Рвучко опустивши голову, Мартін пірнув у натовп і спробував з ним змішатися, стати якнайнепримітнішим. Зіштовхнутися із затятим ворогом так близько – однаково, що зазирнути в очі власній смерті. Це було приголомшливо й несамовито моторошно. Але Мартін спробував заспокоїтися і рухатися неквапно, щоб нічим себе не видати.

Чорт забирай! Цей обпечений південним сонцем пихатий тамплієр із холодними сірими очима навіть не подивився в його бік. А він обливався крижаним потом зо страху, начебто зараз той знову, як колись, промовить одне-єдине слово: «Печи!»

Трохи заспокоївшись, Мартін почав спостерігати за подіями.

Лицарі скупчилися навколо Плантагенета, а він указував їм на військові судна, що заполонили всю відкриту місцину гавані, і ті, які видно було на рейді, – головну частину флоту хрестоносців. При цьому він щось жваво обговорював із магістром де Сабле і маршалом де Шампером, інші мовчки слухали. Утім, розчути Річардові слова виявилося дедалі важче – хрестоносці, котрі були в порту, помітивши короля-переможця, вітали його гучними вигуками, які злилися в громоподібний хор: «Річард! Річард! Слава англійському Левові!»

Певний час Плантагенет начебто й не зважав на це, поглинутий розмовою з тамплієрами, та потім, усміхаючись, повернувся до натовпу, обперся на залом сідла й скинув руку у вітальному жесті. Воїни вибухнули піднесеним ревищем.

Тепер волали всі: і хрестоносці, що обступили короля, і моряки на кораблях, і торговці. До них приєдналися мешканці Акри, які враз згадали, що милістю цього правителя місто не було розграбоване. Через пекельний галас коні іржали й шарпалися, а вершники заледве давали раду тваринам, які були на межі оскаженіння. Натовп швидко збільшувався, і його насилу утримували на відстані від короля вартові-списники.

Річарда возвеличували і французи в блакитних накидках із лілеями, й англійці, і люди маркіза Конрада, і пулени короля Ґвідо. Перед собою вони бачили того, хто заприсягнувся за місяць покласти край дворічній облозі, і дотримався слова. Самого лише погляду на цього найвеличнішого з-поміж коронованих лицарів-паладинів вистачало, щоб умить оживити сподівання на перемогу, на відродження християнського королівства, на право воздати молитву при Гробі Господньому й Животворному Хресті і, урешті-решт, надію на Царство Небесне!

Річард, схилившись із сідла, усміхнений та розчулений, простягнув руку – і люди почали ловити її, намагаючись укрити поцілунками чи просто доторкнутися, мов до великої святині. Вартовим було несолодко – як можна оберігати свого пана в такій тисняві? – а тут іще й дзвони вдарили, скликаючи добрих християн на вечірню молитву, і їхній урочистий мідний передзвін, що поплив над містом, у якому ще недавно лунали заклики муедзинів, ще сильніше надихнув хрестоносців.

Плантагенет мимоволі поглянув у бік Темплу, де, немов сова в дуплі, досі ховався, нарікаючи на численні болячки, його союзник Філіп Французький. Чи чує він це?

Стало зрозуміло, що жодного обговорення планів, задля якого, власне, Річард і приїхав у порт з радниками та орденськими братами, не вийде. Люди занадто збуджені й угамувати їх неможливо. Тому він розвернув коня й поскакав до Королівського замку, а юрмисько, благословляючи та возвеличуючи короля, попрямувало за ним.

Мартіна зусібіч штурхали, однак Сабірові якимось дивом досі вдавалося бути поруч. Він навіть жартома прошепотів приятелеві – мовляв, ось найбільш слушна нагода, щоб засадити в очільника хрестоносців кинджал.

– І на місці бути розтерзаним натовпом, – стиха відповів Мартін. – Для всіх цих людей король Річард – надія і слава. Вони його обожнюють. Докази не потрібні – достатньо оглянувтись навколо.

Сабіра потрясло піднесення, що панувало в Акрі, й одностайна віра в успіх походу та в геній полководця короля-очільника. Опустивши голову в темній чалмі, сарацин на невеликій відстані йшов за Мартіном, аж поки той зупинився біля непримітного духана в завулку за собором Святого Андре. Тут свого часу Мартін сидів зі своїм тезкою-аскалонцем, чиє ім’я і діяння присвоїв нині собі.

Господар закладу був той самий, але тепер замість трав’яного чаю відвідувачам подавали пиво та інші хмільні напої, до того ж значно якісніші, ніж коли вином торгували із-за прилавка. За низькими столиками сиділи переважно солдати-християни, але були й сарацини-городяни, що зібралися в коло при кальяні. Невміло пробували покурювати кальян і хрестоносці. У напівтемному приміщенні стояв густий солодкавий запах зілля й спецій, що згорали на вугіллі.

Навряд чи господар міг упізнати Мартіна в його теперішньому вбранні, однак він негайно наказав, щоб Сабірового коня поставили в конюшню, а сам мерщій побіг виконувати замовлення: Мартін звелів подати собі в’яленої риби та світлого пива, а своєму приятелеві – миску курячої локшини з тушкованими овочами й прохолодної води.

– Сабіре, нас тут не потривожать, поїж спокійно, бо ти здаєшся виснаженим.

Сарацин і справді змарнів, його тюрбан та смугастий халат були заяложеними й пом’ятими, а на щоках у нього – багатоденна щетина. Похапцем пробурмотівши щось, що мало б замінити молитву, сарацин жадібно накинувся на їжу. Коли він упорався з локшиною, Мартін звелів подати ще кілька листкових пиріжків із сиром та зеленню. Тепер уже Сабір їв поволі, скоса поглядаючи в протилежний кут, де солдати, задля розваги напоївши місцевого мешканця, регочучи, вчили його хреститися.

– Невірні пси! – стиха лайнувся Сабір.

– Тихше, приятелю! Зараз вони тут господарі, тому не слід привертати до себе увагу. Місто наповнене вартовими, які хапають кожного, хто викликає в них підозру.

Сабір їв, люто рухаючи жовнами, а темні глибокі очі скоса стріляли на всі боки, володіючи ситуацією.

– Мені пощастило, Мартіне, що я відразу тебе зустрів. Йосип нині в Антіохії, він чекає на тебе.

– Як ми і домовлялися, – спокійно зауважив той.

– Якщо ти знав, що Ашерів син там, чому тоді відразу не поквапився в Антіохію? Адже Акра впала більше місяця тому.

О, якби ж то все було так просто!

Не відповівши на запитання, Мартін попросив приятеля розповісти, де він сам пропадав увесь цей час. Вони з Ейріком уже подумали, що сталося щось погане.

– Усе через Обрі де Рінеля – нехай Ібліс[153] володіє його душею при світлі дня і в темряві ночі! Повір, друже, цей паршивий шакал завдав нам із Йосипом стільки клопотів, скільки не спроможний заподіяти злобний шайтан.

Мартін запитально підвів брову, і Сабір продовжив.

Обрі де Рінель справно виконував роль охоронця при Йосипові, яку доручив йому Мартін, аж поки вони перетнули кордон Кілікії та зупинилися в розташованій там прецепторії ордену Храму. Жовтоголовий англієць відрекомендувався тамтешньому прецептору, родичеві маршала Вільяма де Шампера. Звісна річ, храмники його обласкали, а коли взаємини Обрі й прецептора стали майже приятельськими, англієць йому розповів, що супроводжує молодого багатого єврея, якого можна взяти в полон і дістати викуп. Кілікійська прецепторія дуже небагата, тому лицарі вирішили, що й справді було б непогано заволодіти грошима Йосипа бен Ашера. А потім вони повелися, як справжнісінькі розбійники: схопили хлопця, перебили всю його охорону, примусили здатися навіть Сабіра, але згодом звільнили, щоб відрядити гінцем у місто Сіс – за викупом до батька Йосипової нареченої.

Беньямін із Сіса, почувши про біду, в якій опинився майбутній зять, спершу хотів був зібрати потрібну суму. Однак, поміркувавши, вирішив інакше. У Кілікії шанують закони, а євреїв-купців поважають, от він і вирушив до царя Левона, знаючи, що той дуже незадоволений розташованою на його землях прецепторією храмників. Присутність лицарів Храму у своїх володіннях цар терпів винятково з поваги до імператора Фрідріха Барбаросси, але він уже був у кращому світі, тому лицарі-монахи втратили підтримку в Кілікії. Беньямін із Сіса домігся аудієнції, виклав суть справи, однак далі почалася тяганина: поки чиновники Левона сильним загоном дісталися прецепторії, поки тривали перемовини про звільнення Йосипа, минуло чимало часу.

Потім Сабір мусив охороняти Ашерового сина дорогою в Сіс і залишатися там протягом усього весілля. Він уже збирався поїхати геть, але Йосипові все одно потрібен був провідник до Антіохії, куди він збирався вирушити відразу після святкувань. Сабір його квапив, однак Йосип мав залишатися в Сісі стільки, скільки вимагали правила пристойності. Урешті-решт, вони таки покинули Кілікію і прибули в Антіохію, Йосип зафрахтував корабель…

– Знаєш, кого я зустрів у гавані Святого Сімеона в Антіохії? Обрі де Рінеля! Вифрачений, немов константинополька повія, він, ледь не обнімаючись, пихато прогулювався із сенешалем Антіохійського князівства Рено де Бюрзе, братом Сабілли, дружини князя Боемунда. Ці жевжики так ніжно трималася за ручки, так віддано дивилися один на одного, що в мене не залишилося жодних сумнівів щодо того, які між ними стосунки. А дружина ж цього лопуха Обрі прекрасна, мов гурія райських садів! Присягаюся милістю Аллаха, я мало не проблювався просто на набережній!

Мартін вражено дивився на приятеля. Воістину несповідимі шляхи вищих сил… Він згадав Джоанну, її вершкову шкіру, суничні вуста, гордовиту поставу принцеси і фіалкові очі, що здаються холодними й зверхніми доти, доки не знаєш, що за вогонь палає в її прекрасному тілі. Отже, все це для Обрі нічогісінько не значило? Не дивно, що лорд Незербі часом липнув навіть до Мартіна!

Від цього спогаду його скривило. Помітивши вираз обличчя Мартіна, Сабір стиха засміявся.

– Присягаюся батьковою бородою, в мене було таке ж лице, коли я все це второпав. Але те ще не найгірше: поки я приходив до тями від побаченого, англієць мене помітив. Він негайно відійшов від свого коханця і, втупившись у мене поглядом, почав йому щось нашіптувати. Я швиденько вирішив забиратися, однак менш як за два квартали мене наздогнали, обеззброїли й кинули в темницю. Без жодних підстав. Хоча – Аллах свідок! – причина таки була. Я занадто багато знав про родича маршала де Шампера, тому він вирішив позбутися небажаного свідка в найпростіший спосіб.