Ганна Василівна, сяючи від щастя, біжить у ванну, та, на жаль, бачить там лише невеличку калюжку, – хтось нахлюпав, миючи руки. Згорбившись від розчарування, невтомна бабера мчить до гостей – Зеник-спекулянт, Анка-англійка – фіксує її розум. Треба запам’ятати, щоб потім усе розповісти, кому треба… Ага… Макарчук, дід сивий, його баба до церкви ходила… Ну-ну… Колись і на її вулиці буде свято, думає Ганна Василівна, і вона таки скличе нарешті збори мешканців і все вирішить… Що-що, а вирішувати вона любить.

Він би ніколи не заглядався, якби знав, що вона вже в літах, тому нехай вибачить Надія Павлівна, виправдовується тим часом хлопчина… І Надьці хочеться закатати істерику – як це – «не заглядався»? Чи вона ж не красуня? Трохи перестигла, але ж перестиглі груші чи банани значно смачніші за зелені.

Революційна Надьчина натура, зіпсований сусідкою настрій – усе зібралося докупи, і замість істерики вона раптом, несподівано для себе, починає плести тонку павутину флірту. Так, жартома, щоб забути про сусідку, щоб розвіяти своє обурення і щоб довести – вона не стара. Щоки її червоніють від азарту, серце б’ється швидше, рухи від люті стають плавні та ніжні. Лагідна лють, так називав цей стан доктор Бау. Він казав, що це стан хижих тварин перед нападом. Вони розслабляються, бо лише так здатні бути максимально прудкими й точними… Так кішка бавиться з мишею, ніжно і люто. Тому Надька глибоко вдихає, розслабляє плечі, лопатки – як крила, шия довга, груди вперед, підходить до хлопчини майже впритул, щоб він роздивився її блискуче, шовковисте і живе волосся – не якась там фарбована пакля, і запитує:

– Ти хто?

– Я – Осип Гречка, – відповідає він і справді зауважує її волосся. Воно блищить, кучерявиться, і хлопець ледь стримується, щоб не помацати, таке воно ніжне. А потім, коли жінка відводить скляне свердло прозорого погляду, роздивляється всю і розуміє, яка ж вона все-таки гарна у напівмороці коридору.

– Гречка… Люблю стрибати в гречку, – і Надька раптом присувається грудьми до його куртки так близько, аж він сахається, але позаду – стіна. Жінка так і стоїть мовчки, наче в хаті більше немає де стати, а він зашарівся, зніяковів і не знає, що робити з цією немолодою пані…

У неї кругле біле обличчя з темними тінями під очима, рухливе – на кожне слово своя мімічна зморщечка, воно живе кожною своєю жилкою і складочкою. Кожна думка та емоція пробігає, наче кінокадр на білій стіні. А ще вона пускає бісики. Гречка подумав був, що жінка прислухається до розмови в кімнаті, аж вона раптом глип – на нього… І знову стоїть собі, байдужісінька.

Осип Гречка, притиснутий її грудьми до стіни, роздивляється красиве обличчя жінки, яка прохромила його шпилькою свого холодного іскристого погляду.

– Я роззуюсь… – каже він, щоб якось утекти з-під цього погляду, і пробує нахилитися, та мимоволі наштовхується на губи, що легенько ковзають йому до рота, а потім, наче нічого не сталося, даленіють:

– Ви, Ганно Василівно, проходьте, торт поїсте. У мене тут гості і ніякого потопу…

А Надька думає – і як це було на неї та й не задивитися? Задивлятиметься, ще й як задивлятиметься. І Осип Гречка справді задивляється, бо ніяк не второпає, чи це йому баба в коханки набивалася, чи що… І рот у неї мармеладом пахне. Та більше йому не випало з нею ні поговорити, ні поглядом зустрітися. Навпроти за столом сидить далека, весела і досі вродлива жінка, яка допіру так пахла йому мармеладом. Згодом Осип Гречка голосно каже, що йому вже пора, а вона й не глянула, наче його і на світі не існувало.

Надька, підстаркувата красуня з печаткою полатаного безталанного життя у погляді, подумала – ото б усі пліткували, якби в мене молоденький залицяльник з’явився. Вона любить подратувати поважних матусь порядних сімейств, які при плиті та за чоловіковою спиною вік відвікували і не мали інших розваг, ніж розсівшися перед будинком із плетивом своїх безконечних шарфів, обговорювати її, мовляв, і вдягається не за віком, і фліртує, наче молода, та й, урешті-решт, нема вже чого цій єврейці тут швендяти, пора на історичну батьківщину. Насправді вона не була єврейкою, але ретельно це приховувала. Бо євреями зазвичай називають людей, яким заздрять, – успішних і мудрих. Тому ці чутки піднімали її у власних очах, свідчили, що навіть у шістдесят вона може заткнути за пояс цих матусь, безпорадних перед власними комплексами. Надьці тільки й треба, щоб про неї пліткували. «Хай знають», – думає. Від людських побрехеньок вона розквітає, виструнчується і молодшає, навіть золоті персні на пальцях блищать яскравіше, і вона солодко мружиться від запаху людського поголосу, мов кицька, внюхавши смажену курятину.

Бо як не пліткувати про таку цікаву авантюрну людину, в якої два імені – Надія та Верона? Взяти хоча б дідка зі смугастою торбою, який щотижня до неї навідується, а потім вони напиваються вдвох у кнайпі, наче найкращі друзі, і вертаються додому, хитаючись, немов дві сухі гілки на дереві з опалим листям. І неодмінно десь у темній простоволосій ночі їх підстерігає погляд ласих до пересудів кумась.

І саме тоді, коли вона на піку захоплення собою уявляє, які немилосердні плітки рознесе завтра Ганна Василівна про те, що Надька фліртувала з її внуком, коли вона, окрилена думкою, що Верона повертається із забуття, несе до чаю мармелад, Зеник фотографує її з тацею в руках і з поглядом, яким вона вдивляється у мрії, – зі стертою помадою та осипаною на комір темно-фіолетової сукні пудрою.

Через тиждень він приносить їй готові світлини, на яких стара жінка тримає тацю з мармеладом.


…Перед ним у затінку соснового лісу стояв чоловік, обперши собі на ногу велосипед, і його тінь була схожа на сім тонконогих комарів, розташованих у такій послідовності, що там, де закінчувалась тінь першого, розпочиналась тінь наступного. Червоний стиглий глід підкреслював рудизну волосся, і на тлі темно-зеленого хвойного лісу чоловік палав, як свічка.

Руденький худий чоловічок із непомірно довгою шиєю і сузір’ям вологих прищів на підборідді накачував велосипедну камеру. До багажника було прикріплено ванночку для немовлят, на кермі висіла велика продуктова торба, в якій, схоже, були якісь пляшки. На чоловікові була дешева брезентова куртка, що додавала йому віку, та масивні квадратні черевики – у таких сільські хлопчаки люблять ходити по багнюці. На голові в рудого була в’язана смугаста шапка, схожа на велетенський вовняний засіб для безпечного сексу.

– Добрий день, – привітався він, усміхнувшись на диво білими зубами.

«Де в такому здихлякові взялося стільки кальцію?»

– Може, підкинете мене до перехрестя, бо ровером ще дуже довго їхати. А від перехрестя я – миттю. Мене дружина з новонародженою дитинкою чекають.

«Ще чого», – подумав, тамуючи лють.

– Нам у місті ще не увімкнули опалення, то я дружину перевіз на село – там тепла піч, не померзнуть. І щодня їжджу туди після роботи ровером, – розповідав рудий однотонним хрипкуватим беземоційним голосом.

«Погань. Огидна балакуча погань», – подумав він.

– То що, допоможете добратись? Я сам із Яблуньки, там мої батьки живуть, – продовжував гомоніти чоловічок, ігноруючи холодну осінню мжичку, таку сприятливу для розвитку гнійних процесів та паличок Коха.

Рудяк мав непропорційно великі руки з набряклими від важкої роботи венами, вузькі, але м’язисті – і це ще більше дратувало – плечі.

– То як, підвезете? – нарешті рудий прищавий чоловічок накачав камеру. – Бо як ні, то бувайте. Уже поночіє.

І тоді він сів у свою тачку, розвернувся, щоб лобове скло дивилося просто на маленького чоловічка, і на повній швидкості рвонув на нього. Навколо шумів ліс, листя зграями мчало під колеса, кружляло хвилями на вітрі, гостро пахло глицею, гілки зі стиглим глодом схилялися над дорогою – червоні краплі плодів, червоні краплі крові…

«Падлюка, покидьок, – думав із ненавистю, – злодій, огидна тварюка, паразит». Йому аж у голові паморочилось, але знав, що це таки станеться, що він це таки зробить. А як ні, то просто помре від ненависті до цього щигля, який ледь сягав йому до грудей. Щойно його побачив, одразу зрозумів, чим усе завершиться.

Потім він подивився на потрощене колесами його машини тіло, на червоний глід, на рудувате листя придорожніх осик, що, наче риби-мальки, мчало за течією вітру назустріч червоним небесам – небо червоніє на холод, подумав він. Кусав губи, щоб стримати усмішку – Карлсона знищено! – бо усміхаються тільки психи, а він не такий, він нормальний. Він має право. Це була наче дуель, яку він виграв.

Поїхав у місто, ретельно вимив машину, трохи подряпану спицями ровера та дитячою ванночкою. Ванна перетворилася на скалки кольорової пластмаси, ровер – на зігнуту залізяку.

Потім зайшов у кафе, де замовив собі кави та здобну булочку, і з апетитом поїв – полудень. Під вікном кав’ярні – теж ріс глід. Червоний, підсвічений пурпуровим сонцем. Колір перемоги.

Фотографія в газеті

Надька вдягнула вузеньку білизну, тугий пасок, темну спідницю, в якій її не зовсім ідеальне тіло мало б гнучкіший і стрункіший вигляд. Підщипуючи брови біля вікна, зауважила на вулиці тонку зграбну юначу постать, що прямувала просто до їхнього під’їзду – швидко, трохи налякано, трохи знервовано, глибоко зануривши підборіддя в комір, а руки в кишені. Тому Надька відклала вбік щипчики, швидко вдягнула темно-фіолетову блузку, взула фіолетові чобітки, накинула шарф, пальто і помчала вниз, щоб перестріти його, наче випадково, – запахом, дотиком, голосом. Їй у спину гухнула хвиля музики – Огінський, – клацнув замок, і вона збігла легкою ходою молодої жінки сходами вниз. До малого, якого вона поцілувала на своє шістдесятиріччя. Ні, Надька не думає, що в них може бути роман, вона взагалі ні про що не думає. Просто хочеться про себе нагадати, відчути, що вона ще красуня, ще весела, ще ого-го. І лице в лице зустрічає Гречку.