– Бачите, Надіє Павлівно, лише кілька крапель… Моє життя таке складне, що й не передати.

Надька виходить із лікарні, їй треба повертатися в село. Іде на автобусну зупинку біля вокзалу. На автобус іще рано. Знову заходить у кав’ярню із червоними серветками, п’є дешевий чай з лимоном. Усе, як у вересні. Тільки нема в неї однієї дрібнички, та вона і без неї запросто проживе. І нічого з нею не станеться, бо безліч людей живуть і не вмирають без цієї абищиці, яка зветься Надія. Кумедно, думає Надька, у Надії немає надії. Перш ніж сісти на автобус, ще довго милується довгими коліями і мокрими потягами, що ковзко, наче весняні потічки, течуть у незвідану далину людських доль. І раптом вирішує – навіть, якщо її Толічка так і не знайде, вона мусить сама влаштувати своє життя. Знайти роботу, оселитися в цьому місті.

Сімдесяті, Надьці сорок…


Хлопчик ріс відлюдьком. Не тому, що був нетовариським чи позбавленим дитячої допитливості, а тому, що майже ніколи не було навколо нього людей, із якими можна було б спілкуватися. Йому купували найдорожчі іграшки – усіляких монстриків і конструктори, але забороняли гратися з іншими дітьми, бо мама вважала, що вони йому заздрять, а батько, що це все діти наркоманів і алкоголіків, не з такої хорошої сім’ї, як їхня, тож можуть навчити його поганого. Біднота – вона завжди біднота, дурна та брехлива, тому краще таких уникати. Іноді малий тікав від батьків до хлопчика, який бавився у піску перед сусідським будинком, сідав обережно на дерев’яний край пісочниці, щоб не «набратися всякого», і казав:

– Ти – біднота, твої батьки алкоголіки і наркомани, тому ти повинен подякувати, що я прийшов до тебе гратися. Подякуй, що я не побоявся набратися від тебе всякої зарази…

Після цих слів хлопчик його дубасив, і він чимдуж утікав додому і, розтираючи шмарклі та сльози, кричав:

– Ти мені просто заздриш, бо я з хорошої сім’ї…

Після невдалих походів у народ, він остаточно переконався, що його батьки кажуть правду – всі діти йому заздрять і від них можна набратися поганого. Малий потайки заздрив щасливим бідним дітям, які бігали зграйками, а він натомість трощив із безсилої люті свої дорогі іграшки – ну чому він, із хорошої сім’ї, такий самотній? Колись мріяв був про тваринку, але бабуся – педантична суха напарфумована жіночка, яка була чи не єдиною російськомовною бабусею в їхньому містечку і дуже цим пишалася, бо не якась там хохлушка, а жінка породиста, культурна, розмовляє з пафосом і без угаву цитує Пушкіна, – сказала, що в усіх тварин глисти. І якщо малий гладитиме кошенят, цуценят чи, не доведи, Господи (вона аж сплюнула від огиди), мишу, то велетенські білі хробаки з’їдять його зсередини…

«Велетенські білі хробаки, велетенські білі хробаки»… – думав хлопчик і здригався від огиди. Коли одного разу до них на подвір’я заблукало, розпачливо нявкаючи, бездомне кошеня, він, не вагаючись, рушив на нього ровером, щоб розчавити білого величезного хробака ще до того, як він з’їсть його зсередини. Потім, коли батько, мама і навіть бабуся запитували, нащо ж він розчавив бідну кицю, хлопчик гордо відповів:

– Щоб білий хробак не з’їв мене зсередини.

Мама з жахом вигукнула:

– Та з нього ж виросте монстр…

Тато гидливо поморщився і кинув:

– Це все твої гени.

А бабуся похвалила:

– Маладєц, мальчік, усвоіл урок. Тєпєрь я могу бить спокойна – у тєбя нікагда нє будєт глістов.

І малюк зашарівся від щастя, бо бабуся мала в їхній сім’ї найбільший аторитет і сама себе називала «сільной, умной женьщіной».

Іноді йому здавалося – як би було чудово порушити всі заборони, знехтувати сімейними забобонами і кинутися до тваринок, гладити їх і цілувати, таких зворушливих маленьких тваринок. Бігати з дітьми по вулиці й не боятися підхопити глисти чи матюки, бігати з повітряним змієм чи стріляти з уявного кулемета у фашистів – як це було б добре… Іноді він залазив у зарості флоксів на подвір’ї й дивився на птахів, – як вони літали і приземлялися, а потім знову злітали. Іноді він стежив, як вовтузяться у траві комахи, і думав, що світ не може бути такий загрозливий, як кажуть. Але потім іще раз усе обмірковував і вирішував, що таки дорослі знають краще, бо вони розумніші.

Іноді хлопчик спостерігав із-за паркана за біганиною однолітків, – як вони стріляють із уявної зброї, як падають «мертві» на пісок, а потім встають, обтрушуються і знову біжать. Як зустрічний вітер зафарбовує рум’янцем їхні щоки, скуйовджує волосся, а очам додає блиску. Він теж хотів бігти назустріч вітрові, тікаючи від уявного ворога з уявною зброєю. Але не міг, бо ж знав про всі загрози спілкування з дітьми. Тому з найновішими іграшками замикався у своїй стерильній кімнатці, де він був повелителем і міг робити геть усе – відламувати солдатикам руки, викручувати ноги, виколупувати лялькам очі. Він був не просто собі хлопчиком, який бавиться, він був хлопчиком, якому все можна. Він уявляв себе як на справжній війні. Там він був би героєм.

Старість і мармелад

– Ніколи, ніколи-ніколи-ніколи я не буду самотньою, – повторює двадцятидворічна Надька, сидячи в темному помешканні доктора Бау.

Вона вгніздилася з ногами, закутаними у вовняне покривало, на великому довоєнному дивані із круглими бильцями. Доктор Бау підсунувся до неї на чорному дзиґлику від фортеп’яна і крутиться перед носом, відштовхуючись від підлоги довгими худими ногами. У ньому дивно поєднуються старість і хлопчакуватість.

– Я теж колись так казав, – сумно констатує Марк Альфредович.

Надька розглядає його непривабливу постать – худе обличчя з жовтими кінськими зубами, бруднувате волосся. «Та ясно, – думає жорстоке дівчисько, – такий, як він, не має шансів на любов». А Надька – то зовсім інша річ – біла, як перший сніг, а як зведе свої сірі, великі, у чорних віях, як у кожухах, очі, то людям аж плакати хочеться від такої краси, такої чистоти, такої ніжності… Їй навіть подруги кажуть: «Боже, яка ти ніжна, Надько, яка чиста, як перший пролісок». Бо вона таки ніжна, не те, що дехто. Закопилені примхливі губки – тільки цілуй. Такі красуні самотніми не бувають.

– Іноді людина вибирає самотність, якщо не може отримати бажаного, – філософує доктор Бау. На столі кипить самовар. Він розливає чай у горнятка – білі в сині квіточки. Одне дає Надьці.

Доктор Бау п’є чай із блюдечка у прикуску з варенням.

– Варення фей, – каже Марк Альфредович. До цього варення вона призвичаїться і їстиме аж до старості, – із дивовижного фрукту фейхоа.

– Щось ви прибріхуєте, докторе. Хіба може людина, в якої є вибір, обрати самотність? – Вона собі справді цього не уявляє. Надька думає – красуня отримає будь-кого.

Вона тоді лише познайомилася з Толічкою і вечорами бігала до нього на побачення, а доктор Бау випрошував поцілуночок, лише один малесенький поцілунок між чорним буфетом, що пахнув цвілим хлібом, і темно-вишневою стіною в темній кімнаті, яку вони називали «прихожа». Один малесенький поцілуночок, яким вона зраджує себе, бо не хоче, не любить, гидує – застояною слиною, застояним життям сибірського інтелектуала, але бере – бо може. Позаду шелестять лапами таргани – ніде ніколи потім вона не бачила такого нашестя тарганів, як у помешканні доктора Бау. Здавалося, що те помешкання насправді належить тарганам, а доктор у них лише квартирується.

І от якихось двадцять п’ять років по тому – самотність, яку вона обрала.


Спершу Надьці здається – медом, мелісою, соломою і чорнобривцями пахне свобода. Коли приїздить із міста в село – у ніздрі б’є солодкий пронизливий подих літа, розніженої в променях першого сонця трави. Туман, концентрований біля землі, ближче до небес розчиняється у сяйві, сяйво заповнює світ, і в Надьки виникає непереможне відчуття свободи. Наче вона якась перепілка, що ось зараз чкурне в голосисту траву, молотитиме дзьобом насіння подорожника чи різухи, а далі, кугикаючи, злетить у височінь.

– Переспілка, – коментує Макарчук, коли вона ділиться з ним своїми міркуваннями.

«Ні, вона не переспілка, – думає Надька – вона спіла, налита соком, саме те, що треба». І морочить голову місцевому гультіпаці Боберкові. Спершу ненавмисне – по інерції, а далі – цілком свідомо. Бо вона ще не одну дівку за пояс заткне. То підійде впритул до нього – так, що відступитися нікуди, то така далека, наче з іншої галактики, то розкриється, що відвертіша буває тільки душа, то замкнеться на всі замки, обгородиться колючим дротом неприступності. Навмисне і не з добрих намірів крутить Надька Боберкові голову. Щоб не казали, що стара баба нікому не потрібна, щоб не думали, що її покинув чоловік. Щоб і не наважилися поспівчувати.

Не з добрих намірів, бо знає Надька, краще за всіх знає, що ніколи, за жодних обставин, навіть якщо їй померти доведеться від самотності, Боберко не стане їй потрібним.

Снився Надьці у ті часи сон: їде вона в автобусі кудись – до якоїсь школи чи до батьків, кудись, куди ніколи не їздила автобусом, бо такого транспорту в її далекому дитинстві не було. Їде вона автобусом, аж раптом до її спини тулиться якась загублена дитина – мама вийшла на попередній зупинці, двері зачинилися – і все, дитина біля неї. Треба їхати в зворотному напрямку і відвезти дитя мамі. Надька виходить. Але замість дороги опиняється на засніженій вулиці, чи то на засніженому мосту. Незнайоме їй місто, пізня ніч, транспорт уже не ходить, і вона блукає в лабіринтах холодних вулиць, чоботи по коліно в багнюці, розгублена – куди це вона заблукала, Надька? Як їй повернутися додому? У лабіринтах вулиць губиться дитина, місто стає незбагненне – пам’ятники, оранжереї, обеліски, будинки. Надька мерзне, губиться, загрузає в багнистій дорозі, нарешті безсило падає і прокидається. Це незнайоме місто сниться їй майже щоночі, воно мандрує з одного сну в інший, а прокинувшись, вона ще відчайдушніше пірнає у вир життя. Хоч іноді їй хочеться кричати – куди це вона заблукала, Надька?