Їй не подобалися його дотики, а іноді він робив боляче. Ніні не подобались його поцілунки і клейка слина, що осідала на щоках та в ямці між підборіддям і нижньою губою. Ніні не подобалось, коли він запихав їй у вухо язик. Не подобалося, коли він брутально брав у жменю її волосся і тягнув униз – це був такий кінематографічний жест. Але їй подобалося відчуття авантюри й азарту. Їй подобалось усвідомлювати, що цей вибір, на відміну від решти, вона робить сама. І якщо це буде помилка, то буде її помилка. А якщо досягнення, то її досягнення. Поруч із Гречкою вона почувалася безпорадною татарською полонянкою і шпигункою, оспіваною українським мистецтвом покриткою і занехаяною та приниженою жінкою, яка кохає. Іноді вона його ревнувала до дівчат, що сиділи в його машині.

– Та поглянь, які вони страшні! А ти – моє гарнюнє сонечко, – казав він їй.

І Ніна була спокійна, бо якщо її незграбність його приваблює, то в системі Греччиних цінностей звабливість інших дівчат нічого не варта. Їхні взаємини тривали довго – років зо два. Вона не змогла б точно сказати – тоді в неї було відсутнє відчуття часу. Десь тоді Ніна вступала вчитися, та від першого дня навчання не ходила на пари. Спершу її не виганяли через регулярні капіталовкладення батька – о, її батько, ця далеке медове сузір’я на зоряному небі її щастя! – а вона тим часом бігла під університет на побачення до Гречки. Коли Ніна пізно вночі поверталася додому з блискучими від щастя та сексу очима, її мама кричала:

– Як можна було впасти так низько?

Мама здавалася Ніні навіженою.

А потім він її покинув. Вона сиділа на канапі, широко розплющивши очі, наче велетенська зеленоока гола риба, і не плакала – просто дивилася на Осипа Гречку, а він не розумів, про що вона думає за тим далеким поглядом. «Що вона замислила?» – думав Гречка і потай дуже хотів, щоб вона замислила щось підступне, щоб зупинила й залишила його собі, як дитину, як ляльку. Але Ніна не зупиняла. Лише гризла мариновані огірки і запивала їх чорною-пречорною кавою, гіркою-прегіркою. Їй було боляче. Кава всі почуття робить гострими і нестерпними, а Ніні страшенно хотілось сягнути апогею цієї нестерпності почуттів. Вона хотіла плакати, кришити керамічний дріб’язок із шаф – усіляких гномиків, рожевих янголят, гусочок, лебедят і корівок. Цей гіпсовий мотлох роками носили в її дім гості, вітаючи зі святами та ювілеями. Її життя в той час схоже було на життя вина в закоркованій пляшці.

І тому вона вирішила побудувати нове життя, гарне і щасливе, із кимось іншим, щоб Осип Гречка помер від заздрощів, – захлинувся ними і помер. Ніна іноді хотіла його смерті.

Вона ніколи не була вродливою. Вона мала невиразне ім’я. Вона не знала в школі краще за всіх математики і не вчилася музики. Так собі, гидке каченя. Їй навіть на думку не спадало, що хтось колись зможе її любити. З нею цілувалися не дуже гарні хлопці – так, задля практики. І молодий Боберко нізащо б із нею не одружився, якби вона вчасно не завагітніла – на зло Гречці. Він розглядав її як тимчасовий досвід, а кохав якусь Альону, доньку директора м’ясокомбінату та власниці кількох яток із кольоровим, імпортним одягом, який Ніні навіть не снився. Тому Альона одягалась із шиком – яскраво-фіолетова куртка, яскраво-зелені штани. Коротке чорне волосся, як в Уми Турман у «Кримінальному чтиві», і малий Боберко, потираючи від щастя руки і скроплюючи Нінине обличчя бризками слини, піднесено казав:

– Ця Альона мені сьогодні усміхнулася в автобусі… Ти знаєш, який у неї тато крутий? Директор м’ясокомбінату! Оце так дівчина – і гарна, і багата. Просто мрія. Казала, їй тато «дев’ятку» подарував…

«Яка чудова дівчина, а головне, одним пострілом можна двох зайців уполювати – і матеріальні проблеми розв’язати, й особисті», – подумки насміхалася з нього Ніна.

А от Гречка… Іноді він був такий беззахисний. І багатої нареченої не шукав. І мама його спилася, і батько його не любив. І він скручувався клубочком на її дивані, а вона занурювала в його чудове густе волосся руку і думала – мій великий дивний кіт. Він був єдиний, в усьому світі не було більше хлопця, який вважав Ніну гарною.

Гречка був схожий на її тата і годував її медом.

Ніна змалечку не любила меду, як і все занадто солодке. Вона любила гострі страви й гострих людей. Мед оповивав солодкою плівкою рот, і потім іще довго хотілося пити чи закусити квашеними огірками. Матуся, яка все життя виготовляла гліцеринове мило у формі різних квітів і фруктів, додавала в нього мед. І для Ніни мед асоціювався з милом.

Але одного разу, коли велетенські риби плавали в акваріумі-стіні у ресторанчику, де вони з матусею їли недільну порцію морозива з горішками і полуничним варенням, їй раптом засмакував мед. Видавався їй блискітками на бісквітовій сукні тістечка на таці у гарненького усміхненого кельнера. Ніна навіть не розгледіла, що це мед, так і проковтнула разом із молочним коктейлем. Кельнер повертався разом із ними додому і подарував їй білого великого бегемота в сукні. А потім Ніна довго пригадувала медові тістечка, і вони пахли їй татовою усмішкою – бо той кельнер виявився її татом, який через чотири роки відсутності знову повернувся до них із мамою. А потім знову їх покинув, щоб наздогнати одну зі своїх недосяжних мрій. І знову повернувся. І знову покинув. І так покидав-повертався все життя, а вони з мамою, зачаровані його усмішкою, чекали. Медом пахла їхня вкотре відновлена родина, і мама додавала його не лише у вариво, яке, застигаючи, перетворювалося на екзотичне мило, але й у вівсянку, якою годували Ніну. А ще – у жовті з бронзовою шкірочкою сирні пляцки, які мама поливала вже на блюдечку сметаною і сипала кілька крихт меленої кориці. А ще мама додавала мед до паски, і паска виходила особливо пружна, солодка і духмяна, як поцілунок.

Відтоді Ніна любила їсти мед, хоч він іноді обпікав піднебіння.

Одного разу, у бабусі в селі, вона побачила здаля бджолиний рій, що повертався до кількох, поставлених просто біля лісу, вуликів. Вулики з’явилися зовсім недавно, мабуть, пасічник вирішив наточити трохи меду з лісових квітів та бузини, яка саме розкішно квітла на узліссі. Повернувшись у село, вона розпитала, хто тут у них пасічникує, бо хотіла купити трохи меду. Бджолярувала самотня вдова, яка мешкала далеченько від села на хуторі.

Баба Текля колись давно зіграла в колгоспному театрі лисицю. І так гарно їй ця роль пішла, що режисер районного заводського театру – заводу імені Леніна, що виготовляв колеса – запросив дівчину до себе на ніч. Ця ніч і роль справили на жінку таке неймовірне враження, що тепер, на старості, вона розповідала історію свого акторства кожному, скрушно похитуючи головою, мовляв, який талант пропав, тобто – її талант.

У баби Теклі була червона хустка з ружами, вона досі знала напам’ять п’єcи, які тоді ставились у театрі, – про трактористок і доярок. А ще вона любила секрети. Вони залягали в сутінках її саду, у затінку зморшок, вона вся, цілісінькою поставою, руками і тілом – була секретом. Поралася на пасіці, блукала поміж вуликами, дрібненька і згорблена, а на її обличчі нічого не відображалося. Зате, коли баба Текля помічала потенційного глядача, – вона випростовувалася, її обличчя ставало виразне і яскраве, а пасіка перетворювалася на театр зірки заводу імені Леніна, що виготовляв колеса, а баба Текля – на торбу з таємницями.

І одну з цих таємниць вона довірила Ніні, у ражі обпльовуючи їй вухо. А таємниця полягала в тім, що існують на світі чоловіки, які гасять на небосхилі жіночого щастя зорі. Саме такими словами пафосно прошепотіла баба Текля Ніні на вухо, а потім відійшла вбік, подивилася на неї з-під лоба і загадково усміхнулася. У житті баби Текли таким чоловіком був режисер заводського театру, який наобіцяв їй золоті гори, а потім нічого не дав, навіть малесенької ролі в своєму театрі. Подарував їй мрії, які потім сам і зруйнував.

Ніна хотіла купити меду, а в баби того добра було багато і різного. Ніна стояла посеред пасіки під ласими поглядами бджіл, яким жала терпли – так хотілося віддати свої життя, покусавши Ніну за голі ноги. А потім баба завела її в царство бочечок і збанків, глечиків і ступ, наповнених медом, який відрізнявся один від одного так само, як відрізнялися між собою квіти, з чийого пилку той мед створили комахи. Баба Текля давала їй куштувати кожен сорт, вчила, як його правильно нюхати, і аж тоді, коли Ніна вибрала кілька сортів, пообіцяла перелити їх у банки і принести наступного дня.

– Мед колючий, як крупинка солі в оці, і солодкий, як стиглі паперівки. На цьому треба знатися. Кожен мед, як і кожна нова роль, має своє обличчя, і його треба розпізнати. Але коли ти навчишся відрізняти за найнепомітнішим відтінком запаху один мед від іншого, то твій нюх стане такий досконалий, як нюх мисливської собаки.

Нюх мисливської собаки Ніні не загрожував. Колись матуся повела її до лікаря, дівчинці поколупалися в носі довгим металевим гачком, вирвали шматок м’яса, який, на думку лікаря був поліпом і заважав дихати, і відтоді Ніна майже втратила здатність розпізнавати запахи. Навіть якщо якийсь і відчувала, то переважно – горлом, а не через ніс.

Гречка її покинув, заїдаючи ранковий чай медом із гречаного цвіту, який вона замовила в баби Теклі. Гречка їв гречаний мед. Вона сиділа гола на дивані, щойно після кохання, розслаблена, розпарена, закохана, готова за ним хоч у пекло, хоч на плаху, а він її покинув – так невимушено, наче засмажив на сніданок омлет. І їй тоді здалося, що він саме з тих чоловіків, які гасять зорі…

З Боберком вона схитрувала – на зло, щоб привернути до себе увагу, щоб загнати у цього перевертня Гречку осиковий кілок – хай знає, як воно…

Але Боберко – то одне, а дитина – інше… Дитина, те, що виросло в тобі, наче продовження руки чи живота, і любиш її, незважаючи ні на що, любиш понад усе… І як він, Гречка, міг позбавити Ніну цього продовження? А завтра він їй що, руку вві сні відрубає? Чи ногу відріже? А потім скаже – чому ти сама себе не хочеш урятувати і зробити щасливою? І напише любовний лист. І ображатиметься – як ти могла цей лист не прочитати, я ж із найкращими намірами…