Симона Вилар - Лазарит

Спека розігнала людей із вулиць, і до королівської резиденції Вільям дістався швидко та без перешкод. Розпечене повітря тремтіло між будинками, спотворюючи їхні обриси й перетворюючи місто на примарне наслання. Але під склепіннями замку панувала відносна прохолода. Варта біля воріт швидко пропустила маршала тамплієрів, звідкись згори долинав дзвін струн, хтось поквапом віддавав розпорядження. Повз нього швиденько продріботіли сарацинські служниці з глечиками, якийсь воїн спробував був ущипнути одну з них, але дівчата, сміючись, утекли.

Вільям піднявся нагору, аж раптом він згадав, що цей невдаха-залицяльник, міцний рудуватий хлопець, – один із саксів його сестри. Гукнувши сакса, маршал запитав у нього про від’їзд на батьківщину і побачив, як здивовано видовжилося його веснянкувате лице.

Інших підтверджень маршал не потребував. Він швидко побіг сходами.

Джоанну Вільям застав у її покоях. Умостившись на купі подушок, вона розмовляла зі служницею, лунали їхні смішки та вигуки. Покоївка розчісувала довге розпущене волосся пані.

– Вільяме! – здивовано вигукнула Джоанна, встаючи назустріч маршалові.

Яка ж вона була гарна у своєму білому вбранні, закутана в хмару чорного розсипаного волосся! Навіть у напівтемряві – вікна в покої були прикриті фіранками – він прочитав у її погляді подив і збентеженість, які переходили в щось схоже на страх. Але вона швидко себе опанувала й безтурботно сіла, обхопивши коліна. Довгі рукави її вбрання звисали аж до підлоги.

– Не варто лицареві-монаху без попередження вриватися в покої молодої дами! – напівжартома зауважила Джоанна, але Вільям і на відстані відчув, яка вона зараз напружена.

Де Шампер мовчки сів на диван навпроти, який стояв біля стіни. Неподалік коливав великим віялом, що висіло під стелею, хлопчина-ефіоп у чалмі. На гаряче чоло тамплієра легенько повіяло прохолодою.

– Сестро, я хотів би поглянути на подорожню, для якої тобі вчора знадобилася моя печатка.

Покоївка раптом упустила черепаховий гребінець, що лунко стукнувся об плити підлоги, і Вільям здогадався: ця білява саксоночка чудово розуміє, про що йдеться. І теж хвилюється.

– То де ця подорожня?

Джоанна з незалежним виглядом зітнула плечима.

– Я змушена була спалити її. Саксонці відмовилися їхати, тож вона мені не знадобилася.

– І це все?

Її сірі очі палали з люті. Джоанна насилу витримала братів погляд.

– Ти мусиш усе мені розповісти! Нехай твої люди вийдуть.

– Про що? Якщо ти хочеш про щось запитати – запитуй. У мене немає таємниць від Санніви.

Вільям зробив рвучкий крок до сестри, схопив її за плечі й струсонув.

– Ти все розповіси! І про свого прокаженого коханця, і про побачення з ним, і про подорожню, за допомогою котрої ти намагалася посприяти його втечі! Та чи знаєш ти, хто він? Він шантажував мене, погрожуючи розголошенням таємниці зв’язку з тобою, він грався твоєю честю – а ти, безрозсудна, довірилася йому!

Джоанна вже не виглядала спокійною. Скорившись братові, вона подала знак слугам, і Санніва негайно вискочила геть. Хлопчисько-ефіоп, який досі не зрозумів, що коїться, теж випустив шнур віяла та поквапився покинути покій. Важкі двері з кедрового дерева зачинилися за ним так гучно, що він підскочив і кинувся утікати.

Санніва, сповнена цікавості й тривоги, все ж затрималася. Завмерши під дверима, вона почала прислуховуватися до того, що відбувалося в покої.

– Підслуховуєш під дверима пані? – раптом пролунав біля неї голос Дроґо. Капітан саме проходив галереєю.

– Дроґо!.. О, Дроґо! У міледі Джоанни маршал де Шампер. І він у такому… Такий… Боюся, щоб не було біди!

– Дурниці! Невже месір Вільям завдасть шкоди своїй сестрі?

Дроґо насупився й рішуче пішов у бік покою, проте ввійти не наважився. Тепер обоє стояли біля різьбленої кедрової стулки, силкуючись уловити звуки, що долинали з-за дверей.

Звідти чувся голос маршала – тихий і монотонний. Було складно зрозуміти, про що йдеться, лише вряди-годи до їхніх вух долинали уривки фраз: «…використав тебе…», «…прийшов до мене в личині лазарита…», «…я боюся, що він виконає свою погрозу, і тоді тебе буде навіки збезчещено…». Потім пролунало дивне слово «асасин», схоже на шипіння змії.

Джоаннин голос – напружений, що зривався на крик, – звучав значно чіткіше:

– Я не вірю тобі! Мені ніщо не загрожує. І насправді все не так, як ти думаєш.

– Тоді розкажи мені як.

І знову мовчанка чергувалася з тихим голосом Вільяма і схлипами Джоанни. Вона щось намагалася пояснити. З-за дверей доносилося: «…лицар-госпітальєр…», «…не раз рятував життя…», «…не могли опиратися цьому коханню…»

– Тебе просто засліпила хіть! – люто підвищив голос де Шампер. – Мені соромно, що в мене така сестра!

Джоанна ридала.

– Може, все-таки варто утрутитися? – стурбовано запитав Дроґо, але так і залишився стояти.

Вільям і Джоанна були членами родини, якій Дроґо служив усе життя. І щоб наважитися на таку зухвалість, потрібні були занадто вагоміші причини. До того ж десь глибоко в душі капітан остерігався суворого храмника.

– Він тебе дурив! Весь час дурив! – гримав Вільям. – І використовував твою довіру для власної мети. О, які жінки нерозумні й пустоголові!..

Дивно було чути цей сповнений безсилої люті голос завжди незворушного маршала.

Сходами піднялася Ґодіт зі стосиком чистої білизни.

– Що це ви робите? Підслуховуєте біля покоїв леді? Яка ганьба!

Проте, щойно почувши, як Вільям де Шампер нещадно сварить Джоанну, вона кинулася в покій. Хіба це мислимо – грубий храмник кривдить її дитя! Та ледве Ґодіт спробувала ввійти, як її виставили геть, а двері зачинилися в неї перед носом із такою силою, наче на них налетів смерч.

– Під три чорти! Геть! Забирайтеся всі в пекло!

Ґодіт вирячилася і судомно перехрестилася.

Тепер вони вже утрьох стовбичили під дверима. На щастя, вихор емоцій у покої потроху влігся, буря стихла. Голос маршала тепер лунав рівно, Джоанна щось стиха відповідала братові, після того настала тривала мовчанка, і знову заговорив Вільям.

Вони розмовляли страшенно довго. Дзвони відбили третю годину,[162] потім пролунав крик муедзина, що закликав правовірних до молитви. Двері не відчинялися, а голоси стихали. Доморослі шпигуни могли розібрати лише нечіткі уривки фраз Вільяма де Шампера: «…захоплення Тіверіади…», «…лжегонець…», «…поразка нашого війська…», «…подав знак сарацинам і без перешкод вивів пораненого графа Раймунда з поля бою…», «…графиня Тіверіадська писала інше…», «…не зізнався, хто він, навіть під тортурами…», «…зухвала втеча…», «…шрами, які свідчать, що він той самий розвідувач Саладіна…», «…винуватець загибелі цілого королівства…».

– Про що це вони? – дивувалася Ґодіт.

– Тс-с-с-с!.. – замахав на неї Дроґо.

Почувши дзвін шпор тамплієра, вони відсахнулися від дверей.

– Хоч зараз ти розумієш, кому намагалася допомогти? – запитав маршал уже біля дверей. – Його справжнє… або ще одне з вигаданих імен – Арно де Бетсан, він був коханцем графині Ешиви Тіверіадської, але, визнавши його провину, вона не пожаліла його. А ти…

І знову Джоанна повторювала, ридаючи:

– Усе не так, ти помиляєшся! Це зовсім інша людина… І він справді лицар-госпітальєр із Намюра!..

Санніва зойкнула:

– Сили небесні! А як же мій Ейрік?

Дроґо знову цитькнув і припав до дверей. А почувши, що справжній Мартін д’Ане живе нині в лепрозорії поблизу Константинополя, він аж заметляв головою, мов пес, у вухо якому вчепився кліщ.

– Краще нам звідси забратися, – сказав Дроґо жінкам. – Вони говорять про речі, довідавшись які, можна опинитися на пласі!

Але жінки й не поворухнулися – одна переймалася долею свого рудого чоловіка-варанга, інша хвилювалася за пані. Урешті-решт, Дроґо теж лишився, вирішивши ввірватися в покій тільки в тому разі, якщо храмник підніме на леді руку.

Проте не схоже було, що до цього могло дійти. Долинало тільки нечітке бурмотіння Джоанни й майже заспокійливий голос Вільяма. Потім він промовив уже гучніше та рішучіше:

– Ти підеш зі мною і, коли ми його схопимо, розпізнаєш мерзотника.

– Ні, ні! – відчайдушно вигукнула Джоанна й знову розридалася. – Вільяме, не змушуй мене до цього. У мене розірветься серце! Я і так усе тобі розповіла…

Вона плакала, а маршал мовчав. Потім знову заговорив – переконував, радив, вимагав, але натомість чув лише згорьовані ридання. Нарешті кроки де Шампера наблизилися до дверей, і трійко саксів кинулися врізнобіч.

Уже відчинивши двері, тамплієр промовив на порозі:

– Тобі все-таки доведеться прийти, якщо я переконаюся, що це саме та людина, про яку я думаю. Уся ця історія з євреями… Цілковита маячня! Вона приховує щось значно серйозніше й небезпечне. Коли ми його схопимо, тобі доведеться свідчити. Якщо, звісно, ти не хочеш, щоб уся ця історія дійшла до короля Річарда.

Він ляснув дверима, зметнувся білий плащ із хрестом, і маршалові кроки віддалилися й, нарешті, стихли.

Дроґо визирнув із ніші в стіні й коротко глянув у бік покою, звідки долинав Джоаннин плач.

– Ідіть до пані, – звелів він служницям. – Спробуйте її заспокоїти.

Але де там! Джоанна лежала, уткнувшись у купу подушок, і тіло її здригалося від такого нестерпного ридання, що, здавалося, вона готова накласти на себе руки.

– Не чіпайте мене! – відмахувалася вона від жінок, які метушилися навколо. – Заради Пречистої Діви, дайте мені спокій! Забирайтеся звідси!

Вона проплакала до глухої ночі.

Люди почали прибувати на кораблі, що стояли в порту, ще звечора – щойно спала спека. Вони вважали: заплатити шкіперам і переночувати на судні значно зручніше, ніж удосвіта штовхатися в натовпі, який неодмінно виникне, коли почнеться загальна посадка.