Симона Вилар - Лазарит

Маршалове обличчя немов скам’яніло. Місячне світло відбивалося в його широко розкритих очах.

– Це асасин, – нарешті стиха мовив він. – Але чому… Чому вони вирішили втрутитися?

Тільки вихованці Старця Гори вміли здійснювати такі стрибки, долаючи в польоті немислимий для звичайної людини простір, і так легко пересуватися кам’яними виріжками над безоднею.

І маршал знову повторив:

– Асасин…

Старий лікар Єгуда оглянув розпухле Мартінове плече.

– Просто сильно забите місце. Кістки цілі.

Мартін сидів оголений до поясу, поки Єгуда змащував бальзамом порізи від меча де Шампера. Відчуття не надто приємні, але могло бути ще гірше. Маршал, безумовно, чудовий воїн, і в нього був шанс.

Він мовчки натягнув через голову нижню сорочку.

Знахар скоса позирав на лицаря.

– Може, ви мене все-таки відпустите?

«Забирався б ти, діду, під три чорти!» – роздратовано подумав Мартін.

Утрьох – Мартін, Сабір і старий єврей – вони тулилися в підземному сховку Сариного будинку. Сарацин скоса дивився на приятеля, а Єгуда знову завів своєї: мовляв, він зникне непомітно, ніхто його не затримає, про нього вже всі забули…

– Старий, замовкни заради Аллаха! – різко перебив його Сабір. – Після переполоху, який Мартін учинив у Темплі, варти в місті вчетверо побільшає. І тебе схоплять, щойно вистромиш надвір свої пейси. Затям: навіть у пеклі не мордують грішників так, як уміють храмники. Ці іблісові діти в будь-кого видеруть зізнання.

Старий відвернувся, гірко застогнавши, і, накинувши на голову край свого чорного жупана, став погойдуватися, буркочучи молитви.

Сабір допоміг Мартінові вбратися в кольчугу й туніку з гербом де Лузіньянів. Хотів був підбадьорливо поплескати приятеля по плечу, але вчасно схаменувся.

Так, Мартіну добряче перепало. І надії домовитися з маршалом де Шампером уже немає – це Сабір збагнув іще тоді, коли вночі в Темплі засурмили тривогу і здійнялась страшна шарпанина. Майже до світання в замку горіли смолоскипи, а його околиці біліли від плащів братів-храмників, немов в Акрі раптом випав сніг, повсюди ляскала зброя, озброєні вартові заповнили прилеглі квартали. Сабірові, що чекав на Мартіна в трактирі на венеціанському подвір’ї, довелося прикинутися вдрузки п’яним, але і його зо два рази штурхнули в бік та тицьнули йому під носа смолоскип, щоб роздивитися обличчя, й лише потім дали спокій. З приходом хрестоносців деякі правовірні мешканці міста дозволяли собі порушувати заборону на вино, накладену Пророком, і таких не чіпали навіть вартові, немов заохочуючи потяг до хмільного.

Сабір чекав, заспокоюючи себе думкою: сум’яття в Темплі, напевно, спричинено тим, що Мартінові вдалося втекти. Але час минав, а ніч спливала… Аж удосвіта, коли надії вже майже не залишилося, Мартін увійшов до корчми. Волосся в нього було мокрим, коту лазарита і шолом він викинув дорогою, кольчуга тьмяно поблискувала. А коли невимовно щасливий Сабір міцно його обійняв, Мартін застогнав.

З’ясувалося, що під час того гармидеру йому вдалося зачаїтися на одному з виступів підвісної галереї, за горгулією. Він нерухомо провисів там багато годин, намагаючись злитися зі своєю кам’яною горбатою сусідкою. М’язи в нього теж зрештою закам’яніли, а внизу, біля рову, грізно стриміли гостряки ратищ. Він залишався там, вичікуючи, коли ж тамплієри остаточно переконаються, що йому вдалося втекти і в замку його немає. Тільки тоді, коли в Темплі вгамувалися й уже небо почало сіріти, він покинув свій сховок, прокрався на фортечний мур, що нависав над морем, і звідти, викинувши спершу шолом і коту, стрибнув униз та вплав дістався до гавані. На щастя, його ніхто не помітив, коли він доплив до причалу, де стояли пришвартовані кораблі, і ось він тут.

Сабір не розпитував про зустріч із маршалом де Шампером. Усе й так було зрозуміло. Але зараз, коли його друг понуро сидів, поглядаючи вряди-годи на лікаря, який, молячись, хитався, він вважав за свій обов’язок сказати таке:

– Невдача – не підстава для бездіяльності. Хай там як, а ми мусимо вибиратися з міста. Старий ні живий ні мертвий, та й пані Сара благає якнайшвидше забрати її звідси. А невірні пси вже чіпляються до Леа, коли вона виносить дитя надвір подихати повітрям.

– Що ти пропонуєш? – Мартін звів на нього очі, які аж світилися в напівтемряві.

Вони перейшли на грецьку, якої Єгуда не розумів, старого ж так поглинуло його горе і так змучило це ув’язнення, що той нічого навколо не помічав й не чув.

Мартін одразу відхилив пропозицію сарацина: спробувати отримати подорожню у Ґвідо де Лузіньяна. Ґвідо та його брат Аморі знають Сару та її рідню. Їх швидше просто виставлять із будинку, ніж перейматимуться безпекою якихось там євреїв. Щодо Мартіна, то його навряд чи відпустять: у де Лузіньянів і так мало лицарів, а про аскалонця Фіца-Годфрі вони хорошої думки, тому його приставлено вишколювати новобранців. Від такої служби непросто відкараскатися.

Через деякий час Сабір знову заговорив:

– Я чув дещо про той трактир, поки чекав тебе. Тепер усі тільки й теревенять, що французи готові покинути армію Меліка Ріка разом зі своїм очільником-королем. Ось-ось із Акри має відплисти безліч суден. Може, спробувати потрапити на одне з них?

– І ким ми назвемося? Пані Сара аж ніяк не схожа на знатну даму з Іль-де Франс. Сабіре, їй навіть сарацинку не вдалося зобразити!

– Тоді залишається тільки одне, – уперто мовив Сабір. – Доведеться тобі звернутися по подорожню до красуні Джоанни де Рінель.

Мартін мовчав.

Навряд чи його чарівна коханка розповіла своєму суворому братові-монаху про пережиті дорогою пригоди. Але як вона сама тепер поставиться до того, хто на коротку мить став її коханим? Адже вони не бачилися з моменту їхнього квапливого прощання на Кіпрі, і Мартін до цього й не прагнув. Ейрік десь почув, що леді Джоанна тепер у свиті королеви Беренгарії і навіть супроводжувала її до тутешнього схимника, проте в місті жінка з’являється украй рідко. Та якщо вже вона в королівському почті, то розшукати її не так уже й складно…

Він раптом розхвилювався. Думаючи про майбутню зустріч, Мартін відчув щось дуже схоже на радість. Звісно, якщо Джоанна де Рінель аж така наближена до королеви, підступитися до неї буде непросто. І чи не сприйме вона за зухвальство його спроби знову побачитися?

Ні, він добре пам’ятав їх розставання на Кіпрі: які печальні були в неї очі перед розлукою, як вона тулилася до нього… Мартін уже тоді знав, що це їхня остання зустріч, і невдовзі примусив себе забути про неї. А Джоанна? Чи пам’ятає вона його?

– Сабіре, Джоанна де Рінель посідає тепер занадто високе становище. Я не певен, що можу просити її про щось. І я не хочу з нею зустрічатися.

– Хочеш ти цього чи ні, а її становище при дворі Меліка Ріка може нам стати в нагоді. А раптом вона дістане для нас перепустку на один із французьких кораблів?

Це могло б стати порятунком, але потребувало неймовірної обережності. Джоанна – сестра де Шампера, а він не вгамується, поки не знайде спокусника сестри. Якщо ж йому спаде на думку розповісти їй про те, що сталося в Темплі напередодні вночі, – як він наважиться подивитися в очі закоханої в нього дами?

Розвідати, чи є бодай найменша можливість зустрітися із Джоанною, доручили Ейрікові. Рудий досі вештався в таборі данців за межами міських мурів і міг будь-коли без перешкод увіходити в Акру й покидати її, гуляти вулицями, не привертаючи до себе уваги. Щоправда, на ринку, де торгували прянощами, він нещодавно ледь не нарвався на кухаря леді Джоанни Бритріка й насилу втік, боячись, що той нагадає йому про подружній обов’язок перед Саннівою, покоївкою міледі. Тому на розвідку збирався неохоче й весь час бурчав, що Сабірові добре – спершу два місяці бозна-де пропадав, а зараз відсиджується в прохолодному підпіллі й цілими днями спить.

А Мартін вирушив тренувати новобранців Єрусалимського короля. Це входило в його щоденні обов’язки – не дозволити людям Ґвідо через вимушене неробство втратити воєнний вишкіл. Та оскільки минула ніч була для нього вельми непростою, він не виявляв вимогливості, а коли конетабль Аморі кудись пішов, то й узагалі залишив своїх підопічних і вмостився в затінку галереї трохи покуняти. У напівсні до нього долинали теревені латників із гербом де Лузіньянів на туніках, які були у дворі.

Головною темою їхньої розмови був, звісно ж, від’їзд короля Філіпа.

– Де таке бачили: покинути хрестоносне військо напередодні Великого походу! Заприсягтися звільнити Єрусалим – і не виконати обітниці! Це безчестя!

– Так воно чи ні, але я чув, що Філіп досі не вичухався від арнольдії і може померти, якщо не поїде звідси. Тутешнє сонечко йому припікає, виразки на тілі весь час ятряться, порох, москіти дошкуляють…

– Нічого було тоді приїздити у Святу землю! А як же Гроб Господній? Хіба не він – мета всього походу?

– А я навіть радий, що французький півень забереться з Палестини. Ніхто тоді не підбурюватиме нашого Ґвідо на пихатого Монферрата. Конрад і так показав, чим є для нього Єрусалим: або, каже, подавайте мені негайно корону, або ніякий Гроб Господній я відвойовувати не буду. Як вам таке? Це при Філіпові він корчив із себе ревного борця за віру й першого ворога Саладіна, а тепер, подейкують, зібрався у свій Тир. І що йому хрестовий похід, що йому обітниці?

– Та й справді: без Філіпа Монферрат уже не той. А німці, які досі шанували маркіза, підуть за славним англійським Левом, як каченята за качкою. Філіп тільки заважає походові.

– Істинно присягаюся перед Пречистою Дівою! Чимало французьких лицарів, засмучених рішенням свого короля, вирішили залишитися й виконати обітницю. Їх начебто очолить бургундський Ведмідь. Славний воїн, поганого слова не скажеш! А як же він бідкався, що Філіп їде – кажуть, навіть розридався, переказуючи Річардові волю свого сюзерена…