Не зупинятися, навіть якщо боляче, не кричати, навіть якщо страшно, не озиратися, навіть якщо хочеться, бо перетворишся на соляний стовп. Ось вона, філософія Надьчиного життя… Все це гра, казав колись татусь, все лише гра, і життя, і смерть, а біль – це побічний ефект, який потрібно перетерпіти, зціпивши зуби, якщо ти хочеш залишитися у грі. Надька готова була терпіти все. Глибоко вдихнути, різко видихнути, стиснути діафрагму, щоб живіт здавався пласким, випнути груди, плечі трохи назад, лопатки наче крила до польоту, рот усміхається, зіниці розширюються, серце завмирає – ось вона до всього й готова.
Жіноче лібідо – це слабкість і довірливість. Хорошими матерями стають зазвичай за міцними спинами, а Надька мала найміцнішу з усіх, які вона знала, та сама собі за спину не станеш… Жіночність – це риса коханих, а її не кохали. Тому дитина не виросла б у її тілі, просто через гормональну несумісність долі та материнства. Ось як. Чи хотіла вона цю дитину? Хтозна. З часом вона навчилася не любити дітей. Їй було значно простіше їх ненавидіти, ніж любити – щоб не відчувати бідності свого тіла, яке не народжувало, і безглуздої округлості грудей, до яких не торкалися м’якенькі дитячі ясна, і щоб не плакати з туги за вимащеними малиновим варенням і шоколадом простирадлами та розмальованими стінами в під’їзді, на яких крізь сердечка та імена вона могла б розпізнати тріпотіння їхніх маленьких зухвалих почуттів, яким так страшно і шалено хочеться вирватися на поверхню.
Їй потім казали, що все це через травму – колись, у п’ятнадцять, привалило у шахті. Вона збрехала, що їй сімнадцять, щоб взяли на роботу, і їй там щось впало на голову, десь у районі гіпоталамуса, і почалися дивні зміни – вона перестала дорослішати. Зникли місячні й відновилися лише у двадцять два. А потім її малесенькі підліткові груди несподівано почали рости, і з запізнілого підлітка вона стала жінкою-казкою – тонкостанна, пишногруда, стегниста. Єдиний побічний ефект цього вибуху – набряклі вени, вже з двадцяти п’яти вона мала варикоз. Казали, що в усьому винні гормони.
Надька не вірила. Навпаки, вона вважала своє тіло розумним і логічним. Колись, узимку, в Сибіру, вперше у житті поїхавши до міста, і містом цим було Кемерово, їй довелося пізно повертатися додому. Трохи підвіз приятель – Надька мала багато приятелів, бо скидалася на хлопчика, тому хлопці сприймали її за свою. Але додому не довіз, тому пішла пішки. Зима була люта, думала, замерзне. Аж раптом Надьку почало лихоманити. Що далі вона йшла у тріскучому прозорому морозі, то дужче її лихоманило. Ту пішохідну прогулянку вона запам’ятала як потріскування кроків, нереальну близькість зірок – вони мигтіли просто перед її носом, водили хороводи, і вона вдихала морозяний пил, від якого злипалися ніздрі. Здавалося, навколо немає повітря, саме скло. Підійшовши до дому, вона була гаряча і червона. Її тітка, старша за Надьку на чотири роки, відразу побігла до медсестри за термометром, наче термометр – це ліки. Температура була під сорок… Вдома почався ґвалт, усі стали на вуха – мала помирає, бо як така температура, то звісно, що помре. Але напившись теплої води із сіллю, вона солодко заснула і прокинулась здорова. Хвороба не повернулась, а от людина на тій дорозі, якою Надька йшла додому, – замерзла. Якби її тоді не почало лихоманити, то замерзло б тіло. Лежала б вона тоді на узбіччі і дивилася крізь крижану паранджу на пронизливу порожнечу сибірської зими. Відтоді Надька вірила своєму тілові – воно знало, що робить. Воно знало, коли ставати гарячим, а коли холодним, коли коритися дії гормонів, а коли блокувати їх. Тому, якщо її тіло відмовилося народжувати дитину, – це на краще. Може, народився б каліка чи серійний убивця.
Сьогодні їй виповнилося шістдесят, а чоловік її досі не знайшов. Може, він неуважно слухав про її плани на майбутнє, а може, не досить добре знав про її рід, а може, розлюбив…
Життя Надії Павлівни Шистачок схоже на шкарпетку – протерте на п’ятці, воно трохи смердить черевиком, але вона і досі його носить. Її доля нагадує передвиборчу кампанію – начебто багатообіцяюча, а насправді – ніщо. І оте ніщо Надька навчилася любити, однак це не заважає їй мріяти про наступні вибори і про те, що життя зміниться в чарівний спосіб і їй не доведеться докладати до цього жодних зусиль. Однак наступні вибори ще не настали – дев’яносто третій рік! – а вона старіє… Роки псують її вроду і обмежують можливості.
І ось в один із останніх днів листопада вона стоїть на балконі, а внизу тонкий і граційний, як ластівка, йде юнак, недбало обкрутивши навколо шиї довгий шарф і запхнувши руки глибоко в кишені, щоб не померзли. Біля її будинку він зупиняється і дивиться вгору, просто на Надьку. Може, його зацікавила пісня, на якій хтось зациклився поверхом нижче, а може, він просто відчув на собі ностальгійний жіночий погляд.
Вона бачить у темряві бліде обличчя з гарною рівною лінією брів, самотню постать, легку руку, що вітально, білим капустяним метеликом, махає їй. Надька думає – боже, як солодко, люблю, коли так… Далі думає – здаля, мабуть, здаюся молодшою і красивішою, тому цей хлопчина сприйняв мене за молоду дівчину.
Він іде далі, трохи згорбившись від холоду і дихаючи собі в шарф. Поверхом нижче лунає сумна пісня про чиєсь несправджене кохання і про очі, які сльозяться на вітрі. Щоб не чути пісні, Надька повертається в кімнату і зачиняє двері. Вона немов відчуває смерть. Їй шістдесят.
У кімнаті гамір – букініст Зеник навприсядки демонструє, як мавпи бігали за ним по клітці, коли він у зоопарку вирішив нагодувати тварин сиром. Анка, вчителька англійської, вдає із себе Зеника, бо якщо він мавпа, то вона – Зеник, і кладе йому в рота солодкі сирки із родзинками, а дід Макарчук весело потирає руки від задоволення. Ось вона – розвага. Йому подобається, коли люди імітують тварин. Йому взагалі подобаються тварини, він любить їхній запах, звуки, за допомогою яких вони спілкуються, любить користь, яку вони дають людині, а найбільше любить їх за те, що вони такі плавні, меланхолійні, ніжні, вразливі і цілком залежні від волі людини. І навіть тварина, яку належатиме вбити, наприклад, свиня чи вівця, доки живе, любить тебе своєю тваринячою любов’ю, бо ти її годуєш й іноді поплескуєш по хребту. Дід Макарчук, коли йому треба було вбити якусь тварину, найчастіше приїздив до Надьки, аби худобинка не думала, що це він її вбиває. Щоб не знала. Щоб перед смертю бачила чиєсь інше лице і не розчаровувалася в своїй любові.
Вони стали її друзями відразу, відколи Надька переїхала в це місто. Букініст Зеник продавав помалу книжки доктора Бау, що їх таки переслала дочка Марка Альфредовича. Анка трохи закохана в Зеника, хоча й ретельно це приховує, бо хтозна чи вийде щось добре з тієї любові. Боберко – переїхав у місто, щоб бути ближче до неї…
Надька вже не Верона. Ніхто з тутешніх не знає тієї дитячої помилки. Вона для них – Надія Павлівна, зріла красуня, яка покинула чоловіка-пияка. Це вона вигадала. Не зізнаватися ж, що чоловік проміняв її на смачні сусідчині пироги. Надька вже дуже зріла, навіть, можна сказати, перестигла. Розм’якла, як грушка-падалка, може, десь навіть трохи підгнила, бо запах у Надьки тепер не той, що колись, і ноги, натерті до крові взуттям, так швидко не загоюються, і пальці іноді гниють – підвищений цукор. Старість диктує свої закони – квіткові парфуми, які вона так любила замолоду, замінили інші, з густими гострими ароматами. Щипчиками вона тепер вискубує не лише брови, а й волосинки на підборідді. Взуття носить м’яке, і підбори понижчали до шести сантиметрів. Але краса, що нею так пишалася, досі при ній – вона ніколи не плакала, тому під очима шкіра була майже пружна; ніколи не супилася, тому чоло було рівне і спокійне, як біле пшеничне тісто. Волосся стало трохи не таке чорне, бо густа чорнота підкреслювала б зморшки.
Авжеж, Надька нікому не сказала, що їй шістдесят, усі думають – 55, бо саме стільки свічок вона задмухала на торті, загадавши старе бажання – щоб Толічка її знайшов. А потім з жахом відчула, що, дмухаючи, задихалась, і в неї пришвидшено забилося серце. «Ні, я ще не така стара, щоб воно так калатало, – відкинула згубну думку Надька. – Це мені здалося. Я просто розхвилювалася». Дід Макарчук, щоправда, ніяк не второпає, як це їй може бути 55, якщо вже в сорок восьмому, коли розкуркулювали, їй було тринадцять. Щось не збігається. Але він мовчить – нащо псувати людині свято?
Свято було і так зіпсовано, бо раптом з’явилася сусідка Ганна Василівна, яку Надька дуже недолюблювала з багатьох причин, – колишній працівник КДБ, байдуже, що була лише секретаркою, заміжня жінка, та ще й прихильниця секти, яка практикує висмоктування енергії з дерев. Але найгірше те, що дамочка за старою звичкою в усе пхає свого носа, хоче знати всі подробиці Надьчиного життя. Коротше, хатній шпигун. Бо сусідка сміливо приходить у хату, нишпорить на тумбочці в коридорі і Надьці просто в очі каже, що вона ворог народу і дитина ворога народу… Якого саме народу вона, щоправда, не уточнює, але переконана, що на всіх таких ворогів іще знайдеться управа.
І оця ось змія заявляється в гості – з червоними гвоздиками, у червоній блузці, з червоними губами стоїть попід руку з юнаком, який щойно проходив під вікнами. Юнак сором’язливо тупцяє при вході, Ганна Василівна виступає з привітальною промовою, що завершується нагадуванням:
– Ти, Надюсю, за світло минулого місяця не доплатила. Мені поштарка казала.
Юнак пояснює, що він не хотів у гості, та прийшов до бабусі, а бабуся сказала…
– У тебе, Надюсю, гості затрималися. Не забувай, якщо бенкет триватиме довше, ніж до дев’ятої, скликатиму нараду… вживатиму заходів… – говорить ніжнесенько Ганна Василівна, а її очі вишукують, до чого б іще причепитися.
Юнак зашарівся, бо не думав, що жінка, якій він легковажно помахав рукою, вже стара. Він так і сказав, тому настрій у Надьки погіршився.
– У тебе килим брудний, бачила, скільки на ньому плям?… У мене такого не буває. Якщо вже я кличу гостей, то в ідеально чисту квартиру, – зауважує Ганна Василівна. – А-а-а-а, – її обличчя аж засвітилося радістю, – поглянь, Надюсю, ти сусідів залила! У тебе повнісінька ванна води, з-під дверей тече…
"Краса, що не рятує" отзывы
Отзывы читателей о книге "Краса, що не рятує". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Краса, що не рятує" друзьям в соцсетях.