– На ньому лише один хрест, – відгукнувся Сабір, киваючи в бік набережної.

Червоний хрест на білій коті поверх обладунків… Маршал ордену Храму нерухомо, мов статуя, височів на коні. Навколо нього скупчилися сервієнти,[164] а він із непорушним обличчям роздавав їм якісь вказівки. Вислухавши, ті відразу розходилися – кожен гурт вирушав до одного з кораблів. Їхні чорні з червоними хрестами туніки маячіли повсюди – біля причалів, на кораблях, поруч із тими, хто лише збирався зійти на судно. Діяли сервієнти ґрунтовно: хто спав, тих будили, зазирали в обличчя, переглядали папери, ставили запитання. Когось уже вели на берег під вартою.

Лице Мартіна напружилося, у грудях похололо. Він спробував переконати себе, що це звичайна перевірка, не більше. Але ж він і раніше спостерігав у порту за відплиттям військових та купецьких суден та ніколи досі не бачив нічого подібного. Може, й справді все це через утікачів-сарацинів? І водночас він дедалі чіткіше розумів: залишатися на кораблі йому смертельно ризиковано.

Поруч тихо і злостиво згадав нечистого Сабір.

– Друже, поглянь лише! – сарацин указав на корабель, що стояв неподалік.

Коли Мартін збагнув, що саме має на увазі Сабір, в очах йому потьмарилося: від страху, розчарування, нестерпного напруження.

На палубі сусідньої галери сервієнти примушували роздягнутися французького лицаря. Той був високим, світловолосим та худорлявим. Лицар обурювався, відштовхував орденських слуг, і, урешті-решт, його схопили й, незважаючи на обурені протести супутників, потягнули сходнями, а потім – простісінько до де Шампера. І там із нього таки здерли одяг.

– Мартіне, тобі краще зникнути, – незворушно промовив Сабір.

– Це ще нічого не означає! – спалахнув Ейрік. – Он, поглянь: вони відпустили того хлопця, а маршал навіть вклонився із сідла, вибачається.

– Мартіна вони не відпустять, – так само спокійно заперечив Сабір.

Тепер він упритул дивився на друга.

– Послухай, я розумію, як тобі хочеться поїхати звідси і все забути. Але цей де Шампер… Він гірший за Ібліса! Не варто ризикувати… – Сабір спересердя сплюнув у воду. – Твоя англійка видала тебе братові-храмнику. Невже не ясно?

На душі в Мартіна зробилося тоскно. Він їй довіряв…

До них підійшла пані Сара, яка зрозуміла, що на березі коїться щось недобре.

– Дорогі мої, нам щось загрожує?

Мартін глянув на неї. Обличчя приховує темне покривало, чорні очі схвильовано блищать. Якщо його впізнають і схоплять, то і їй, і її дітям буде несолодко.

– Моя пані, усе буде добре. Але я… Мені доведеться зникнути.

Вона зойкнула і вчепилася йому в зап’ясток.

– Що ж ми робитимемо без тебе, хлопчику мій?

Утрутився Сабір:

– Пані, все буде добре. Ми з Ейріком подбаємо про вас і про дітей. Ви будете в безпеці.

– А Мартін? – вона досі стискала руку посланця Ашера бен Соломона.

Сабір відтіснив єврейку.

– Тікай, друже, поки ще є час. Якщо ти зникнеш… Юна Нехама досить доросла на вигляд, щоб видати її за одну із шістьох, згаданих у подорожній. А печатка ордену Храму стоїть не лише на нашому пергаменті, а й на всіх інших. Ейрік, якщо запитають, скаже, що зброєносець лише супроводжував його, а сам вирішив залишитися у Святій землі. Покладися на мене – я впораюся, Аллах свідок! Жодна волосина не впаде з голів цих жінок та дітей, поки я живий.

Мартін глянув на причал. До трапу вже прямували митники. Прості моряки й пасажири їх не цікавили, тільки вантаж, тому митники відразу вирушили до капітана. Але сервіанти з хрестами ордену Храму вже закінчували перевіряти один із сусідніх кораблів. Будь-якої миті вони можуть з’явитися тут.

Він перехопив погляд пані Сари – її очі переповняли сльози. Поруч із нею хлипала Леа з немовлям на руках. Нехаба та Езра ще нічого не зрозуміли й, хихочучи, перешіптувалися між собою, умостившись на палубі.

– Пані, ви цілком можете довіритися Сабіру та Ейрікові. Вони захистять вас і допоможуть усім, поки мене не буде поруч.

Ейрік напучував:

– Постарайся відсидітися в де Лузіньяна, малий. Там тобі нічого не загрожує. А я, щойно все владнається, спробую повернутися.

– Та швидше ж, Мартіне! – звична витримка зрадила Сабірові, голос його зірвався. – Ми без тебе не пропадемо, а, якщо залишишся, усім нам загрожує смерть. Іди! Нехай буде з тобою милість Аллаха!

Опустивши голову, сховавши обличчя під каптуром, Мартін вирушив до сходнів. Один із митників поцікавився – куди це він? Зараз почнеться перевірка.

– Я до тих он коней, – Мартін махнув убік готових до завантаження на судно жеребців.

Його не затримали. Він зійшов на набережну і взяв під вуздечку одного з коней. Поруч умить з’явився чийсь зброєносець.

– Тобі чого, малий?

– Милуюся. Розкішна тварина, – Мартін поплескав жеребця по крупу, крадькома спостерігаючи за сервіантами, що вже наближалися. Разом із ними йшов лицар у білому плащі, пильно вдивляючись в обличчя пасажирів «Легкої кішки». Чи встиг він помітити, що один із них щойно зійшов на берег? Чи надав цьому значення?

Утішений компліментом, зброєносець узявся пояснювати: кінь і справді добрий, але багато хворів, мабуть, від цієї пекельної жари. От його й вирішили…

Раптом пролунали крики, здійнявся галас. Уже достатньо розвиднілося, щоб побачити, як з одного корабля у воду стрибнув якийсь чоловік і швидко поплив, віддаляючись у бік молу. Зчинилася метушня, зашарпалися охоронці. Тамплієр, що стояв біля сходнів «Легкої кішки» завмер, немов вагаючись, – перевіряти тут чи приєднатися до гонитви. Та все ж, поборовши вагання, піднявся на борт судна, тим паче, кілька легких човнів уже оточили втікача.

Сум’яття допомогло Мартінові: ховаючись за крупами коней, він відійшов на чималу відстань від причалу. Залишалося найнебезпечніше: прослизнути в арку портової брами повз Вільяма де Шампера. Але це виявилося не так уже й складно: маршал стежив, як витягують із води втікача, і навіть не глянув на городянина у світлому каптурі з надпліччям, що пройшов майже повз нього.

Проминувши арку, Мартін ледве подолав бажання негайно кинутися навтьоки. І справді, незле було б повернутися зараз у резиденцію короля Ґвідо, розкланятися з конетаблем, посмакувати із солдатського котла юшкою з баранини. Поруч із ними Мартін Фіц-Годфрі буде в безпеці, Ейрік правду казав.

Але просто так він піти не міг. Якщо його друзів і пані Сару схоплять… Тоді, цілком імовірно, доведеться їх рятувати – навіть ціною власного життя. Адже не на літню єврейку та її дітей, а саме на нього полює клятий храмник. У цьому немає жодних сумнівів, бо Джоанна його зрадила й заслуговує на ненависть та презирство.

Із купецьких кварталів найближче до порту був Венеціанський – найвелелюдніший та найбагатший. Тут жили за іншими законами, купці утримували власних вартових, в італійців були свої священики та крамарі. На цей маленький острівець Венеціанської республіки в багатолюдній Акрі не поширювалася влада могутніх орденів. Була тут і таверна, де продавали чудове вино.

Мартін умостився за масивний дубовий стіл під накриттям, і йому негайно націдили глечик світлого та легкого вина, подали сиру та свіжого хліба, а невдовзі принесли і яєчню. Звідси він бачив частину вулиці, що вела до портової брами. І лише щойно усвідомив, у якій нелюдській напрузі перебував увесь цей час: коли підніс до рота чашу, зуби клацнули об вінця, рука затремтіла, і вино вихлюпнулося на землю…

Він просидів під дашком біля таверни досить довго. На квадратній вежі венеціанського дворика вдарили дзвони, заглушивши спів муедзина. Скрізь лунала італійська, котилися возики з крамом, перехожі заважали йому спостерігати за входом у порт. І все ж він бачив, як, штовхаючи й обсипаючи лайкою, вели впійманого втікача-сарацина. Потім почулося суцільне гудіння ударів сили-силенної копит по бруківці – у порт в’їжджав загін графа Неверського – П’єра де Куртене, що залишав Палестину. Це була переконлива процесія: чимало лицарів і їхніх зброєносців під золотавими знаменами з трьома червоними сонцями, що майоріли на древках. Вершники їхали попарно, гриміли колеса возів із вантажем.

– Іще вина, сеньйоре?

Мартін кивнув. Вино дозволило йому розслабитися. Тепер пригода вже не здавалася йому такою жахливою. Він устиг вчасно зникнути, зумів не накликати біди на своїх супутників. Зараз порт заполонить народ, до берега підійдуть великі кораблі, що досі очікували на рейді. Отже, перевірку завершено, і «Легку кішку» вже напевно відпустили. Його друзі на свободі! Інакше б їх, зв’язаних, уже волочили б під злостиву лайку вартових.

Що ж, він виконав доручення Ашера бен Соломона. А Ейрік із Сабіром завершать справу.

– Може, помолитися? – усміхнувся Мартін, зазираючи в глечик, де на денці ще залишалося трохи вина. Але кому? Він вірив не в Бога, а в спритність, силу, розум і щастя. І вони його ніколи досі не зраджували.

Покинувши венеціанський квартал, Мартін неспішно вирушив до резиденції короля Єрусалимського. Зараз він почувався майже легко. Ще б пак! Те, що сьогодні пережив, – справжня дурничка порівняно з ніччю на шістдесятифутовій висоті в обіймах із кам’яною горгулією, коли його будь-якої миті могли помітити і вгатити йому в бік арбалетну стрілу.

І все ж, і все ж…

Якби Джоанна його не зрадила, зараз би він підставляв обличчя солоним бризкам, що їх вітер зриває з гребенів хвиль, а незабаром зустрівся б із Йосипом, повернувся в Нікею, у дім Ашера та обійняв би свою Руф.

Ховаючи обличчя під каптуром і втупившись у курну бруківку, Мартін залишав позаду квартал за кварталом, міркуючи про те, що Свята земля, якій він завдав стільки зла, мабуть, не хоче його відпускати…