де Шампер, народилася тоді, коли її старший брат Вільям покинув Англію і відбув у Святу землю. Брат із сестрою ніколи не бачилися, однак леді Джоанна змалечку про нього чула. Коли ж подружжя Незербі вирішило відвідати Палестину, матінка леді, баронеса Мілдред, написала своєму славетному синові про те, що невдовзі приїде сестра. Сер Вільям відгукнувся. У своєму посланні він писав, що Джоанна і сер Обрі можуть в усьому покластися на нього й на тих людей з ордену Храму, з якими вона спілкуватиметься. Адже зараз він перейнятий війною з невірними і навряд чи зможе особисто привітати подружжя родичів на Святій землі. Саме це й непокоїть леді Джоанну, що й не дивно: попри лицарський конвой, навколо чужа земля, яку населяють племена, звичаї і закони котрих такі не схожі на англійські.

Мартін був задоволений. Подумавши, що йому, якщо вірити словам Ґодіт, поки не загрожує зустріч із Вільямом де Шампером, він стримано всміхнувся.

– Сер, ви смієтеся? – обурено вигукнула камеристка.

– Моя усмішка має інші причини, – промовив Мартін. – Я лише дивуюся з чудасій долі. Зустріти на шляху до Святої землі таку родовиту даму, у жилах якої тече кров не лише де Шамперів, а й самих Плантагенетів! Тільки зараз я зрозумів, чому леді Джоанна так погордливо спілкується зі своїм чоловіком!

– Моя пані погордлива? Бог із вами, сер лицарю, – не судіть про те, чого не знаєте!..

І шановна Ґодіт дуже відверто розповіла історію цього шлюбу.

Обрі де Рінель і справді був переможцем турніру у Вінчестері. Саме там він сподобався молоденькій та чарівній п’ятнадцятирічній Джоанні. Дівчина була така мила, що її одноголосно обрали королевою турніру, а Обрі свого не проґавив, хоч і був бідний. Він належав до тих лицарів, які, не маючи великих володінь, кочують з одного турніру на інший, а весь їхній прибуток – це обладунки і коні суперників, переможених у турнірних поєдинках. Його сім’я була доволі родовитою, але збідніла, обтяжена багатьма дітьми. Серу Обрі, другому за старшинством синів його батька, не належало жодного спадку,[65] тому одруження з леді Джоанною було нечуваним везінням.

– Сер Обрі оточив юну панну таким благоговінням, – захопившись, правила своєї камеристка, – що таки зміг домогтися її любові. А разом із нею – маєток Незербі, ленні володіння,[66] ставки, млини й великі пасовища. Я не кажу вже про замок, який нещодавно було перебудовано й прикрашено двома новими вежами і барбаканом[67] з підйомним мостом. Диво, а не замок, чесно вам кажу! І володіти ним сер Обрі почав, не маючи нічого, крім коня, обладунків, двох зброєносців, що скидалися на розбійників, та благородного імені – де Рінель. Пращури його приїхали в Англію з Вільямом Завойовником,[68] але тільки Бог знає, скільки серед його воїнства було різних негідників і задрипанців!

– Даремно ви так вважаєте, добродійко. Славне ім’я – це вже чимало.

– Для когось, може, так воно і є. Але тільки не для де Шамперів! Повірте, я сама з аристократичної саксонської родини, мої пращури билися з норманами при Гастингсі, однак я маю за честь бути в почті леді Джоанни. Адже де Шампери вхожі до самого короля! Ось чому, коли лорд Артур несподівано погодився віддати свою дочку такій людині, це всіх здивувало. Хоча на те була особлива причина: колись його світлість, сер Артур, завоював серце своєї майбутньої дружини, перемігши в турнірі. Думаю, його серце здригнулося, бо він побачив у долі своєї дочки відображення доль її батьків. Саме тому він дарував юній леді свободу вибору. Зате його дружина, леді Мілдред Гронвудська, далеко не відразу прийняла сера Обрі. Коли його світлість разом із молодятами повернувся в замок Малмсбері, міледі вперше наважилася дорікнути чоловікові, хоча ніжнішої та більш люблячої дружини в усій Англії не знайти! На цілих півроку вона усамітнилася в монастирі Святої Хільди, та, врешті-решт, таки змирилася, що сер Обрі перед Богом і людьми став чоловіком її молодшої дочки…

У цей час Ґодіт гукнула її пані. Жінка взялася за повід, щоб перевести мерина на рись, але Мартін її зупинив:

– Перекажіть, будь ласка, леді Джоанні: якщо їй набридне одноманітність шляху, я готовий потішити її розповідями про тутешні місця.

Ґодіт засяяла.

– Запевняю вас, пане лицарю, я неодмінно перекажу!

Хтозна, чи виконала вона свою обіцянку. Принаймні, Мартін аж до вечора їхав у середині каравану, і ніхто до нього не звертався. Сера Обрі він побачив лише, коли караван прибув у Прусу, і мандрівники почали розташовуватися в тамтешньому караван-сараї.

Обрі де Рінель був якийсь дивний – непевно тримався в сідлі з напівзаплющеними очима, а спішувався він так повільно й незграбно, що леді Джоанна навіть намагалася його підтримати. Вона знічено й розгублено озиралася, але слуги возилися з багажем, а нікого з почту поблизу не було. Сер Обрі хитався в різні боки й самостійно не міг і кроку ступити.

Помітивши її розгубленість, Мартін поквапився запропонувати свою допомогу.

Однак від цього дама знітилася ще дужче: її чоловік знову не при тямі, і вже удруге госпітальєр змушений йому допомагати. Але проводжаючи сера Обрі в надане йому приміщення, Мартін помітив дещо дивне – попри те, що англієць був страшенно п’яний, від нього не пахло вином, а очі були налиті кров’ю.

Наступного ранку сер Обрі сам знайшов Мартіна. Лорд мав поганий вигляд: свинцеві кола під очима, змарнілий.

– Де ж це ваш підопічний? – запитав англієць.

Мартін показав назад. Йосип їхав, оточений єврейським сімейством, яке приєдналося до каравану в Прусі. Обрі криво посміхнувся, взявся був говорити про невиправдані права, надані євреям у Ромейській державі, але зрештою збився і почав дякувати лицарю за надану напередодні допомогу.

– Однак учора ви не були п’яним, як могло здатися на перший погляд, – упівголоса зауважив уявний госпітальєр.

Сер Обрі пильно подивився на нього.

– Я вам не суддя, сер, – вів далі Мартін, незворушно всміхаючись. – Дорогою різне трапляється.

Англієць перевів подих.

– Це гашиш, – зізнався він. – Було цікаво скуштувати чогось новенького. Але тепер, відчувши його дію… Зізнаюся, навряд чи в мене скоро виникне бажання повторити цей досвід…

Його дужі плечі здригнулися.

Мартін оглянув вервечку каравану: греки, мусульмани, цигани, євреї. Будь-хто міг приторговувати цим зіллям.

– «Аллах прокляв п’янке і тих, хто його вживає», – свідчить Пророк ісламу. – І ще: «Тому, хто вживав п’янке, не воздасться за молитви його протягом сорока днів». Раджу поміркувати про це дорогою до святих місць.

– Язичницька дурня! Я однак не видам того, хто пригостив мене зіллям! – Лорд Незербі вперто струсонув головою.

Цієї миті він зовсім не був схожий на шляхетного лорда: щоки вкриті щетиною, світле волосся злежалося, очі, мов у сонної риби. Мартін знав: саме такі наслідки першого вживання гашишу. Але якщо прикладатися до нього й далі… Про це навіть згадувати не хотілося, тому Мартін перейшов до іншої теми:

– Скажіть, сер, як поєднати вживання чорного зілля з тим, що ви намагаєтеся суворо постувати аж до приїзду в Єрусалим? Якщо вже ви відмовилися від шлюбного ложа…

Сіро-зелені очі сера Обрі несподівано небезпечно зблиснули.

– Бачу, сер лицарю, ви встигли ґрунтовно поспілкуватися з Ґодіт, камеристкою моєї дружини, язик якої не має припони. Вчора я бачив вашого коня поруч з її мерином. Цю саксонську вівцю ніщо так не тішить, як нишпорити, підслуховувати, а потім патякати з першим-ліпшим. Решта теж хороші… Ох, ці люди з Незербі!

Останні слова пролунали як лайка.

– Але ж це ваші люди! – зауважив Мартін.

Брови сера Обрі зійшлися на переніссі.

– Якби я мав над ними цілковиту владу…

Певний час вони їхали мовчки. Нарешті Обрі взяв повід, і коні лицарів пішли майже впритул. Вершники торкнулися колінами одне до одного, і англієць, схилившись над супутником, промовив:

– Вам, сер, небо подарувало виняткову зовнішність. Постава, шляхетна форма рук… Часом мені здається, що ваші очі ввібрали всю блакить денного небосхилу…

Погляд сера Обрі набув якогось дивного, немовби запопадливого виразу.

Мартін мовчав, спантеличений цією несподіваною тирадою. Їхні коні й далі йшли так близько, що, врешті-решт, буланий удаваного госпітальєра пирхнув, різко трусонув головою і загарцював. Вершник мусив натягнути повід. Баский сера Обрі теж відсахнувся – і негайно вирівняв крок.

– У вас чудовий кінь, – промовив госпітальєр, переводячи мову у звичне річище.

Його зауваження подіяло: сер Обрі задоволено погладив свого темно-рудого скакуна по шиї і мовив, що всіх коней, на яких їде він сам, його дружина та люди, що їх супроводжують, вирощено в маєтку Незербі.

Мартіна це не могло не зацікавити: породистий кінь у ті часи вважався розкішшю й коштував величезних грошей. Лише заможні та родовиті люди могли дозволити собі утримувати коней, решта перебивалися мулами й віслюками. А прислуга та воїни – охоронці подружжя де Рінель – сиділи на чудово виїжджених, міцних конях. Це були руді чи брунатні тварини благородної крові, усі без винятку вони мали білі позначки на лобі або морді – свідчення того, що чистоту породи ретельно пильнують.

Збадьорілий сер Обрі охоче пояснив: порода, яку розводять у Незербі, зветься хакне. Цих коней призначено для тривалих переїздів, і вони неймовірно витривалі. Особливо добрі вони в легкій упряжці. А в маєтках батьків його дружини вирощують справжніх бойових жеребців – дестріє, які здатні, мов пушинку, нести на собі цілком озброєного лицаря. Дестріє – одне з головних джерел прибутку родини де Шампер, їх залюбки купує дворянство, хоча значна частина поголів’я безоплатно переходить у власність ордену Храму, а потім відпливає в трюмах кораблів до Святої землі, де лицарських коней завжди бракує. Але, незважаючи на це, хакне з Незербі коштують чималих грошей.