Симона Вилар - Лазарит

– Як сюзерен я маю цілковите право цілувати своїх підданих! – весело зауважив він.

Джоанна не ухилилася. Адже вона заспокоїлася, переконавшись, що не заразна. Вільям міг би розвіяти й останні сумніви сестри, повідомивши: її коханець – зовсім не лазарит. Але хто ж він насправді, відповіді досі не було. Асасин? Розвідувач Саладіна чи одного з емірів? Принаймні, він не був прокаженим, а личина лазарита потрібна була, щоб його не впізнали. Однак нащо йому приховувати обличчя? Чи не на те, щоб саме він, Вільям, не міг його впізнати?… І яка зухвалість: негідник погрожував зганьбити добре ім’я його сестри!

Вільям вирішив не розповідати Джоанні про зустріч зі лжелазаритом і нічний поєдинок. Але наказав своїм людям обнишпорити околиці Темплу й усе місто. Утім, знайти незнайомця так і не вдалося. Та і як знайдеш людину, не знаючи навіть її прикмет? Високий і блакитноокий воїн? Таких в Акрі тисячі! Шрами від опіків зліва на грудях? Справді, у цьому дещо є – половина хрестоносців ходять напівоголені від спеки, і такий знак може усе-таки когось зацікавити. Його люди ретельно оглядали багатьох воїнів, особливо тих, за кого не могли поручитися їхні командири. Тамплієри обходили приватні будинки й монастирі, де оселилися хрестоносці, перевіряли навіть братів-госпітальєрів.

Марно. І такими ж марними стали пошуки сарацинських невільників, які нещодавно втекли. Городяни охоче велись на розпитування, та не повідомляли нічого розумного, дозволяли обшукувати свої будинки й господарські прибудови, запопадно вклонялися і усміхалися. Однак хто міг гарантувати щирість тих усмішок? За роки життя у Святій землі Вільям навчився не довіряти місцевим мешканцям. Так само він не вірив і в шляхетність Саладіна. Король Річард розраховував, що полонених сарацинів своєчасно викуплять, а тим часом розвідувачі маршала в Саладіновому стані повідомляли: нічого не свідчить про те, що султан збирається дотриматися ухваленої ворожими сторонами угоди.

І знову пролунав сміх із боку англійців.

– Здається, ми вже можемо йти з цієї пекельної пательні, – бадьоро вигукнув граф Лестер, розвертаючи коня. За ним вирушила свита, хитнулося й попливло древко з левами Плантагенетів на червоному полотнищі.

– Мілорде, ви поки що маєте бути тут! – голосно затребував де Сабле. – Ви не повинні демонструвати неповаги до короля Франції!

– Це не моя провина, він сам поставив себе в таке становище. Що тільки не теревенять про нього в Акрі і в таборі за мурами.

Посміюючись, граф наспівував пісеньку, складену англійськими хрестоносцями:

– Мілорде Лестер! – обурено вигукнув єпископ Бове, з докором хитаючи головою в пітній камілавці. – Я змушений буду доповісти про вашу недостойну поведінку королю Річардові! Йдеться про королівську персону!

Лестер ображено поправив каптур світлої накидки й, розвернувши коня, повернувся на попереднє місце. Те ж саме зробили і його супутники. На вузькій смузі набережної це спричинило певне сум’яття, вимордуваний спекою кінь під Обрі де Рінелем запручався, і, вгамовуючи його, лицар опинився просто перед своїм родичем – маршалом де Шампером. Вільям холодно спостерігав за його зусиллями, а обличчя Обрі спотворилося гримасою неприязні та зніяковіння. І все ж, коли Обрі вже від’їжджав, маршал гукнув його:

– Мілорде Обрі! – ще й поманив до себе наказовим жестом.

Обрі покірно наблизився. Вочевидь, він боявся маршала, який знав його ганебну таємницю.

– Обрі, мені потрібно з вами поговорити, – англійською мовив де Шампер, від’їжджаючи вбік, де їхньої розмови ніхто не міг почути.

Не дивлячись на сестриного чоловіка й машинально погладжуючи гриву коневі, Вільям стежив за кораблем короля Філіпа, що вже розвертався біля Мушиної вежі.

Обрі мовчки чекав із таким виглядом, наче ось-ось віддасть Богові душу від спеки. Він згорбився, звісив голову, а його довге жовте волосся спало, приховавши лице.

– Мілорде Обрі, я нічого не розповів Джоанні, – почав маршал. – І нікому не розповів. Що було – минулося. Сподіваюся, ви зумієте стримати свої згубні схильності й не дасте мені підстав вважати, що ваше залицяння до молодого Лестера – це лише вияв дружби, яка пов’язує двох лицарів.

Обрі рвучко випростався, вгатив себе кулаком у груди і заговорив швидким напівшепотом: мовляв, він уже покаявся, виконав епітимію й тепер готовий відвагою в бою змити свої гріхи. О, ні, він більше не грішитиме та благає месіра Вільяма…

– Вам доречніше буде благати Святого Петра, коли ви опинитеся біля воріт раю, – перебив його тамплієр. – Я дав слово приховати вашу ганебну таємницю, і мені буде достатньо, якщо чоловік моєї сестри поводитиметься як благородний лицар, для котрого честь така ж свята, як і віра. Та я прошу вас уважніше ставитися до вашої дружини. Оскільки ви занадто її уникаєте…

– О ні! Це вона мене уникає. Я навіть подумав був, що ви їй розповіли…

– Годі! Не примушуйте мене повторювати. Джоанна нічого не знає, і ви мусите поводитися з нею, як порядний чоловік. Вона ваша дружина перед Богом та людьми, і ваш шлюб необхідно зберегти всупереч усьому. Будьте добрим до неї та привітним. Їй тут самотньо і стане ще самотніше, коли від неї поїдуть люди з Незербі. Їй ні на кого буде опертися, крім вас.

– А з чого ви взяли, що сакси їдуть?

Маршал відкинув із голови каптур і пильно подивився на Обрі де Рінеля. Той відвів очі.

– Хіба дружина не казала вам, що її люди тужать за Англією, і вона збирається відпустити їх додому?

Обрі зітнув плечима й зауважив: хоча вони й мало тепер спілкуються з дружиною, та, якби справді зайшлося про від’їзд саксів із Незербі, вона б неодмінно йому повідомила. Ще сьогодні вранці він спілкувався з одним із них, але він не згадав про від’їзд. Ці люди зухвалі, запальні й безмежно віддані Джоанні, натомість лорда вони відверто зневажають. Жоден із них не захоче покинути свою пані, хоч як би вони тужили за соковитими луками в околицях Незербі!

Далі Вільям уже не слухав. Він несвідомо провів поглядом іще одну велику галеру під французьким прапором, що покидала порт услід за флагманським судном. Вітер уже наповнив її вітрила, злагоджено здіймалися й опускалися весла, а за кормою на синій поверхні моря пінився кільватерний слід. За галерою, сяючи свіжо просмоленими бортами, вишиковувалися інші судна – менші за розміром.

Тепер усі, хто з обов’язку прийшов проводити короля Франції та його флотилію, могли покинути розпечену пристань. Маршал розвернув коня, продовжуючи напружено міркувати, і приєднався до магістра ордену та решти тамплієрів. Обрі де Рінель його тепер не цікавив – усе, що він міг від нього довідатися, де Шампер уже знав.

Отже, Обрі й гадки не має про від’їзд саксів. Відповідно, Джоанна або не розповіла чоловікові, що малоймовірно, або… збрехала йому, Вільямові. І якщо це так…

Непевне передчуття ворухнулося в душі маршала, а досвід навчив його зважати на це.

Учора Джоанна прийшла до нього й повідомила, що виряджає своїх саксів додому, в Англію. З нею вже була складена подорожня грамота, але, за її словами, вона випадково довідалася, що її печатки на пергаменті замало, і тому просить брата поставити під перепусткою на корабель його печатку – щоб портова варта бачила на документах знак ордену Храму й не перешкоджала. Прохання Вільям виконав. Він часто таке робив, тож не бачив причин відмовляти сестрі. Він, правда, здивувався: йому здавалося, що Джоанна дуже близька зі своїми саксами, вони їй віддані, а один із них перебуває з нею весь час. Сестра на це відповіла: її стосунки з цими людьми стали дещо напруженими після того, як вона їх тривалий час уникала, вважаючи себе заразною, і їй буде простіше, якщо вони повернуться на батьківщину. Вільям міг це зрозуміти, тож пояснення його цілком задовольнило.

Потім вони трохи побалакали про всяку всячину, і, коли Джоанна пішла, Вільям відчував щось схоже на замилування – родинні почуття досі були незвичними для нього.

Отже, сестра йому брехала. Але що ж змінилося? О, змінилася сама Джоанна! І він знову пригадав її на вчорашньому вечірньому прийомі. Сліпучо вродлива, сповнена радості, із мрійливим блиском в очах. І водночас – схожа на ситу розніжену кішку. Він нарешті зрозумів: Джоанна виглядала як жінка після вдалого любовного побачення. І хоч у нього й мало досвіду в справах кохання, але він доволі спостережливий і вміє оцінювати людей.

Навіть жартівливу канцону вона співала млосно, солодко й сяючи від щастя!

Вільям розгнівано стиснув зуби. Дурна закохана гуска, її знову обвели навколо пальця!.. І зробила це та людина, яка вже колись обдурила її, скориставшись довірливістю та добротою її ніжного серця!

Він несподівано згадав, як сміливо й природно сестра підставила свої вуста Річардові. Не відсахнулася, не намагалася заперечити, як учинила би, боячись заразити короля. А ще ж недавно Джоанна ходила до лікарів за зміцнювальним зіллям, попри те, що знахарі вже вважали це зайвим. Але сама вона й далі вагалася – а тепер усі сумніви зникли. Вона, сповнена радості життя, співає про кохання, потім приймає цілунок від короля! Це можна пояснити лише тим, що колишній коханець остаточно переконав її в тому, що він не хворий. А заодно підтвердив свої почуття в доступний йому спосіб, щоб дістати подорожню й вирватися з Акри разом зі своїми людьми.

Але це лише припущення та підозри, які слід було перевірити. Тому, коли храмники прибули в Темпл, де Шампер попросив у магістра дозволу відлучитися в Королівський замок.