Надька їхала тією стрункою стежинкою, милуючись зеленим лісом, просторими вологими полями, що пахли грецьким салатом і свіжим огірком. Її тінь лягала на дзеркальні брижики води, а стежина прогиналась під нею, мов гума. Вона ліниво крутила педалі, роздивлялася краєвиди свого дитинства, вдихала пахощі лісу і думала – от воно, широкий світ поза нею… Навколо лежали поля – вільні, сповнені пташиного щебету. Жити б і жити, думала Надька, стільки місця, стільки свободи, а життя вже от-от закінчиться. От-от…


Восени дощі ставали затяжні та холодні. Надька сиділа в своїй напівтемній кімнатці біля маленького квадратного віконця – зі ставнями, як у старовину – і в’язала, а поруч Макарчук змотував у клубок нитки, намагаючись зігріти біля печі ноги. Іноді вона перечитувала старі листи, книжки, Шекспіра, що подарував їй Толічка. Або перекладала речі у важезній шафі з цільного дерева. Там пахло пліснявою, і Надька виймала речі, щоб пересушити біля вогню. Вночі залазила у вологу холодну постіль і намагалась уявити, що насправді її тут нема, а постіль лежить порожня в темряві – волога у вологій темряві, а вона сидить у теплій затишній кав’ярні, огорнута запахом кави і парфумів, легковажна і нагріта, молода – і слухає, слухає, слухає, як мелодійно жебонить розмова, тягуча й осіння. Вона шурхала капцями по голій старій підлозі, кожна дошка якої рипіла власним скрипом. Макарчук казав, що дошки з різної деревини, тому й риплять по-різному. Надька навмисне не дивилася вгору, щоб не бачити чорного павутиння сирості на чорній стелі – піч кадила, а дах протікав. Під час грози порвалися дроти і зникла електрика, тому певний час вони жили при світлі гасової лампи, бо ніхто не міг до них доїхати, щоб поремонувати. Вони жили у мокрому напівмороці, ледве розпізнаючи свої тіні на голій підлозі. Восени в їхній хаті пахло квашеними помідорами і капустою. Запах пробивається з-під низу, із льоху, крізь щілини в підлозі, і Макарчук задоволено каже, що цього року був добрий врожай помідорів.

Надька в’яже чи гачкує. Сидить рівненько, у капцях і в облізлому голубому халаті, під який вона навдягала светрів, щоб тепліше, і тихенько щось розповідає чи співає постових пісень. Гачкує серветки, плете светри. Іноді вона плаче у своїй вологій постелі – через дощ. Життя просочене дощем, немов на дні озера, – навколо вода, де не глянь, скрізь вода, холодна, струмлива.

Потім – сніг. Вона знову пробувала заїхати в ліс – не вдалося. Вона йшла пішки крізь заметіль, а поруч із нею їхав ровер. Вони вдвох сунули крізь хурделицю, і вона пригадала свій перший поцілунок.

Надьку вперше поцілував хлопчик, коли їй було дванадцять. Це був маленький полячок Мар’янек, двічі на рік вони разом ходили колядувати – на польське Різдво і на православне. Польське Різдво відколядували дуже добре. Надька виміняла для своєї бабусі в циганки салісоху, яку потім усі носили по черзі – Надька, мама і бабуся.

На православне Різдво Надька пішла в новій салісосі колядувати, а після колядування вони з Мар’янеком довго ковзалися на замерзлому озері. А втомившись, посідали на снігу і їли наколядовані пироги з салом. З неба на них дивився великий білий місяць, холодний і чистий, як зимова ополонка, в якій жінки перед Різдвом прали білизну. І от якось так сталося – спершу вони хукали разом на замерзлу Надьчину руку. А потім Мар’янек потягнув на себе клини салісохи, і вона з несподіванки повалилась вперед, просто на Мар’янекові губи. Спершу їхні губи позастрягали між собою і не могли зрушити з місця. А потім заворушились, заметалися з переляку та несподіванки. Було дуже приємно і ніжно. Надька почувалась так, наче зловила в долоню метелика, а потім нахилилась, щоб його поцілувати. Метелик тріпав крильцями, вони черкалися об її губи, на губах осідав пилок, і було трохи лоскотно, свіжо і тепло. Наче влітку. А потім їй стало соромно, і з сорому вона побігла додому, забувши забрати свою частину наколядованих пирогів і грошей.

Снігу Надька не фотографувала – занадто ясно. Фотографувала сіру напівоблетілу кульбабку Макарчукової голови, яка читала газету біля вікна, до половини заваленого снігом. Фотографувала довжелезні товсті бурульки, що звисали з даху їхньої хати.

Весна в місті – це відлига, чорний гумовий дим від спаленого сміття, неприбрані парки, в яких крізь розбиті пляшки й упаковки з-під чіпсів пробивається перша трава. У селі весна – це земля. Нагріта першим березневим сонцем рілля, чорна і волога, готова до насіння, саджанців, трави і будяків. Глибоко всередині у Надьки щось тремтіло, солодко і боляче, коли вона садила під вікном весняні квіти і жоржини. Надька відчувала землю порами своєї шкіри. Вдихала глибоко, до мозку, гіркувато-попелястий запах землі й думала – туди, в її темні глинисті надра Надьці дорога.

А поки вона тут, на поверхні, треба дивитися, вдихати, вбирати, пити цей широкий і красивий світ поза нею.


Зупинитися і подумати, що далі. Обернутися і побачити, що було. Його зламали, чи він сам зламався, добровільно? На дворі шаленіло гірке і пекуче літо, сухе, пекуче літо. Місто скидалося на пустелю, безлюддя било в очі – де вони всі? Здавалося, от-от настане армагеддон. Гречка вийшов із тюрми. Зсутулений, розбитий, мерз у спеку і кутався в теплу куртку. Морозило його від хвилювання. Батька поруч не було – не зустрів. Сказав – ти зганьбив нашу сім’ю. І мами не було – тихо спивалася на закамарках життя, бо бабуся вигнала її з дому, щоб не крала грошей. Була бабуся. Він їй подзвонив – чекає.

І от Гречка йшов гарячим містом, мерзнучи від хвилювання, бо невідомо, як воно все обернеться з бабусею.

Зайшов у під’їзд, сонце посушило вазони, сухе листя звисає з горщиків. Колись ті вазони поливала його бабуся – активістка. А тепер, видно, не поливає. Чомусь.

Двері замкнені. Раніше Ганна Василівна весь час чатувала біля вічка, пильнуючи за сходовим майданчиком, щоб не проґавити важливих подій. Тепер він ледве до неї додзвонився. Причовгала – маленька, скручена.

– Заходь, мій хороший хлопчику. Як же ти виріс, – погладила його по голові і притиснула до грудей. – Як же ти виріс. Увесь у дідуся, такий красунчик.

Гречка здивовано на неї подивився – він що, у тюрмі підріс?

– Як навчання? Ти вчися, вчися, – заспокійливо плескала його по руці стара. – Наука – світло. Як я колись хотіла вчитися! Але тільки курси машиністок закінчила.

«Вона вже геть стара і зовсім вижила з розуму», – подумав Гречка. Ганна Василівна совала капцями по підлозі. Насилу піднімала ноги, такі худі, що капці здавалися лижами…

– Бабусю, а що з твоїми ногами? – запитав Гречка.

– Це в мене… Тут сусідка молода поселилася. Відьма така, що їй вистачить тільки глянути. То вона мене врекла. Я активістка, маю вплив, збираю збори, щоб вирішувати… – бабуся хитро усміхнулась. – Але я їй знаєш, що зроблю? Я знаю, що їй зробити. Капусти квашеної підкину під вікна. Знаєш, що тоді буде? Мені шептуха з Білорусії казала…

Бабуся посадила Гречку на диван, а сама пішла на кухню по їжу, на ходу розповідаючи про заздрісну сусідку. За тумбочку зачепився край її спідниці, і Гречка побачив рани на ногах по лінії вен. Варикоз, цукор підвищений.

Принесла йому з кухні млинців. На брудній тарілці. Гречка дивився, як бруд повлазив у візерунок – які ж це були колись вишукані тарілки, подумав.

– Ти їж, їж… То от, я тобі кажу, страшна річ – заздрість. Страшна.

Двері сусідньої квартири стукнули, і бабуся посунула туди, махаючи Гречці йти за нею. Гречка пішов.

– Поглянь, – прошепотіла бабуся, – це вона. Відьма.

Із сусідньої квартири виходила молода вродлива білявка з білим пухнастим песиком.

– Заздрить мені, що аж страшно, – умиротворено прошепотіла бабуся, а що не мала сили повернутися в кімнату, то впала в крісло і щасливо всміхнулася.

«Геть божевільна, – думав Гречка, – але думка, що молода гарна білявка може їй заздрити, здається, робить бабусю щасливою». Тому він промовчав. Потім допоміг їй дійти до дивана.

– У мене отут, – загадково всміхнулася Ганна Василівна, – компромат.

Взяла старовинний фотоальбом і поклала Гречці на коліна. Гречка його розгорнув – він уже це бачив. Фотоальбом Надії Павлівни.

– Коли наші знову прийдуть до влади, це буде доказом, що вона – ворог народу, – бабуся знову загадково усміхнулася, – я знаю, я тепер добре знаю, хто ця лярва… Надька квартиру продала і випадково забула цей альбом. А я знайшла, я завжди все знаходжу. Така вже я людина.

Вона на мить заплющила очі, й здавалося – задрімала. Гречка розглядав її геть старе лице, кругле, як під циркуль, із темними колами під очима. Її рука час до часу смикалась і скидалася на скручений засохлий листок, що шелестить на протязі. Визула вкриті ранами ноги і поставила згори на капці.

– Тобі, бабусю, до лікаря треба. Поглянь, що з твоїми ногами.

– Нащо мені лікар? Я тепер стала така сильна, що сама себе лікую. Якби не ця фарбована хвойда, то й з ногами нічого не сталося б. Але я тепер сильна, ти й гадки не маєш – яка, – бабусин голос задзвенів гордо, але очей вона не розплющила. Потім пояснила, – печуть очі…

Гречка досі тримав у руках тарілку з млинцями. Йому було гидко з неї їсти, але потім він поглянув на бабусині ноги, подумав, що їй, мабуть, уже дуже важко стояти біля плити, й буде образливо, якщо він не з’їсть млинців.

– Ти тут посидь, а я на кухню… У тебе там є соус якийсь?

– Майонез є.

– Добре, нехай буде майонез.

– Моя мама до тебе заходить?

Але бабуся не відповіла. Коли він доїв млинці і зазирнув у кімнату, бабуся спала.

Гречка вимив після себе тарілку. Потім пішов у душ, але душу не було. Стара ванна текла. Доводилося митися над мискою, а воду потім зливати в унітаз.