Оминула його і пішла далі, бо відчувала – сил не вистачає, щоб добратися до дороги, якою Толічка йде по хліб. А треба добратися.

– Надіє Павлівно, – Гречка дивився на розпатлане волосся, незастебнуті чоботи, і йому грудка стала поперек горла – як мама… Як мама тоді, коли Гречка бачив її востаннє.

– Надіє Павлівно, – гукнув Гречка до її байдужої похилої спини, спробував затримати рукою, але вона випручалась. Їй треба якнайшвидше дістатися до дороги, поки не сповзла лантухом на сніг. Якнайшвидше до дороги…

– Надіє Павлівно, я вибачитися хотів! – гукнув голосно Гречка, хоч і сам розумів, як це безглуздо – вибачатися за те, що хотів задушити. Жінку, що як мама, жінку, яка допомогла йому, – хотів задушити. Боже! Гречка підхопив свою сумку і помчав до бабусі – ну нічого, вже недовго залишилося. Він покладе цьому край.

Надька, засапана, зблідла, аж синя, на грані свідомості добралася до доріжки, якою Толічка ходив у магазин, і зупинилася. Почекає тут. Заплющила очі, відвела руку трохи в бік, щоб тримати рівновагу, і так стояла. Отямилася від голосу:

– Надька?

Різко розплющила очі – він…

Толічка не міг повірити, що це вона. Якби не знав так добре її обличчя, погляду, прозорого, як лід, холодного і гострого, мов лезо, – ніколи не повірив би, що то його дружина.

Вона стояла перед ним, зблідла, знеможена від таких нелюдських зусиль. Дивилася просто в очі. «Втечи, – думала, – втечи, як усі втекли, до якоїсь свіжої і вродливої, покинь, скажи – виплутуйся сама, Надюсю, а в мене є справи веселіші. Втечи», – думала Надька, а її кінчики пальців тремтіли від страху, що таки втече. Губу закусила до крові – втече, думала, втече, а я впаду, просто у відлигу шубовсну, обличчям в розквашену жовту сіль, якою посипають слизькі тротуари. Губу закусила і повалилася просто на нього. Від натуги в неї носом потекла кров. Серце то билося, то спинялося, то знову билось. І коли відчула, що Толічка її тримає, ніжно плеще по щоці рукою, заспокоєно подумала: «Не втік».


У ті часи була популярна теорія одностороннього миття посуду. Вважалось, якщо не складати тарілки одна в одну, то зворотній бік не забрудниться, то й мити його не треба. Отой зворотній бік тарілок і мисок із накопиченим брудом у щілинках – перше, на що Толічка звернув увагу, коли, засапано роззувшись у її темному коридорі, сів у кухні на табуретку, запарив чай і накрив зверху горнятко блюдечком, щоб краще настоявся.

А вона насамперед побачила затерті манжети його пальта і не обстрижені нігті на руках.

– Що з тобою сталося? Ми не бачилися кілька місяців, а здається – десятиліття… – запитав Толічка, коли його погляд плавно перемістився на її обличчя – жовте, худе, вкрите пігментними плямами, з синяками під очима. – Надюсю, ти ж у мене була така гарна, коли ми востаннє бачились, а тепер що? Захворіла?

У його голосі було стільки співчуття, аж Надька схилилася на ті його брудні затерті зарукавки, із-під яких визирали ще брудніші манжети сорочки, і засьорбала носом.

– Я, мабуть, помиратиму, – схлипувала вона, – мені зробили операцію, а видужати не можу. Мабуть, помру.

Толічка дивився на неї і усвідомлював – ось воно, збулося, тепер ця жінка втратила свою вроду і належить лише йому. Тільки замість радості його затоплювало гостре гаряче співчуття.

– Давай, я тобі посуд помию, – запропонував Толічка.

Відтоді він почав Надьку доглядати. Готувати їсти, виводити на прогулянки, прибирати, прати. Колись він доглядав хвору маму, потім – Марічку, а тепер – Надьку. Допомагав ходити на закупи в суботу для недільного обіду, допомагав готувати якийсь желейний торт або салат, сидів у Надьки на кухні, слухав її довгі заплутані розповіді про минуле – а минуле Надьчине було нудне, як дощова осінь, і дивне, як сніг у травні, і це були майже нормальні стосунки майже нормального подружжя. Її мудрість пахла пилом доріг, якими їй доводилося подорожувати; ванільно-горіховими тістечками, сирниками і пісочним печивом, що вона пекла; сукнями, які їй довелося зносити, і парфумами, які висохли в темних закутках Надьчиних косметичок.

А Надька розуміла, що вона – дурна. Безнадійна дурепа. Бо є два виміри мудрості. Прожити щасливе життя, навіть якщо ти ні біса в ньому не тямиш, – це мудрість, якої вона не мала. Надька розуміла, що той, хто в одному вимірі мудрості – найбільший мудрагель, у іншому вимірі – йолоп.

Це неможливо було поєднати, бо існувала несправедлива життєва аксіома – що більше ти знаєш і вмієш, що краща ти з себе, то – нещасніша. Бо зосереджуючись на собі, пропускаєш повз увагу ті глибокі, підсвідомі, інстинктивні канали щастя, ті безглузді та жертовні речі, які доводиться робити задля кожної щасливої усмішки людини, яку любиш. Пропускаєш, думаючи про красу, комфорт, здоров’я і власний організм. І твоя мудрість – ця глибока мудрість, яку виплекали страждання, не дає нічого, крім інших страждань, страждань самотності.

Колись Надька мала приятеля. Він жив самотньо, як і вона. Був на двадцять років молодший, але це не заважало їм приятелювати, бо Надька добре збереглася, а він передчасно постарів, зваливши собі на плечі тягар всесвітніх проблем і захворівши на комплекс Бога. Він так багато знав, що вважав себе всесильним, і так жваво розв’язував чужі проблеми, що в його житті не залишалося часу на власні.

Цей приятель знав мільйон речей – він легко орієнтувався в історії та літературі, читав різноманітні прогресивні дослідження Другої світової війни. Він ремонтував усілякі прилади, що їх відмовлялися ремонтувати в майстернях, вважаючи безнадійними. До того ж, він вів здоровий спосіб життя, вмів розрізняти генетично модифіковані овочі та фрукти на нюх, визначав, який оселедець свіжий, а який полито якимось замінником формальдегіду, щоб довше зберігався. Харчувався рисом і гречкою, пив зелений чай, а у 42 роки помер від раку легень.

Він нічого не створив. Він не народив сина, не збудував будинку, не посадив дерева. Він просто з’явився і зник, ніким не помічений розумака з цілою купою принципів та установок. Він мав мудрість, яка не зробила його щасливим, бо він не вмів жертвувати і прощати, створювати і народжувати. Бо його всесвіт належав усьому на світі, але не належав йому.


– Як ти жила ці двадцять років? – запитав якось Толічка.

Надька сиділа на канапі, їла капустяний салат, а він стояв поруч у фартуху і протирав вазу.

– Я… – Надька не знала, що відповісти. Перша думка, яка промайнула в голові: я була вродлива. Потім їй хотілося додати – була розумна, впевнена в собі, просунута, популярна, молода… Але хіба це заняття? Вона раптом із жахом усвідомила, що жила абияк. Просто не жила. Не знала нікого, крім себе, бо кого вона по-справжньому знала? Не бачила нікого, крім себе, бо кого вона по-справжньому бачила?

Одного разу, коли до них у гості приїхав дід Макарчук, вони вклали в його руки фотоапарат, показали, куди натискати, і Макарчук, підсміюючись собі під носа і примовляючи, що ніколи й не подумав би, що триматиме в руках таку штукенцію, бо такі штукенції були колись тільки у «великих цабе», сфотографував їх – старе подружжя, що сиділо, обійнявшись, на дивані в обдертій тісній малосімейці. Але це була любов.


…Він відкашлявся – перехопило голос. Довгий ніс адвоката, біла стружка після підшитих паперів, що валялася на підлозі, – ніхто не підмів цих маленьких паперових кружечків, і він, ідучи давати свідчення, спробував ногою заштовхнути сміття під крісло – який дивний педантизм, подумав про себе… Який дивний педантизм. Може, Ніна оговтається, може, прийде до тями і оцінить, що він робить заради неї. Може, зрозуміє всю його жертовність – адже майбутнє перед ним неосяжне, а він, людина честі, знищить це майбутнє одним махом. Круглий, картоплиною, ніс прокурора, трохи алкогольного запаху, чорне волосся – він умів зачепитися за життя. Про це й сказав молодій дівчині поруч:

– Головне у житті – за щось зачепитися, а далі – випливеш… Я свого часу вмів зачепитися. Плавати самостійно – річ важка і невдячна, якщо хочеш заплисти далеко – треба за щось зачепитися.

Він собі подобався – прокурор. Потирав задоволено руки. Адвокат собі теж подобався – потирав прокуророві піджак – у нього глина на рукаві.

Опинившись за трибуною, він зауважив, що крісла в приміщенні – точнісінько, як у їхній школі. Шкільні крісла.

Ще встиг подумати – як голосно співають пташки за вікном. У нього запитали, чи був він Ніниним коханцем. Відповів ствердно. Потім попросили розповісти про все, що сталося того ранку – чи жінка ще спала, чи спала дитина, чи спала вся Нінина сім’я.

– Я задушив дитину, – відповів Гречка відразу на всі запитання.

Присутні з розумінням заусміхалися. Адвокат спробував пояснити, що такого милого хлопчину ніхто ні в чому не підозрює, заспокійливо поплескав по руці – нічого, мовляв, не хвилюйтеся.

Коли Гречка спробував наполягати, адвокат сказав, що він розуміє похвальне бажання захистити кохану жінку, проте в них це не пройде. Вони – за справедливість.

Він уже збирався йти, його відпускали, дружньо поплескуючи по плечу, – його самопожертву всі схвалювали – оце так любов! Та раптом Гречка озирнувся на Ніну – у її погляді була надія, і чекання, і спокій. Вона немов на мить прийшла до тями і просила у нього – продовжуй, любий. Продовжуй…

Тому Гречка випростався, набрав у легені повітря – він сміливий і сильний. І продовжив. Він розповів про любов до цієї жінки – гостру й шалену, ненаситну й зневажливу, бо він зневажав і себе, і її за цю любов, адже тільки слабаки можуть так любити, а він сильний, він сильний і мужній, він не слабак. І сильний чоловік мусить – хіба ви не знаєте, панове, що сильний чоловік усуває суперника на дуелі? Не знаєте? Така традиція. І в них – в Осипа Гречки й у Боберка – була дуель – людина проти людини. Вони до останнього дивилися один одному в очі – півні, леви, – поки один із них не впав. Помер.