Від цвинтаря до її будинку вело кілька вулиць, вимощених старою бруківкою, з напіврозваленими особняками обабіч. Вона йшла вздовж цих вулиць, топтала черевичками стиглу горобину, білі ягоди «тріскухи», роздивлялася клени… Вона ніколи нічого, крім себе не бачила, – аж раптом цей світ розкрився перед нею, як каталог краєвидів, подій, людей. І тепер їй здавалося – у цьому світі жити і жити. Ніхто не вбиває, не засилає в Сибір, ніхто не голодує… Щоправда, усі чомусь стогнуть.

Одного разу Надька прокинулася від болю в суглобах. Їй порадили більше рухатись, але рух стимулював думки, а думати не було про що, тому вона вирішила – краще вже спати і мати хворі суглоби. І вона спала. Що їй тільки не снилося. І колишній чоловік із розкритим записником на кріслі біля вікна – він планував свої будні, і їй варто було підійти кілька кроків, щоб відчути тепло його шорсткого підборіддя. І бронзові дерева з майстерно відлитими металевими пташками, емальованими, кольоровими, і вона ходила поміж тими деревами і хотіла сфотографувати це диво, та не було під рукою фотоапарата. І якісь горища з розкиданими матрацами, на яких її чекав хтось безмежно жаданий, але вона так і не зрозуміла – хто, а коли вона сідала поруч, її огортала солодка патока збудження, та вона все одно не знала, хто це, навіть торкаючись до його потилиці, – не знала, лише відчувала його присутність. Їй снилися подорожі у прекрасні, небачені досі міста і дороги, і лелеки, і батьки, і її ненароджені діти. Усе, чого вона хотіла, та чого не змогла зазнати.

Окрім протягів, Надька боялася думок. Тому вона всіляко намагалася не думати. Щоб не думати, теж треба було спати. І вона спала. Іноді поралася на кухні, читала газету, пригадувала минуле. На ніч мастила обличчя дитячим кремом, зав’язувала очі й поринала у значно цікавіше життя з тривалими подорожами, коханням. І у тому житті Надька була молода й здорова. Та якось їй наснилося, що її поховали живцем, тому вона перестала зав’язувати на ніч очі.

Але потім до Надьки прийшло ще одне прокляття старості – безсоння. Вона лежала під ковдрою, готова поринути в якусь чарівну сонну пригоду, але відчувала лише білі вістря осінніх протягів, які проривалися крізь щілини у віконних рамах, крізь вату, смужки паперу, якими вона утеплювала вікна. Ці вістря кололи її між лопатками, у суглоби і м’язи. Тому Надька намащувалася каштановою та перцевою настоянкою, і її кімната починала пахнути гірко і перчено, мов соус із голубцями, хоча вона ніколи не їла гірчичного соусу з голубцями.

Надька любила гаряче глибоке літо зі стиглими паперівками, з розмореними спекою, аж напівдохлими собаками на тротуарах. Пізнього літа, коли тіні ставали теплі і темні, а ночі – карамельно-м’які і солодко пахли передчуттям диму, Надька збиралася в село до діда копати картоплю. Вона пакувала у валізи халатики та сукні, жасминовий одеколон. І їхала.

У Надьки було дві пари окулярів. Одні – для людей, у красивій, та незручній оправі. Інші – старі, на резиночці, щоб не спадали, коли вона занадто низько нахилиться над книжкою. Красиві лежали в твердому незручному футлярі, старі – у пошитій зі старої сорочки торбинці, яка стягувалася бузковою стрічечкою і її можна було повісити на груди чи на руку.

У село на картоплю вона брала обидві пари. Увечері, у промінні призахідного сонця Надька молилася за курником у старих окулярах. Вона сиділа на дровах, підмостивши під дупу подушечку, напхану капроновими шкарпетками і колготами, і пошепки читала молитви, низько нагнувшись над книжкою. Іноді плакала, а коли хтось підходив, похапцем витирала сльози і казала, що це від червоного сонця очі сльозяться. Чи від запаху матіоли.

Про людське око Надька здавалася незручною, у твердому футлярі, обтягнутому золотистою свинячою шкірою. Але вдома, у побуті, Надька була стара і комфортна, на резиночці.

Вона прала на світанку свою білизну і розвішувала на горищі, щоб присутні чоловіки (себто, дід) не бачили, які просторі в неї панталони, теплі та байкові зсередини, і які негожі ліфчики, вилинялі від хлорки, з дошиваними щороку шнурочками для збільшення об’єму. Надька носила некрасиву білизну, хоча здавалося – навпаки. Вона здавалася жінкою у красивій вишуканій білизні. Надька соромилася своєї білизни і свого тіла. Вона хотіла бути безтілесною, не мати людського запаху, бути привидом. Вона хотіла б залишитися у спогадах тією далекою красунечкою з фотографії.

Надька здавалася людиною з піску, яку поволі розмиває прибережна морська хвиля, закидає водоростями і порожніми мушлями. Потім пісок висихає. Чиїсь голі слизькі ступні проникають в обличчя піскової людини, і лише чайки розпізнають людський силует у стоптаній брилі.

У нових окулярах Надька читала в поїзді газети. Струнко, впевнено, по-молодечому сиділа вона в поїзді, пахуча і життєрадісна, геть не схожа на Надьку за курником. Іноді заплющувала під новими окулярами очі, й неможливо було вгадати, спить вона чи читає. Лише обличчя змінювалося і старіло, не контрольоване, м’яке, сірувате. А коли підняти догори волосся за вухами, то можна було побачити червоний слід від тісної резиночки її хатніх старих окулярів.


Мокрий, як хлющ, квітень доводив діда Макарчука до розпачу. Жодна тварина не хотіла ступити у поле своїми копитами і жоден тракторист не наважувався в’їхати в дідову багнюку. Дідове село розташувалося на перехресті всіх посух. Але Макарчук шістдесят років тому звів свою першу хату у видолинку, найродючішій у всьому селі місцині. Навесні сюди стікалися снігові потічки і в промінні відчайдушно-жагучого першого сонця всмоктувались у ґрунт, тому кожна насінина, яка знаходила на цьому полі свою маленьку теплу нірку, мала багато поживи та вологи і проростала особливо розкішно. Але того року в квітні сонцем навіть не пахло.

Дощі сунули за дощами. Від вологи розбухали дошки дідової хати, гнили засіки сухого листя навколо стін, яким він з осені втеплював своє помешкання. Проснувшись уранці і просунувши вимережену бабиними руками фіранку, дід бачив дощ. Потім він услизав у темно-зелені гумові чоботи, які сягали йому аж до стегон і використовувалися переважно для риболовлі. Але дід у цих чоботах тієї весни ходив по подвір’ю. Він виповзав із хати, як сонний зелений рак, ішов за курник «до вітру» і дивився крізь велетенські щілини між дошками вбиральні, як гнеться під дощем його конюшина. Макарчук сіяв конюшину з осені, щоб було, де випасати корову, коли на луках іще тільки лускаються зимові пухирці криги і пастухи – такі ж зелені блискучі раки, як і він, у велетенських дощовиках і гумаках, із собацюрами змішаної породи, намагаються втримати корів на чубочку пагорба – єдиному сухому зеленому моріжку серед блискучих морів повені.

Кішка Муха, мокра і брудна, з вухом, по вінця повним білого гною, приповзала на світанку до хати. Дід мив їй лапи та вухо відцідженою теплою юшкою з картоплі, потім годував умоченим в смалець хлібом, а вже потім розпалював піч. Це був єдиний спосіб боротися з вологістю. Щоранку знову виявлялося, що і цей день мине намарно під потоками квітневої зливи, що поле і далі стоятиме не розоране, що не проїде автобус по тутешньому бездоріжжю, який міг би відвезти діда в місто, щоб навідати Надьку – як вона там, його небога? Він би заодно купив іще й виводок каченяток. Макарчук вмикав радіоприймач, вилазив до кішки на піч і думав. Він гладив маленьку котячу голівку, намагаючись не зачепити хворого вуха, дивився, як снується на стелі благенька невиразна павутина якогось недолугого павука – виплодка квітневої вільготи. На стіні бубнів радіоприймач, розповідаючи крізь шелест фольги про війни і катаклізми. А дід у напівсні думав – про господарство, яке зухвало занапастив цей квітневий дощ, про свою теплу муркотливу Муху, що запхнувши голову йому під пахву, солодко пригадувала ніч на сусідському горищі з молодим рудошерстим коцуром, із яким вони виспівували своїх довгих котячих пісень аж до ранку. Думав про Надьку, до якої давно вже не міг вибратись через весняне бездоріжжя, а вона теж загубилася – за важкими сірими фіранками квітневих злив.

Одного ранку він прокинувся раніше, ніж завжди, бо гостра голка сонячного промінця вперлася йому в повіку. Розплющив око і спросоння навіть не зрозумів, що це з ним таке. А зрозумівши, вибіг босий надвір і, перестрибуючи з ноги на ногу по ще холодній землі, помчав навстіж відчиняти хліви та клуні, щоб просихали.

Макарчук дочекався сонця!

І от біжить він босий двором, а перед ним – Надька. Тільки це вже не колишня Надька – у неї на голові хустка, а плечі звисають худими підбитими крилами. У неї в сумці повно одягу і пліток.

– Я до вас назавжди, жити.

Дід Макарчук муркає щось собі під носа, мовляв, пробувала вона вже в селі жити, і що? Базікає щось про Надьчину непристосованість, непрактичність, бо приїхати картоплю копати – це одне, а жити – зовсім інше. Чеше свого довгого носяку – мабуть, буде, що випити… І раптом помічає, що попри все – попри старість, яка сіла їй на плечі, не скинути, попри хустку, попри все, Надька таки гарна.

Такою гарною Надька ще ніколи досі не була. Навіть на портретах та в спогадах давно померлого чоловіка. Гарна глибокою чистою і прозорою красою. Такими гарними бувають мохи на дні найглибшого висохлого лісового болота. Такими глибокими бувають відображення хмар у гірських потічках. Такими чистими бувають дитячі сни.

Надьці личить старість, подумав Макарчук.

А Надька милувалася рожевим сонцем, яке мерехтіло в кожній калюжі інше і засліплювало очі.

Вона привезла з собою дві розваги – велосипед і фотоапарат. Бо у Надьки прокинулася гостра потреба все навколо фіксувати. Наче розпрощавшись зі своєю красою, вона раптом зауважила красу світу.

Надька їздила щодня до лісу вузькою болотистою стежкою. Спершу фотографувала бруньки, болота, що розлилися від талого снігу, птахів, які щойно прилетіли з вирію висиджувати яйця. Потім у лісі – сезон суниць, лисичок і безсмертника. Далі – малини. А потім, у вересні – глід, і нарешті – осінь… Вона ледь ворушила педалями, а колеса застрягали в багнюці. Внизу був повнісінький рів води – занедбаний кусень радянської меліорації, який уже нічого не осушував, а слугував розплідником гусей для місцевого фермера, який заганяв своє птаство плавати і ловити жаб далеко за садибу, щоб воно не запаскуджувало йому дворів і доріг.